Довіритися другому враженню і скеруванню Духа

Марі Нецлер

Коли я вперше зустріла Курта, він не був тим, хто міг би повести мене до храму. Як ми могли рухатися вперед у наших стосунках?

У лютому 2013 р. на званому обіді я зустріла молодого чоловіка на ім’я Курт. Він був неохайний, неголений і був з похмілля. Я не дуже багато думала про нього. Через чотири місяці я побачила привабливого молодого чоловіка, від вигляду якого у мене зразу перехопило подих. Наші шляхи перетнулися лише на пʼять хвилин, але в той же час я усвідомила, що це був Курт---той самий неохайний хлопець, якого я зустрічала раніше. Мене здивувала така зміна в його зовнішньому вигляді.

Через два тижні я несподівано отримала від Курта текстове повідомлення із запрошенням піти разом з його друзями в кіно. Я все думала собі: піти мені чи ні. Як він знайшов навіть мій номер телефону? Я ледве знала цього хлопця, мої перші враження про нього були не найкращими і, як здавалося, у нас було мало спільного. Хоч і неохоче, та все ж я вирішила піти.

Після кіно Курт запросив мене на вечерю, і я, бувши голодною, просто сказала “так”, однак та вечеря змінила все. Моє перше враження про нього змінилося, коли я зрозуміла, що він був той, з ким мені по-справжньому хотілося усміхатися й сміятись. З ним було так легко говорити, і ми відразу ж подружилися.

“Що ми робимо?”

Час минав, міцніла наша дружба, міцніли й наші почуття. Перш ніж дати розвиватися романтичним стосункам, я відчувала в собі цю вічну боротьбу---бо ж він не був членом Церкви. Я знала, що хотіла укласти храмовий шлюб і виховувати своїх дітей в євангелії. Мені хотілося мати вічну сім’ю. То що ж я робила, розвиваючи стосунки з ним?

Я знала: мені потрібно було щось зробити. Одного вечора, коли ми їхали машиною до мого дому, я спитала: “Що ми робимо?” Я казала йому, що нам треба зробити крок назад і не дати нашій дружбі перерости у щось більше. Я сказала, що мені не хочеться розбивати ні своє, ні його серце, якщо у своїх стосунках ми пройдемо лише частину шляху, оскільки мені хочеться мати храмовий шлюб. Я сказала йому, що йдеться не тільки про моє чи наше життя, а й про наше майбутнє та про наших майбутніх дітей. Я усвідомлювала: знаю, що це було божевілля і я забігала набагато наперед, але я просто намагалася бути реалісткою і вберегти нас від майбутнього душевного болю.

Він послухав, а потім, на мій подив, відповів: “Я поведу тебе у храм”. Я засумнівалася в ньому---як він міг це пообіцяти? Він знову запевнив мене, пообіцявши, що таки поведе мене у храм, і попросив повірити йому.

Я справді не знала, що робити, але, можливо, тоді я вперше у своєму житті так палко молилася про реальну мету. Коли я постилася й молилася протягом всього того часу, у мене завжди виникало заспокійливе відчуття: це правильно і треба й далі йти цією дорогою. Я відчувала: мої попередні стосунки були хорошими, однак я вперше у своєму житті відчула, що бути з Куртом---це правильно, не просто добре, а правильно, і я відчувала себе як вдома.

З тим запевненням від Духа я згодилася повірити Курту і продовжувати наші стосунки. Я знала, що дещо може ще й не вдаватися, але я також знала, що я буду неухильно дотримуватися свого зобовʼязання мати храмовий шлюб.

Довіритися Господу й рухатися вперед

Курт почав готуватися до зустрічі з місіонерами. Під час уроків мені стало ясно, що він досліджував Церкву більш року до того, як ми зустрілися. Я також зрозуміла, чому він не ставив мені ніяких запитань на релігійну тему, бо він хотів знайти істину сам і не дозволити своїм почуттям до мене направляти його.

Він був охрищений, і через рік ми одружилися й запечаталися у Гамільтонському Новозеландському храмі. Він дотримався свого обіцяння---повести мене у храм і продовжує дотримуватися своїх завітів і цінує їх. Ми у шлюбі вже шість з половиною років, і у нашому житті все ще відбуваються дивовижні події. У нас є син, якого ми з любовʼю виховуємо, і стараємося щодня навчати його євангелії Ісуса Христа.

Я рада, що не дала своєму першому враженню про Курта стати моїм останнім враженням. Він тепер не та людина, яку я зустріла вперше. Я рада, що повірила йому і у наших стосунках довірилася скеруванню Духа. І я вдячна за те, що відстояла те, у що вірила, заради себе і своєї майбутньої сімʼї. Я знала, що хотіла бути запечатаною у храмі не тільки тому, що так “робити правильно”, але й тому, що завіти, які ми укладаємо, особливо у храмі, ставлять нас на шлях, який дозволяє нашій сімʼї зростати, розвиватися і стати вічною. Як красномовно сказав Президент Рассел М. Нельсон: “Спасіння є справою індивідуальною; піднесення є справою сімейною” (“Спасіння і Піднесення”, Ліягона, трав. 2008, с. 10).