Воїн Господній

Інок Р. Верде Рейєс

Автор живе в Мехіко, Мексика

Мені треба було вибирати: дбати про свої справи самотужки чи передати їх в руки Господа і зосередитися на місіонерському служінні.

Багато років тому я служив місіонером повного дня в Мексиканській Монтеррейській Північній місії. Я відчував, що служити місіонером—це великий привілей.

Коли я починав місію, у мене було одне невирішене питання. Я ще не отримав документ про звільнення з військової служби. Цей документ був надзвичайно важливим. Він означав, що юнак закінчив обов’язкову військову службу і має право працювати та навчатися. Він визнається громадянином Мексики.

Коли наближалася дата видачі цього документа, я почав хвилюватися. Я написав батькам і попросив їх перевірити, чи можуть вони одержати мій військовий квиток. Коли я отримав від них наступного листа, то почав хвилюватися ще більше. Вони мені сказали, що його можуть видати лише тій людині, якій він належить.

Я відчував, що мені треба негайно помолитися Господу й запитати Його, що ж робити. Відповідь, яка надійшла не відразу, була такою: мені слід пояснити свою проблему президенту місії. Під час розмови з ним ми обговорили два можливі варіанти. Один полягав у тому, що я можу просто “довіритися Господу”. Другий—я можу поїхати й особисто забрати військовий квиток. Вибір був за мною.

Я не знав, що робити. Я розповів про свої переживання напарнику, і ми були зміцнені, прочитавши цей уривок: “Хіба ви не знаєте, що ви в руках Бога? Хіба ви не знаєте, що в Нього вся сила, і за Його великим наказом земля враз скрутиться, як сувій?” (Мормон 5:23). Цей вірш розвіяв усе моє збентеження. З тієї миті як я його прочитав, я знав, що мій обов’язок—старанно виконувати місіонерську роботу. Моя проблема була в руках Господа.

Трохи пізніше я отримав ще один лист від батьків. Батько написав таке:

“Сину, я знову пішов до працівників військомату, аби спробувати знайти людину, яка могла би допомогти нам вирішити твою проблему. Після розмови з великою кількістю людей мене направили в один кабінет. Я прийшов туди, не маючи ні надії, ні сподівань. Найперше, що я побачив—це величезні двері. Вони були відчинені навстіж і біля них стояли на варті два кремезні солдати. Я зібрав усю свою сміливість, зайшов у ті двері і знайшов там той кабінет, куди мене направили. Я постукав і відчув велике хвилювання, але також і те, що мене скеровує Дух Господа.

“Коли я увійшов, то побачив офіцера, який сидів за столом. На його грудях було багато медалей, а на стінах кабінету висіло багато різнокольорових почесних грамот. Він міцно і урочисто потиснув мою руку й запитав: “Яка мета вашого візиту?”

“У мене є син, який служить на місії,—відповів я.— Через це він не може прийти і одержати свій військовий квиток. Я прийшов дізнатися, чи можу взяти його замість нього”.

“Ні, не можете. Він видається лише тому, кому належить”,—заявив офіцер.

У ту мить Господь просвітив мене Своїм Духом і я сказав: “Пане, під вашим командуванням є багато солдатів, які несуть відповідальність перед вами за виконання своїх обов’язків. Так само й мій син зараз виконує свій обов’язок проповідувати Господню євангелію. Саме зараз він є Господнім воїном”.

Після цих слів той офіцер підвівся і запитав: “Чи є у вас документ, що посвідчує вашу особу? Скажіть прізвище вашого сина”.

Коли я відповів на його запитання, він викликав секретаря і сказав: “Принесіть мені документи цього молодого місіонера”.

Він підписав їх, поставив печатку й передав мені. Більше нічого не вимагалося. Я міцно і з вдячністю потиснув йому руку. Сину, твої документи зараз у порядку і ти маєш висловити свою вдячність Господу за те, що служиш Йому як справжній воїн”.

Після отримання цього листа я подякував Господу за те, що Він скористався Своєю великою силою, щоб заступитися за мене, за Його відповідь на мої молитви і за те, що Він просвітив розум мого батька. Я молюся, щоб ми завжди покладали повну довіру на Господа і ніколи не забували Його обіцяння: “Просіть, і буде дано вам; шукайте, і ви знайдете; стукайте, і буде відчинено вам. Бо кожний, хто просить, отримає; і той, хто шукає, знайде; і тому, хто стукає, буде відчинено” (3 Нефій 14:7–8).