Лише електронна версія
Чи гідна я ввійти у храм?
Автор живе у Сент-Мішель, Барбадос.
Я відчувала, що я недостатньо гідна, щоб увійти в храм, але Дух сказав мені протилежне.
Усе своє життя я чула про те, як важливо відвідувати храм. Я пам’ятаю, як у Початковому товаристві ми співали такі пісні, як “Люблю на храм дивитись” і “Може сім’я святих жити вічно”, які нагадували мені про те, наскільки святими є храми, і що ми маємо бути гідними, аби туди увійти. Мене було навчено, що це місце, де перебуває Небесний Батько, і що для нас надзвичайно важливо потрапити за ці священні стіни.
Мої батьки були за цими стінами, хоча і не могли відвідувати храм так часто, як їм би хотілося. Вперше вони поїхали до храму через рік після одруження. Це було важко, тому що, хоча вони й знали, що не могли дозволити собі поїхати, вони також знали, що не могли дозволити собі не поїхати. У нашому домі завжди підкреслювалось, що ми маємо прагнути відвідати храм якомога швидше і що ми маємо зробити храмовий шлюб своєю метою. Мої батьки також показали мені, якими важливими і священними були їхні завіти. Вони показали мені, що через дотримання завітів в їхнє життя прийшло багато благословень, і, завдяки їхньому прикладу, у мене з’явилося бажання отримати те саме у своєму житті. Протягом багатьох років я постійно нагадувала собі “завжди тримати храм у полі зору”, незважаючи на те, що найближчий храм був далеко від нас1.
У нас на Барбадосі немає привілею мати храм настільки близько, щоб до нього можна було дістатись пішки або навіть автобусом. Аби потрапити до храму, ми маємо подолати багато кілометрів літаком. Я вважаю, що саме тому багато членів Церкви так високо цінують свої поїздки до храму.
Нарешті у мене з’явилася можливість вперше відвідати храм, але я чомусь почувалася дуже збентежено. Перша думка, яка заволоділа моїм розумом, була про те, що, навіть якщо я докладала всі свої зусилля, я все одно не була достатньо хорошою; я не була достатньо гідною. Це страшенно турбувало мене. Я насправді докладала максимум зусиль, то ж чому я відчувала себе такою спустошеною перед подорожжю до храму?
Я вирішила, що для такого важливого рішення мені потрібно шукати відповідь від Небесного Батька. Чи хотів Він, аби я поїхала, чи я дійсно була недостатньо хорошою?
Наступні два тижні я молилася з ранку до вечора на колінах і постійно постилася. Я докладала всіх зусиль, аби мати Духа поряд, і, хоча вечорами після палких молитов я вставала з колін все ще трохи невпевнена, я не сумнівалася, що Небесний Батько дасть відповідь. Мені просто потрібно було мати терпіння.
Наступної неділі, коли я сиділа на зборах посту і свідчень, Дух був надзвичайно сильний. Під час роздачі причастя я сиділа із заплющеними очима, і саме тоді я отримала відповідь. Я відчула, ніби Небесний Батько сказав мені: “Зарайя, якщо це від Мене, то як це може бути хибним?”
Коли я відчула ті слова, сльози виступили на моїх очах, і мене опанувало безмежне відчуття радості. Я знала, що Небесний Батько почув кожну молитву, яку я промовила. Я знала, наскільки невпевнено я почувалась, але Він нагадав мені, що Спаситель, через Свою Спокуту, може допомогти нам кожного дня ставати краще. У цей короткий момент розсіялися всі відчуття невпевненості.
Коли того дня я дісталася додому, я розповіла про цю відповідь своїй сім’ї: що мені потрібно було відвідати дім Господа і укласти ці особливі, священні завіти, необхідні для вічного життя.
Після співбесід з президентом філії та президентом місії я ще сильніше відчула, що зробила правильний вибір. В обох ситуаціях Небесний Батько продовжував запевняти мене, що я прийняла вірне рішення, що я була гідна, що я була достатньо хорошою.
Це відчуття залишалося зі мною, аж доки я не дісталася до храмової території. Коли я ступила ногою в ті священні коридори, я відчула, ніби Небесний Батько обійняв мене і сказав: “Ласкаво прошу додому”. Це було, мабуть, найбільш чудове відчуття, яке я ніколи не забуду.
Я дуже вдячна за своїх батьків і їхній хороший приклад, за те, що вони навчили мене, наскільки важливо відвідувати храм, і допомогли мені підготуватися увійти в те священне місце. Але більш за все я вдячна за свого Небесного Батька, Який зробив можливим, щоб небеса торкалися землі. За те, що Він зробив для нас можливим укладати священні завіти не тільки для себе, але й для тих предків, які не мали нагоди зробити це самі.
Храм дійсно є доказом любові Небесного Батька до нас. Дуже часто ми є своїми найсуворішими критиками. Іноді ми можемо відчувати свою недосконалість, або в нас можуть опускатися руки, але нам треба пам’ятати, що ми не повинні бути досконалими, аби бути гідними. Якщо в нас опускаються руки через наші слабкості, і ми відчуваємо, що є недостатньо хорошими, то нам треба згадувати про жертву Спасителя і звертатися до Нього по допомогу. Завдяки Спокуті Ісуса Христа кожен може піти до храму. Дух дасть нам знання, що ми “достатньо”… Ми не досконалі, і Небесний Батько знає це, але найголовніше---це всіма силами намагатися бути гідними і прагнути цього кожного дня. Храм---це найважливіше місце, в якому ми можемо перебувати, і я рада, що змогла туди потрапити.