Нам є що покращувати, частина 2: як знайти своє місце у Церкві Ісуса Христа
Автор живе в штаті Юта, США.
Не дозволяйте іншим людям заважати вам отримувати благословення від членства в Церкві Христа.
Пауло (всі імена змінені) вісім років не ходив до церкви. Раптом йому зателефонував його єпископ у Бразилії і запитав, як у нього йдуть справи. Пауло хотів повернутися, але багато клопотів не давали йому знову стати повністю активним. Як міг він, усе ще неодружений, не порівнювати себе з іншими, тими, хто вже мав сім’ю і дітей? Чи знайде він друзів у церкві після такої тривалої відсутності і навіть якщо знайде, що вони про нього будуть думати? Чи зможе він, як і раніше, відчувати Духа, як під час навернення та місії? Чи буде в нього достатньо віри, щоб прийняти покликання?
Через місяць після телефонного дзвінка Пауло дивився виступ президента Дітера Ф. Ухтдорфа, другого радника у Першому Президентстві, під назвою “Приєднуйтеся до нас”1. “Той виступ просто вразив мене”,—згадував він. А через кілька тижнів він уже сидів на церковному паркувальному майданчику, тремтів від хвилювання і мовчки молився, щоб мати силу вийти з авто і увійти у дім зборів.
“Не все було бездоганно”,—згадує він про свій перший рік після повернення. Було нелегко вписатися в загальну картину. Однак відчуття звʼязку зі Спасителем і сильне бажання отримати храмову рекомендацію допомогли йому подолати невпевненість. Він знову почав читати Писання і молитися. “Якщо ви не відступаєте, то здобуваєте силу і можете відчувати, як Господь вас благословляє,—радить він тим, кому важко відчути себе прийнятими.— Я маю свідчення, що це Христова Церква, і саме завдяки Йому ви зрозумієте, що дійсно до неї належите”.
Історія Пауло містить в собі кілька аспектів, які провідники Церкви описують у відеосерії Єдність у розмаїтті. Їхні послання дають надію і пораду тим, хто відчуває себе зайвими. Іноді ми почуваємося самотніми навіть у церкві, але, як вказують ці провідники і члени Церкви, є те, що ми можемо робити, аби допомогти собі подолати такі випробування, як неприйняття або погане ставлення з боку інших людей. Ми можемо уникати порівнянь, невпевненості в поступі вперед. Ми маємо знати, що повернення завжди можливе, а понад усе—слід довіряти Спасителю.
Уникайте порівнянь: в кінці ми всі отримаємо благословення
“Коли ви починаєте порівнювати себе з іншими, це викликає або пригнічення, або гординю. … Благословення надходять відразу. Благословення надходять пізніше. Я впевнений, що іноді благословення десь зберігаються для нас до того часу, як ми пройдемо за завісу. … Найголовніше, ми можемо бути впевнені, що обіцяння вічного життя призначається кожному”.
—Старійшина Гарі Е. Стівенсон, з Кворуму Дванадцятьох АпостолівРошель переїхала у скромний будинок на дві сім’ї в престижному районі на заході Сполучених Штатів після того, як жила певний час в притулку для бездомних. Після розлучення вона працювала на двох, а іноді на трьох роботах, щоб піклуватися про дітей і мати змогу забезпечувати їх їжею та платити за оренду, тож вона не була активною в Церкві, й після свого навернення вона то з’являлася, то знову зникала.“Хоча здавалося, що в моєму новому приході у всіх справи складалися краще, ніж у мене,—розповідає вона,—люди виявляли мені увагу і не зважали на те, як я одягаюся. Всі дуже про мене дбали”.Хоча Рошель переживала фінансові труднощі, вона ніколи не ображалася, що комусь живеться легше. “Безсумнівно, мені хочеться покращити свою ситуацію, але я ніколи не дивилася на будинки моїх сусідів з думкою про те, що Бог про мене забув,—згадує вона.—Я відчувала, що Він іде поруч, незважаючи на мої хибні вибори”.Хоча графік роботи Рошель іноді був перепоною, провідники приходу і друзі зрештою допомогли їй здійснити своє бажання потрапити у храм. “Регулярне відвідування храму допомагає мені бути вдячною за те, чого я досягнула,—зазначає вона.—Я не переймаюся тим, що інші, можливо, випереджають мене”.Рошель визнає, що їй та її донькам нелегко, і вони не є “взірцевою сім’єю СОД”. Однак вона також усвідомлює, що “у всіх є проблеми, і що жодна сім’я насправді не є досконалою”. Таке ставлення допомагає їй не роззиратися на всі боки, дивлячись на інших, а натомість зосереджуватися на власних стосунках з Богом.“Мої дочки можуть бачити, як євангелія змінила моє життя,—розповідає вона.—Я також відчуваю цю різницю, і настільки зайнята роботою, сім’єю і Церквою, що не маю часу для порівнянь. Я просто радію, що іду правильним шляхом”.
Залишатися сильними: Христос може вас змінювати
“Ця людина, яка сидить поруч зі мною і не звертає на мене уваги або навіть хоче пересісти, … не змінює реальності того, що Христос відчуває до мене і тих можливостей, які я маю у Христі. … Кожна людина має бути впевнена, що матиме місце в царстві Бога [і в] тілі Христовому, й неуважні, байдужі чи нехороші люди не можуть цього заборонити”.
—Старійшина Д. Тодд Крістофферсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів
З дитинства Матвій відвідував церкву в маленьких філіях. Він і його дружина є наверненими з України. Вони звикли мати по кілька покликань і активно долучалися до діяльності в громадах СОД, де були представники різних національностей, але потім вони переїхали до Сполучених Штатів. Великі приходи і відмінності в культурі викликали почуття “непотрібності й віддаленості,—згадує він.— Здавалося, що ми не зможемо вписатися в загальну картину. Ми відчували себе знехтуваними, бо в неділю нам бракувало духовного підйому і спілкування з іншими”.
Їхнє розчарування досягло переломного моменту, коли після переїзду до нового міста Матвій і його дружина з нетерпінням чекали на візит місцевого провідника священства. Однак він прийшов лише для того, щоб попросити їх краще дивитися за своїм дуже енергійним малюком під час причасних зборів. Глибоко ображений Матвій вирішив ніколи не повертатися до місцевого дому зборів. “Однак було те, що зупинило мене,—каже він.—Я мав свідчення, що це Господня Церква і що Спаситель хоче, аби я був у ній. Долученість до євангелії має наслідки, що переважать будь-яку образу або особисті суперечності, які я матиму в цьому житті”.
В церкві можуть виникати ситуації, коли ми почуваємося самотніми, відкинутими, або непотрібними. Таке явище не є унікальним лише для святих останніх днів. Католицький автор Девід Міллз описує труднощі, з якими стикаються парафіяни, спілкуючись з тими, хто є “заможнішими або біднішими, більше або менше освіченими, ніж ви. Вони можуть належати до інших расових, етнічних, або вікових груп, ніж ви”. Автор пояснює, що ми можемо не вибирати жодного з них в наших різноманітних соціальних мережах. Однак відданість релігійним переконанням передбачає спілкування з людьми, яких ми не обираємо, і церква “є тим з небагатьох місць, яке можна назвати громадою, а не мережею. … Вам треба навчитися любити цих людей або принаймні з любов’ю до них ставитися тоді, коли вам цього не хочеться”2. Часто єдиний спосіб подолати цю трудність—неспроможність заблокувати людей у своїй релігійній громаді чи відписатися від них—це покладатися на Бога.
Матвій зрозумів, що така здатність покладатися на божественну силу є вирішальною, якщо хочеш залишатися активним у Церкві. “Єдине, що спонукало мене продовжувати ходити до церкви—це моє свідчення про Христа,—розповідає він.— Євангелія важливіша за будь-кого з нас. Христос бачить те, чого ми не можемо бачити, знає, ким ми можемо стати, і в Нього є підхід до кожного”.
Джасмін, член Церкви на півдні Сполучених Штатів, каже: “Мені було важко знайти спільну мову з однією сестрою у моєму приході, яка, як здавалося, надто втручалася в моє життя, і я дозволила, щоб це стало приводом віддалитися від церкви”. Але коли турбота про свого маленького хлопчика почала переважувати непевність щодо того, як її приймуть, коли вона повернеться, Джасмін зрозуміла, що настав час “не дозволяти ставленню інших людей віддалити її від Христа—незалежно від того, відчувала вона чи ні, що хтось у приході дивиться на неї зверхньо”.
Вона розвинула в собі достатньо сил, щоб однієї неділі у буревій вийти з дому і прийти туди, де її маленьку сім’ю огорнули обіймами друзів, які могли допомогти зростати в Церкві Ісуса Христа. “Я шкодую, що пішла з Церкви,—каже вона.— Але я вдячна, що не здалася і пішла далі, бо суть євангелії—це не інші люди—і навіть не я. Суть євангелії—це Спаситель”.
Зробіть крок у темряву—світло буде рухатися за вами
“Тілесний чоловік і тілесна жінка каже: “Я ніяк не можу зробити цей крок [і] ступити у темряву, доки там не з’явиться світло і я не побачу, куди йду. Вимога полягає в тому, щоб зробити крок, передчуваючи, що коли нога торкнеться землі, то світло буде рухатися”.
—Старійшина Девід А. Беднар, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Іноді новим членам Церкви важко залишатися міцними в євангелії, коли у них немає повної впевненості в майбутньому. Щоб засвоїти цей аспект віри, Мей-Хсін, домогосподарці з Тайваню, треба було діяти за євангельською настановою приводити у світ дітей. Це нелегке рішення, бо, за її словами, “багато людей у її країні мають лише одну дитину або замість дитини заводять домашню тварину”. Кожна вагітність вимагала від неї віри, щоб зробити крок у невідоме і не зважати на іноді сильний критицизм з боку родичів та людей загалом.
Часто, щоб рухатися вперед, необхідно зробити крок у невідоме, що може бути страшно для тих, хто новий у вірі. Для цього необхідно розвивати довіру до того, що Господь їм допоможе на шляху. Старійшина Беднар запевняє, що занепокоєння і невпевненість—це природні складові процесу навчання й зростання, але іноді наші кроки у невідоме—незалежно від того, чи включають вони створення сім’ї або повернення до активності в Церкві—можуть бути особливо нелегкими, бо свідчення приходить після випробування віри (див. Eтер 12:6). Мей-Хсін разом зі своїм чоловіком отримали таке свідчення після створення сім’ї. “Ми щасливі й дуже вдячні за своїх дітей,—каже вона.— Ми навчилися жити ощадливо, допомагати одне одному й любити одне одного. Я вдячна, що ми привели їх у світ”.
Часто перші кроки є найтяжчими. “Перший раз, [коли ми робимо крок у темряву],—за словами старійшини Беднара,—ми безсумнівно почуваємося трохи невпевненими, навіть трохи наляканими, і це природно”. У той час як процес поступу вперед не може бути абсолютно безперешкодним (“не буває так, щоб не було збоїв”,—пояснює він), ми можемо поступово зростати “рядок за рядком”, а наша віра буде неухильно зміцнюватися.
Щоб рухатися вперед, необхідна практика, як радить Лазаре з Грузії, навернений у країні, що межує з Росією та Європою. Навчитися довіряти своїм друзям СОД було першим кроком, після чого він погодився прийняти благословення священства. “Після цього я міг перейти до місіонерських уроків”,—каже він. Оскільки віра Лазаре в Ісуса Христа зміцнилася, він зробив великий крок, охристившись, хоча він і “не мав 100-відсоткової впевненості. Але Господь давав мені сміливість на кожній фазі, і я такий вдячний зараз, що зробив це”.
Не здавайтеся
“Люди, які думають, що вони надто багато грішили, або надто далеко зайшли, або надто довго не приходили до церкви і чомусь не можуть повернутися до активності, таким я кажу: ніхто не може опуститися настільки низько, щоб там не сяяло світло Христа. Це неможливо”.
—Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів
Браян, який зростав у відданій сім’ї СОД у Юті, США, мав відчуття, що Церква не для нього. “Мені подобалися фантастичні ігри, фільми і рок-музика,—розповідає він,—а не скаути, Писання, семінарія і спорт”. Як тільки він зміг залишити батьківський дім, то переїхав у квартиру і “поринув у світ, у тому числі в секс і в наркотики”. Після тривалого періоду того, що Браян називає “бунтівним життям і експериментуванням”, він потрапив у фінансові труднощі і батьки забрали його додому, хоча він і не повернувся до церкви.
Народження маленької сестрички змусило Браяна переглянути свої погляди. Коли він вперше взяв її на руки, то, як тепер згадує: “Я знав, що вона не просто ще один різновид тварин”. З певною тривогою він пішов на благословення немовляти, а коли йому піднесли причастя, він “передав його, не приймаючи, але якась частина його єства відчувала духовний голод за причастям”.
Намагаючись розібратися у своїх суперечливих почуттях, Браян почав вести щоденник. “Я сидів допізна, описуючи свою духовну дилему,—розповідає він,—і здобув свій перший духовний досвід, однак не позитивний”. Він відчув, як зла, сповнена ненависті й люті сила намагається заволодіти його душею. “Після цього,—каже він,—я зрозумів, що мені потрібен Господь”. Але зайшовши так далеко на манівці, Браян сумнівався: “Чи зможу я бути гідним Його допомоги і захисту?” Він також сумнівався, чи коли-небудь зможе знову приймати причастя.
Дорога назад була важкою. Відмовитися від цигарок було нелегко. Знадобилася сміливість, щоб сповідатися єпископу, і було важко облишити старих друзів та звичний спосіб життя. Його сім’я, дівчина і єпископ—усі разом його підтримували, однак Браян зрозумів, що найбільше джерело його сили—в Ісусі Христі.
“Я побачив, що Господь дуже хоче мені допомогти,—згадує він.— Відкрилися нові можливості, щоб замінити старі звички. Чим більше зусиль я докладав, щоб жити за євангелією, тим яснішим ставав мій шлях”. Оскільки Браян довіряв Господу і побачив Його готовність простити і зцілити, причастя набрало для нього більшого значення і допомогло наблизитися до Спасителя. “Хоча сотні разів у дитинстві я вживав хліб і воду в церкві, тепер я нарешті приймав причастя, як мені здавалося, вперше”.
Ніхто не зможе вас замінити
Коли ми виходимо з авто і заходимо в церкву, надаємо підтримку іншим членам Церкви, долаємо болісні ситуації, живемо за євангелією, не маючи повної впевненості в тому, що чекає на нас в майбутньому, і зізнаємося в гріхах,—усі ми йдемо важкими й невідомими стежками що ведуть до дерева життя (див. 1 Нефій 8).
Наше особисте зобов’язання іти за Спасителем є найважливішим для нашого безпечного прибуття до пункту призначення. Хоча заохочення, любов і прийняття членами Церкви та провідниками є важливими, кожен з нас може переживати періоди, коли ми повинні виявляти готовність іти за Спасителем, навіть якщо здається, що ми це робимо наодинці.
Займіть своє місце в Церкві Ісуса Христа. Не порівнюйте, дайте Христу можливість змінювати вас, робіть кроки віри, які принесуть нагороду, і знайте, що ніколи не пізно повернутися. “Отже, якщо ви просуватиметеся вперед, бенкетуючи словом Христа, і витерпите до кінця, ось так каже Батько: Ви будете мати вічне життя” (2 Нефій 31:20).