Вірний член вищої ради
Я засвоїв важливий урок про принцип “піднімайте, де стоїте” від вірного первосвященика в Німеччині.
У жовтні 2008 року, коли я слухав трансляцію сесії священства під час генеральної конференції, президент Дітер Ф. Ухтдорф, другий радник у Першому Президентстві, почав говорити про служіння у Церкві. Він розповів історію про те, як він разом з іншими братами намагався перенести важке піаніно. Коли всі зусилля залишилися безрезультатними, один чоловік запропонував їм просто стати близько один до одного і “піднімати, де стоїте”1.
Президент Ухтдорф продовжував говорити про служіння в Церкві у будь-якому наданому покликанні. Деякі люди вважали, що служили б краще, якби тільки їх покликали робити те, що відповідає їхнім видатним здібностям. Він сказав: “Жодне покликання не є надто незначним для нас. Кожне покликання надає можливість служити і зростати”2.
Поки президент Ухтдорф виступав, подумки я полинув у час, коли познайомився зі скромним членом Церкви, який мав бажання піднімати, де б він не стояв.
У 1985 році я був офіцером Збройних сил США і служив у маленькому містечку в Німеччині. За 10 років до того я служив на місії в Німеччині. Коли у 1983 році я приїхав разом з Деборою, своєю дружиною, і двома малими доньками, то ми почали ходити до філії для військовослужбовців, яка нараховувала приблизно 100 членів Церкви. Через два роки ми вирішили глибше зануритися в культуру Німеччини і почали ходити в невеличку філію Бад Кройцнах, яку відвідувало до 12 членів Церкви.
Десь на другому тижні після того, як ми почали туди ходити, ми помітили нового чоловіка. Йому було за 40 років, і ми дізналися, що він був членом вищої ради, призначеним до нашої філії. Він не приїхав виконувати якісь доручення колу, просто відвідував філію. Ми поговорили з ним після церкви, і коли прощалися, я думав, що побачу його знову, можливо, через шість місяців.
Наступного тижня член вищої ради знову був у філії. Я дізнався, що він жив на відстані годинної подорожі від нашого маленького містечка. Під час періоду свого покликання в якості первосвященика він приходив до нашої філії два чи три рази на місяць. Він був дружелюбним, невибагливим і надавав підтримку. Він завжди знаходив час поговорити з кожним членом філії. І оскільки філія була такою маленькою, його часто просили виступати з кафедри. Оскільки я був вражений такою відданістю, то подумки називав його “Вірний член вищої ради”.
Однієї неділі він приїхав на причасні збори вранці, а потім повернувся о 6 вечора, щоб бути на хрищенні. У час між цими подіями він відвідав іншу філію. Маю визнати, що у мене виникла така думка: “Що ж він зробив, що так засмутило президента колу? Бо чому ще його призначили б відвідувати найменшу й найвіддаленішу філію в колі?” Я також думав, що, можливо, він не був дуже розумним, смиренним і приємним чоловіком. Можливо, він не любив свій рідний приход і користувався цим покликанням, щоб бути подалі. Я не міг цього зрозуміти, тож я просто прийняв той факт.
Через кілька тижнів після того хрищення я повертався додому після 12 ночі. Вже починалася неділя. У нас проходили навчання на кордоні між Східною і Західною Німеччиною, і мені знадобилося три з половиною години, щоб дістатися дому. Я був виснажений, коли увійшов до помешкання. Дебора, моя дружина, ще не спала. Вона сказала, що телефонував “Вірний член вищої ради”. Він хотів зі мною зустрітися. Я запитав: “До церкви чи після?” Церква починалася о 10 ранку. Я сподівався, що після церкви, аби я міг поспати до 8:30.
“До”,—сказала вона.
“О 9:30?”
“Ні. Він має кудись їхати у справах колу. Він хоче зустрітися з тобою в його офісі у Франкфурті. Він просив підійти до входу 5”.
“О котрій?”— запитав я.
“О шостій”,—відповіла вона.
Тепер засмутився я. Уже було 12:30. Аби встигнути на зустріч о 6 ранку, мені треба було піднятися о 4:30. Це означало менше 4 годин сну. Що ж мені робити? У мене навіть не було номера телефону, щоб зателефонувати йому наступного ранку і сказати, що я не приїду. Я поклав свої речі біля ліжка і ліг, не поставивши будильник. Коли я так лежав, у голові з’явилися такі думки:
Що буде, якщо я не зустрінуся з “Вірним членом вищої ради”? Якщо я не прийду в його офіс, я не сумнівався, що він знайде можливість продуктивно скористатися тим часом. Наступного разу, коли я поговорю з ним і поясню, чому ми не зустрілися, він відповість: “Звичайно, ви прийняли правильне рішення. Я б навіть не просив вас прийти, якби знав, що ви дістанетеся додому так пізно. Ми можемо поговорити про це зараз”. І, крім того, я в дійсності не був членом філії. Звичайно, наші записи про членство були там і ми приходили кожного тижня, але ми були іноземцями, не дуже добре розмовляли німецькою, а через 5 або 6 місяців переїжджали.
Моя совість була майже чиста. Ще кілька хвилин і я міг спокійно засинати. Потім я згадав ім’я, яке дав йому, і всі випадки, коли “Вірний член вищої ради” приходив у філію з того часу, як ми почали її відвідувати. Він прийшов на хрищення у неділю вже зовсім увечері. Він прийшов на захід філії, що проводився у будній день. Він завжди розмовляв з усіма членами Церкви і підбадьорював та надихав їх. Здавалося, що він ніколи не засуджував і не був байдужим. Він з повагою ставився до президента філії та його зусиль. Якби він був засмучений тим, що його призначили до такої маленької філії, він, безсумнівно, ніколи б не приїжджав.
Я встав і підійшов до полички, де стояв будильник. Я поставив будильник на 4:30 ранку. Вирішивши зустрітися з “Вірним членом вищої ради”, я не переймався тим, що він скаже або подумає, якщо я не приїду. Зрештою, я, мабуть, ніколи не побачу і не почую його знову після нашого від’їзду. Я вирішив встати через менше ніж 4 години і їхати 80 км до його офісу, бо я по-справжньому поважав його за те, ким він був—“Вірним членом вищої ради”. Як я міг не наслідувати його?
Я під’їхав машиною до входу 5 о 6 годині того недільного ранку. Мене привітав охоронець з автоматом. Він поглянув на моє посвідчення військовослужбовця Збройних сил США. Він, мабуть, думав, що я заблукав. А може, “Вірний член вищої ради” вирішив не прийти? Однак не минуло й двох хвилин, як його авто зупинилося поруч з моїм. Він сказав: “Доброго ранку, Доне. Ходімо до мого офісу”. Охоронець відкрив ворота і впустив нас.
Після невеличкої розмови і екскурсії по будівлі, де знаходився його офіс, він перейшов до мети нашої зустрічі. Він сказав, що покликає мене служити радником президента філії. Не першим чи другим радником—просто радником. До мого приїзду у філії було лише два носія священства, і вони міняли кожні кілька років свої покликання: один служив президентом філії, інший—президентом кворуму старійшин.
Я прийняв покликання і служив три місяці, поки не поїхав на двомісячні тренування до Сполучених Штатів.
Під час моєї відсутності дружина і маленький син захворіли. Для лікування його відправили до лікарні за 100 км від нашої бази. Будучи сильною дружиною військовослужбовця, Дебора ніколи не скаржилася і не просила мене повернутися до Німеччини. В дійсності я не знав про справжню природу її захворювання, поки не повернувся додому. Після візиту до місцевої клініки лікар відвіз її додому, бо не вважав, що вона почувається достатньо добре, аби керувати машиною. Президент філії і президент Товариства допомоги пропонували допомогти, але вона ввічливо відмовилася. На додачу до мовного і культурного бар’єрів Дебора не хотіла нікого обтяжувати.
Одного дня їй зателефонував “Вірний член вищої ради”. Його щойно покликали президентом колу. Він лагідно розпитав про стан її здоров’я і відмовився прийняти відповідь “зі мною все гаразд”. Усі запевнення Дебори натикалися на лагідне, але наполегливе розпитування про справжній стан сім’ї. Зрештою він сказав: “Деборо, вам треба дозволити членам філії допомогти вам. Вони дійсно хочуть допомогти, і надаючи вам допомогу, зможуть згуртуватися”. Вона з вдячністю прийняла допомогу.
Після мого повернення зі Сполучених Штатів ми залишалися у філії ще два місяці перед тим як зрештою переїхали до великого міста.
Спогади про той час мого життя розтанули, коли я нахилився до екрану і знову зосередився на голосі президента Ухтдорфа, що лунав з динаміка. Я був по-справжньому вражений застосуванням його послання. На відміну від інших разів, коли я розмірковував, як співвідносяться слова промовця з його особистими вчинками (у бізнесі, в сім’ї, в армії і так, навіть це стосується промов, які я чув у церкві), я не сумнівався в посланні президента Ухтдорфа. Не лише акцент президента Ухтдорфа нагадував мені про Німеччину і мій випадок з “Вірним членом вищої ради”. Справа в тому, що президент Ухтдорф був “Вірним членом вищої ради”. Промисловий комплекс, у якому ми зустрічалися тоді рано в неділю, був Франкфуртським національним аеропортом, де він був головним пілотом німецьких авіаліній Люфтганза.
Я можу чемно сказати, що я ніколи не знав чоловіка, який би з більшим смиренням і більшою вірою застосовував усе, що проповідував. Я був вдячний за те, що засвоїв важливий урок щодо того, що означає “піднімати там, де стоїте”.