Варто почекати
Автор живе в штаті Техас, США.
Чому я не можу охриститися зараз?
“Охриститись, як Ісус,—це те чого я хочу” (Children’s Songbook, 104).
“Сьогодні ми будемо вчити нову пісню”,—сказала сестра Рейд.— Вона називається “Хрищення”. Нехай усі заплющать очі й слухають музику.
Я заплющила очі й вільно відкинулася на спинку стільця. Піаніст почала грати мелодію, яка звучала тихо і приємно, як потік води. Потім сестра Рейд почала співати: “До Христителя Івана наш Господь прийшов колись. І, христившись у Йордані, волі Батька підкоривсь”.
Я відчула, як по щоці скотилася сльоза. Я спробувала витерти її до того, як помітить мама, але було надто пізно. Мама була президентом Початкового товариства, і вона завжди все бачила. Я побачила, як мама дивиться на мене і сумно усміхається. Вона знала, чому я плачу.
Після церкви моя маленька сестричка Джулі намугикувала цю пісню, поки ми їхали додому. Я мовчала.
“Хочеш розфарбовувати зі мною?”— запитала Джулі, коли ми приїхали додому.
Я захитала головою. “Може пізніше. Мені треба спочатку щось зробити”.
Я знайшла тата у вітальні. Він сидів у своєму улюбленому кріслі, тримаючи на колінах відкриту книгу. Він любив читати, поки Джулі, мама і я були в церкві.
Я глибоко вдихнула. “Тату?— сказала я.— Я можу охриститися?”
Тато закрив книгу і попросив сісти поруч з ним.
“О, Седі. Ми вже про це розмовляли. Моя відповідь як і раніше—“ні”.
“Але я дуже хочу!”— сказала я.— Мені виповнилося вісім уже кілька місяців тому, і я багато про це думала. Я знаю, що Церква істинна, і чим довше я чекаю, тим більше знаю, що хочу охриститися.
Тато заперечно похитав головою. “Я все ще думаю, що ти надто юна, аби приймати таке важливе рішення. Але ти знаєш, що я тебе люблю”.
“Я знаю”,—сказала я. Я знала, що тато бажає мені найкращого. Просто він не вважав, що я готова прийняти таке рішення.
Я побігла у свою кімнату і схилила голову. Я молилася палкіше, ніж будь-коли. “Небесний Батьку, я дійсно хочу охриститися. Будь ласка, допоможи татові зрозуміти”.
Спочатку нічого не відбулося, але я залишалася на колінах. У голові крутилася мелодія пісні “Хрищення”. Через якийсь час мені вже не було так сумно. Натомість я відчула всередині спокій. Я почала думати про все, що могла робити, хоча я й не можу ще охриститися.
Я могла продовжувати молитися і ходити до Початкового товариства. Я могла бути прикладом для Джулі і, можливо, я навіть могла попросити маму поститися за мене наступного тижня.
Мирне відчуття залишалося в мені, коли я йшла на вечерю. Я не знала коли, але одного дня я буду христитися. І на це варто чекати.
Через шість місяців, за два дні до її дев’ятого дня народження, тато дав Седі дозвіл на хрищення.