Mій дар Спасителю
Автор живе в штаті Айдахо, США.
Я відчувала, що не відповідаю своєму покликанню місіонерки. Що я могла робити, щоб перестати думати про себе й почати думати про Спасителя?
Ілюстрація Дінари Мірталіпової
В Росії взимку дуже холодно і часто небо затягує хмарами. Через це дні видаються похмурими і дещо непривітними. Був кінець листопада, і на додачу до депресивної погоди я відчувала самотність, невідповідність покликанню і неспроможність бути хорошою місіонеркою. Мене щойно призначили навчати нову напарницю, і хоча сестра Харт була чудовою, тягар, який я відчувала, ставав ще тяжчим через те, що я мала більше вивчати мову, бути прикладом і знайти когось—будь-кого—щоб навчати євангелії.
Ми щойно дізналися, що наш новий президент місії буде проводити зональну конференцію в Єкатеринбурзі—на відстані п’ятигодинної подорожі від нашого району в Пермі. На світанку грудневого ранку ми з сестрою Харт вирушили на залізничну станцію.
Поки ми чекали, я роздумувала про свої почуття. Я думала, що наближаються свята, а мені так хочеться бути зі своєю сім’єю. Радість від перебування на місії потьмяніла і в мене не було відчуття, що я багато чого досягнула за 9 місяців місіонерської роботи. Нарешті було оголошено про прибуття нашого потягу, тож ми зайшли у вагон і зайняли свої місця. Я полинула думками до Спасителя. Я закрила очі й молилася, щоб знати, як позбутися тих поганих почуттів і більше зосередитися на Ньому.
На зональній конференції наступного дня виступ президента Руста був прекрасним і зворушливим. Коли сестра Руст почала виступати, вона розповіла просту історію про те, що Спаситель—це пастир, Який пішов і повернув до кошари заблукалу вівцю. Вона розповідала про жертви, на які Спаситель пішов заради нас, і в кінці вона склала потужне свідчення про можливість, яку ми, місіонери, маємо, служити Йому, приводячи загублених овець до кошари. Сестра Руст запропонувала нам подумати про те, який дар ми можемо принести Спасителю на Різдво.
Коли вона звернулася із цим закликом, я відчула сильне спонукання, що дар, який я можу зробити Спасителю,—це просто говорити з більшою кількістю людей. До того моменту мені було страшно почати розмову з незнайомими людьми—особливо російською! Я не хотіла, щоб вони думали, що я не дуже розумна, бо не розумію їх, тож було легше просто взагалі нічого їм не казати. Однак в той момент я точно знала, що треба робити. Мені треба було перестати думати про себе і почати думати про моїх братів і сестер. Я поставила за мету поговорити з кимось про євангелію під час кожної поїздки громадським транспортом, які я матиму до кінця місяця, і зробити це моїм Різдвяним подарунком Спасителю.
Коли наступного ранку ми з сестрою Харт сіли на потяг, щоб повернутися до Пермі, я почала працювати над своєю метою, розмовляючи з людьми, які сиділи поруч зі мною. Вони були не дуже зацікавлені в тому, що я розповідала, але принаймні я спробувала!
Кожного дня я старанно працювала над своїм дарунком для Спасителя і поступово помітила, що відчуваю більше щастя і більше впевненості—я помітила, що краще виконую своє місіонерське покликання. Настало й минуло Різдво, але я вирішила, що буду продовжувати розмовляти з людьми. Я почала розмовляти з ними не лише в громадському транспорті, але також на вулицях, у магазині, в бібліотеці і скрізь, де б ми не ходили.
Ми не знайшли слухачів завдяки моїм розмовам, однак я відчувала, що сію зерна євангелії. Ми подружилися з водіями автобусів, людьми в місцевому продуктовому магазині та іншими людьми. Найкращим у цьому є те, що коли ми знову з кимось зустрічалися, ми часто бачили їх усміхненими, і вони першими віталися з нами. Я вірю, що ті зерна, які ми посіяли, одного дня розквітнуть, коли у тих людей з’являться нові можливості дізнатися про євангелію. Небесний Батько працює потрошку й непомітно, а іноді все почитається з простого “Привіт!”
Пригадуючи ту поїздку потягом до Єкатеринбурга, я зрозуміла, що Небесний Батько відповів на мою молитву. Він допоміг мені побачити, що місіонерська робота—це думати не про себе, а про інших, і коли ми ставимо на перше місце не свої тривоги і сум, а інших людей, то знайдемо щастя, якого всі ми прагнемо. Дивовижно, наскільки щедрим є Спаситель, бо навіть коли ми намагаємося віддати все, що маємо, Він благословляє нас і обдаровує у сто разів більше.