Священнослужіння Гарольда Б. Лі

Наведений нижче життєпис Президента Гарольда Б. Лі, складений Старійшиною Гордоном Б. Хінклі, тоді членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів, було надруковано в журналі Ensign у листопаді 1972 року («President Harold В. Lee: An Appreciation,» 2–11). Стаття допомогла членам Церкви ближче познайомитися з Президентом Лі, який тоді щойно став Президентом Церкви.

«Історія Гарольда Б. Лі, Президента Церкви може бути змальована кількома основними штрихами. Народився 28 березня 1899 року в м. Кліфтон, штат Айдахо. Син Сем’юела Меріона та Луїзи Емелайн Бінем Лі. Один з шістьох дітей. Здобув освіту в місцевій школі, в Онейдській академії сусіднього міста Престон, в Альбіонському державному педагогічному училищі в Альбіоні, штат Айдахо, і пізніше в Університеті Юти. Почав працювати вчителем у віці 17 років, директором школи у віці 18 років, служив директором двох шкіл в окрузі Солт-Лейк, штат Юта. Одружився з Ферн Люсіндою Теннер 14 листопада 1923 р. Вона померла 24 вересня 1962 р. Одружився з Фредою Джоан Дженсен 17 червня 1963 р.

Керував корпорацією Foundation Press, Inc., у 1928–1933 рр. Служив у муніціпальній комісії Солт-Лейк-Сіті у 1933–1937 рр., коли став фінансовим директором Церковної програми благополуччя. Його було названо членом Ради Дванадцятьох Апостолів 6 квітня 1941 р., Президентом Ради Дванадцятьох і першим радником у Першому Президентстві 23 січня 1970 р., висвячено й рукопокладено на Президента Церкви 7 липня 1972 р.

Ось такими є бусинки на нитці його життя. Але це життя заслуговує на більш детальний переказ.

На тлі малих і великих міст Кліфтон – містечко маленьке і стоїть осторонь великої течії життя. Але з часом воно стане знаним, як місце народження одинадцятого Президента Церкви.

Батько Президента Лі, Сем’юел Меріон, перебрався до Кліфтону з Панаки, іншого містечка в південній Неваді. Мати Сем’юела (бабуся Президента Лі) померла, коли йому було вісім днів від народження, а недоношене дитя було таким малим, що його ручка проходила крізь каблучку аж до ліктя. Дитя доводилося годувати через піпетку. Сестра його матері жила у Кліфтоні, і у віці 18 років хлопець перебрався північніше, щоб жити в колі її сім’ї.

Там він зустрів темноволосу, чорнооку Луїзу Бінем. Вони побралися в Логанському храмі. Дім, який вони облаштували і в якому народилися їхні шестеро дітей, стояв «окрай дороги на відстані приблизно трьох миль на північ від магазину». До речі, магазин був єдиним комерційним закладом у містечку. Дорога була грунтовим путівцем – курним влітку, засніженим взимку і багнистим навесні та восени.

Тут Гарольд і зростав, босоногий, завжди зодягнений у робочий одяг, – звичайний хлопчисько серед сільських хлопчаків. Вони купалися у ставку Дадлі, але не в неділю. Батько служив у єпископаті, а мати – у Товаристві молодих жінок; неділя була священною. У такому ж ставку на фермі Бай-біз Гарольда Б. Лі було охрищено.

У ті дні панувала фінансова скрута. Ферма приносила непогані врожаї, але зерно й картопля родили погано. Батько поповнював сімейний бюджет, працюючи то косарем на жнивах, то на буравленні криниць, то на будівництві іригаційних каналів. Але діти в сім’ї Лі й не підозрювали, що вони бідні. Дім і Церква відкривали нагоди для розваг. Перлиною дому було піаніно. Одна жінка шотландської крові, яка вміла давати прочухана за фальшиву ноту, навчила його грати.

Гарольд напрочуд добре опанував піаніно. Цікаво зазначити, що любов до музики, вихована в ті дитячі роки, пізніше дала про себе знати, коли він служив головою Церковного музичного комітету.

Маленький візок, яким звичайно правила мати, долав дво-мильну відстань перевозячи дітей до школи і назад. Він був поганим захистом, коли з півночі налітав січневий вітер; багнюка ставала проблемою, коли візок загрузав на розмерзлій дорозі. Але таким було життя в Кліфтоні. Як зауважив Президент Лі, «У нас було все, чого не можна купити за гроші». Але все це врівноважувалося чудовими речами. Повітря було чистим і ясним, майже солодким на смак. Вода була наче хвилясте скло, і на дні річечки було легко побачити блискучі камінці. Зорі вночі проступали на небі, приймаючи вигляд людей або тварин, – і діти губилися в здогадках, що вони перед собою бачать. Літні дощі були наче манна, що випадала в пустині, приносячи на землю життя. Весна приходила з неосяжними зеленими килимами, де плуг, а за ним сівалка проходила по землі. Гуркітливі, задимлені парові двигуни передавали рушійну силу через довгі ремені до молотарок, які видавали мішок за мішком пшениці, вівса та ячменю.

Коли програму навчання у місцевій школі було вичерпано, хлопці «залишили домівку», щоб відвідувати Онейдську академію, середню школу в Престоні, яку утримувала Церква, і до якої було довгих п’ятнадцять миль. Гарольдові було тоді 13 років, і тут він вперше зустрів Езру Тефта Бенсона [який згодом став тринадцятим Президентом Церкви]. Після цього було Альбіонське державне iчне училище в Альбіоні, на іншому кінці штату Айдахо. Тут у віці 17 років Гарольд Б. Ліотримує свій диплом учителя. Це був день, коли він міг пишатся обою, а його родина – ним. Окружна освітянська рада запропонувала йому посаду вчителя в маленькій, однокімнатніій школі Сілвер Стар, що між Дейтоном і Вестоном, по дорозі від Кліфтона. Заробітна платня складала шістдесят доларів на місяць. На вихідні він приїжджав, долаючи верхи відстань у десять миль.

Наступного року рада призначила його директором Оксфордської школи, в якій було чотири класних кімнати. Це було великою нагодою для 18-річного хлопця. Він щоденно добирався до місця роботи верхи – у дощ і під сонцем, у хорошу погоду і погану. Маючи розвинутий музичний талант і добре граючи в баскетбол, він присвячував свій вільний час громадським заходам. Саме в ті дні, коли його батько був єпископом, Гарольд відчув у собі перші проблиски ідеї створення того, що пізніше дістало назву Церковної програми благополуччя. У ті дні, як і тепер, єпископ був відповідальним за опікування нужденних. Єпископ Лі мав свою єпископську комору, яка наповнювалася тим, що він брав з комори домашньої. Вечорами сім’я бачила, як він брав лантух з борошном і ніс його, – куди, вони не знали, – бо слід було суворо зберігати конфіденційність щодо того, хто мав проблеми, щоб не було розмов, неприємних для тих, хто потребував допомоги.

Тоді, як і тепер, єпископ також мав обов’язок і відповідальність рекомендувати молодих чоловіків для місіонерського служіння. Гарольдові виповнився 21 рік, і за його плечима було 4 роки вчителювання. Президент Гебер Дж. Грант покликав його служити в Місії у західних штатах.

У закритому архіві Місіонерського відділу Церкви є характеристика Старійшини Лі для Першого Президентства. Її датовано 30 грудня 1922 р. й підписано Президентом Джоном М. Найтом. У ній вказано термін його служіння – з 11 листопада 1920 р. до 18 грудня 1922. Далі подано відповіді на різні запитання: «Кваліфікація – як промовця, «дуже добре». Як головуючий чин священства, «добре». Чи має добре знання євангелії? «Дуже добре». Чи працював енергійно? «Дуже енергійно». Чи він скромний, чи його вплив на людей добрий? «Так». Примітки: «Старійшина Лі очолював Денверську конференцію з 8 серпня 1921 р. по 18 грудня 1922 р. і на цій посаді зарекомендував себе відмінно. Видатний місіонер».

В той час у тій місії служила молода жінка з Солт-Лейк-Сіті, Ферн Люсінда Теннер. Її товариші згадували її як розумну й красиву дівчину, яка винятково добре зналася на Писаннях. Коли Старійшину Лі було відкликано, він повернувся до Кліфтона, але ненадовго; він знов вирушив до Солт-Лейк-Сіті, щоб знайти дівчину, якою милувався на відстані ще у дні місіонерського служіння, і залицятися до неї. Вони одружилися в храмі Солт-Лейк-Сіті приблизно через одинадцять місяців після його повернення.

У сім’ї народилися дві красиві дівчинки, Хелен [пізніше міссіс Л. Брент Гоутс] та Морін [пізніше міссіс Ернест Дж. Вілкінс]. Дім Лі був місцем зустрічі для місцевої молоді. Усі, хто знав сестру Лі, були в захопленні від її делікатних манер та вміння розв’язувати складні ситуації. Якось вона змусила замовкнути двох серйозних чоловіків, які критикували одного з їхніх знайомих, сказавши: «У ваших зусиллях бути справедливими не забувайте бути добрими».

Ті якості, які свого часу зробили [Гарольда Б. Лі] директором двох шкіл у вісімнадцятирічному віці, знову помітили. Продовживши свою освіту в Університеті Юти, він став директором спочатку школи Віт’єр, а потім школи Вудро Вільсона в окрузі Солт-Лейк.

Після одруження він жив на території Піонерського колу; церковні покликання зміняли одне одне. У 1929 році його було призначено радником у президентстві колу. Наступного року він став президентом колу. Тоді йому було 31 рік – він був наймолодшим серед президентів колів Церкви.

Депресія підкралася до країни і до світу зненацька. Акції впали, наче кеглі. Кредити було вичерпано. Банки закривалися, і мільйони доларів заощаджень було втрачено. Рівень безробіття підскочив катастрофічно. Плоди багатолітньої праці було знищено; чоловіки накладали на себе руки. Відкривалися кухні з безкоштовним супом; на вулицях з’явилися черги за хлібом. Розчарування і трагедії. У Піонерському колі більше половини членів Церкви були безробітними.

Це було випробуванням, тяжким випробуванням для молодого президента колу. Він не мав спокою, він плакав, він молився, дивлячись на людей, раніше гордих і процвітаючих, яких безробіття принизило до того стану, що їм не було чим годувати сім’ї. Тоді прийшло натхнення: треба заснувати комору, щоб збирати продукти й побутові товари, звідки їх будуть розподіляти серед нужденних. Реалізовувалися робочі проекти, щоб не тільки покращити життя людей, але (що було важливішим) дати людям можливість відпрацювати за те, що вони отримували. Було розібрано стару виробничу будівлю, і матеріали використали для побудови спортивного центру колу, де для людей проводилися соціальні та культурні заходи.

Інші коли також реалізовували подібні програми, і в квітні 1936 р. їхню діяльність стали координувати, утворивши те, що Президент Гебер Дж. Грант спочатку назвав Церковною програмою стабільності, і що тепер знають під назвою Церковної програми благополуччя.

Гарольд Б. Лі, молодий провідник Піонерського колу, був покликаний до штурвалу цього щойно спущеного на воду корабля, щоб вести його крізь неспокійні води тих відчайдушних днів, сповнених випробуваннями. Проблеми були величезними. Досить важко було зібрати сільськогосподарське обладнання, щоб виробляти продукти харчування й створювати під-риємства по їх переробці та зберіганню. Ще гірші справи були зі ставленням тих людей, які критично ставилися до того, що робить Церква, вважаючи, що система благополуччя має залишатися в компетенції уряду.

Але з молитвою й переконанням, з потом, сльозами і благословенням того чоловіка, якого називали пророком, він подорожував по колах Сіону, і програма оформилася, зросла й стала процвітаючою.

Великі ресурси сьогоденної програми благополуччя – десятки ферм, переробні й консервні заводи, зернові елеватори та млини, інші заклади, розкидані майже по всій Америці, – це підсилене та вражаюче відлуння тих перших зусиль. У той час, як урядову програму допомоги постійно піддають критиці, Церковна програма продовжує отримувати схвалені оплески людей усього світу. Платникам податків зекономили мільйони доларів завдяки тому, що тягар програми благополуччя взяла на себе Церква. Вигідно працевлаштували тисячі чоловіків та жінок, включаючи багатьох інвалідів, яким було надано можливість заробити те, чого вони потребують. Ті, хто брав участь у цій програмі в якості отримувачів, уникнули «прокляття лінощів та пороку подачок». Було збережено достоїнство та самоповагу. І безліч чоловіків та жінок, які не були безпосередніми одержувачами, але брали участь у вирощуванні та переробці продуктів харчування та багато чого іншого, пов’язаного з цим проектом, свідчать про радість, яку вони знайшли в безкорисливому служінні іншим.

Жодна людина, яка бачила цю програму у різноманітних сферах її застосування, а також прекрасні досягнення цієї програми, не могла резонно сумніватися в тому дусі одкровення, через який вона з’явилася, і який збільшив її практичну здатність творити добро. Президент Гарольд Б. Лі, її перший виконавчий директор і голова Церковного комітету благополуччя протягом багатьох років, заслуговує на подяку за свій натхненний провід. У своїй скромності він би не прийняв цю подяку, і це було б резонно з його боку, бо він би доречно склав подяку за це Господові. Звеличуючи свого слугу, Господь визнав його відданість і віру.

Випробуваний у вогні тих перших днів випробування Церковної програми благополуччя, Старійшина Лі, був покликаний в апостоли Президентом Гебером Дж. Грантом і підтриманий як член Ради Дванадцятьох 6 квітня 1941 р.

З приводу цього призначення Старійшина Джон А. Уідсоу написав у передовиці про свого нового товариша: «Він сповнений віри в Господа; він щедрий на любов до ближнього; вірний Церкві й державі; відданий євангелії до самозречення; обдарований розумом, енергійністю та ініціативністю, а також здатністю красномовно викладати слово й волю Бога. Господь, до якого він звертається за допомогою, зробить його могутнім знаряддям у здійсненні вічного плану спасіння людей. Йому буде дано силу, якої він ще не знає, завдяки молитвам, що підносяться до Господа заради нього» (Improvement Era, May 1941, р. 288).

Це щирі слова визнання, слова пророцтва.

Його історія – це історія вірності великій та священній довірі до нього як до апостола, чиє виключне покликання – бути особливим свідком імені Христа в усьому світі» (УЗ 107:23).

Виконуючи цей обов’язок, він за дорученням Першого Президентства подорожував по багатьох куточках землі, красномовно підносячи свій голос у проголошенні божественності Викупителя людства.

Він часто цитував Павлові слова, звернені до коринтян: «Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде?» (1 Коринтянам 14:8). У посланні Гарольда Б. Лі не було нічого непевного. Недвозначно і з упевненістю, що походить від твердого переконання, він свідчив високим і приниженим людям землі. Він ніколи не бліднув, виконуючи свій обов’язок слуги Божого – свідчити про істину. Місіонери відчували бажання бути більш старанними, члени Церкви зростали в рішучості жити за євангелією, дослідників євангелії пробирало до самого серця, – коли він проголошував своє свідчення. Він не жалів себе і жив за напруженим розкладом навіть тоді, коли це загрожувало його здоров’ю. Близькі до нього люди знали, що протягом багатьох місяців біль лише зрідка відпускав його. Він знав, що таке хворіти, і це робило його більш чутливим до страждань інших. Він був людиною, що подорожувала по далеких і близьких краях, щоб підтримувати й благословляти святих. Люди з багатьох країн з вдячністю свідчать про чудотворну силу священства, яку проявляв заради них цей слуга Господа.

Він також був чутливим до самотності, страху, випробувань, з якими стикалися чоловіки на військовій службі. Під час Другої світової війни, Корейської війни та війни у [В’єтнамі] він очолював Церковну програму для військовослужбовців. Він постійно казав своїм братам про необхідність розгортання для військовослужбовців повної програми Церкви з усіма пов’язаними з нею благословеннями та нагодами. Він подорожував по землі і на морі, щоб зустрітися з членами Церкви, що проходили військову службу. У 1955 р. він відвідав Корею в той час, коли країна все ще нагадувала великий втомлений армійський табір. Ті, з ким він зустрічався, ніколи не забудуть його доброту, турботливість, його свідчення про всевишню силу Бога у людських справах. Він утішав їх, він зміцнював їхню впевненість, він врятував багатьох від сповзання в трагічні ситуації.

Він утішав тих, хто втрачав ближніх. Він на собі відчув тугу від втрати тих, кого кохаєш. Він був у від’їзді, відвідуючи конференцію колу, коли в Солт-Лейк-Сіті його кохана дружина була між життям та смертю. Подорожуючи вночі, поспішаючи до її ліжка, він прибув тоді, коли вона вже залишала життя. Люди, які були поруч з ним у ті чорні дні, що настали для нього після її смерті, могли лише трохи відчувати глибину суму, крізь який він пройшов. Це було у 1962 р. У 1966 р. смерть забрала його улюблену дочку Морін, коли Старійшина Лі був на Гавайях за дорученням Церкви. Після неї залишилося четверо дітей.

Ці гіркі почуття, які так важко було знести, допомогли йому збільшити чутливість до тягарів інших. Ті, хто пережив подібні втрати, знаходили в ньому друга, що розумів їх, людину, чия віра витримала випробування і стала для них джерелом сили.

У 1963 р. він одружився з Фредою Джоан Дженсен, яка стала чудовим благословенням у його житті. Освічена й інтелігентна, вона вільно почувалася у найвишуканішому товаристві. Ця жінка досягла видатних успіхів у реалізації своїх прав. Маючи педагогічну освіту, вона викладала в школі, обіймала різні адміністративні посади і зрештою була призначена завідувачем відділу початкової шкільної освіти у Джорданському шкільному районі в окрузі Солт-Лейк. Вона також служила у генеральному правлінні Асоціації Початкових товариств. Дім, у якому вона була господинею, був притулком спокою для її чоловіка й місцем чудової гостинності для всіх, кому було надано привілей завітати до нього.

Визнаючи глибокі пізнання Старійшини Лі у питаннях Церковних програм та продемонстровані ним адміністративні навички, Президент Девід О. Маккей призначив його головою координаційного комітету по всім навчальним матеріалам Церкви. Результатом цього стала фундаментальна переробка програм курсів навчання, які після цього використовувалися протягом багатьох років, а також аналіз усіх навчальних організацій та закладів. Великі зусилля, яких докладали під його керівництвом, дали свій плід – скоординовані навчальні матеріали були сплановані таким чином, щоб передавати знання про кожну фазу Церковної діяльності й вчення та виховувати духовність у членів Церкви. Сила його керівництва з ясністю була явлена в цьому починанні. Його рука була твердою, його цілі були з ясністю визначені. Уся Церква отримала благословення від його служіння.

Коли Президент Маккей помер і на його місце став Джозеф Філдінг Сміт, Старійшина Лі став Президентом Ради Дванадцятьох, і Президент Сміт обрав його бути своїм першим радником. І хоч це вимагало його відкликання з деяких чільних посад, які він раніше обіймав, ті самі цілі продовжували реалізовуватися під його загальним проводом. Було започатковано програми підвищення професійного рівня вчителів по всій Церкві. Ввели в дію програму навчання єпископів. Було підсилено світову місіонерську програму.

Коли Президент Джозеф Філдінг Сміт спочив у Бозі ввечері 2 липня 1972 р., члени Ради Дванадцятьох не мали сумнівів щодо того, хто має стати його наступником в якості Президента Церкви. Вранці в п’ятницю 7 липня вони зустрілися у священних стінах храму Солт-Лейк-Сіті. У цьому затишному й святому місці вони зі смиренними серцями прагнули почути нашіптування Духа. Усі серця були одностайними у відповідь на ці нашіптування. Гарольд Бінгем Лі, обраний Господом, навчений з дитинства принципам відновленої євангелії, досягший чистоти й блиску через апостольське служіння протягом тридцяти одного року, був названий Президентом Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, Пророком, Провидцем та Одкровителем. Руки всіх присутніх було покладено на його голову, і його було посвячено й помазано Господом на це високе й незрівнянне покликання.

Підтриманий вірою й молитвою святих по цілому світі, він стоїть як верховний первосвященик у царстві Бога на землі.

Президент Гарольд Б. Лі служив як Господній пророк протягом 17 місяців і 19 днів. Протягом цього періоду змін та розширення Церкви Президент Лі здійснював загальне керівництво щодо утворення перших колів у Чилі та на Азіатському континенті, у Кореї. Він головував на перших конференціях територій, що проводилися у Мехіко та Мюнхені. Він розширив програми гуманітарного служіння Церкви по цілому світі. Він помер 26 грудня 1973 р. у віці 74 років.