Він покладе вас на рамена Свої та й понесе вас додому
Так само, як Добрий Пастир знаходить Свою загублену вівцю, так буде і з вами: як тільки ви звернетеся своїм серцем до Спасителя світу, Він знайде й Вас.
Один мій навʼязливий спогад з дитинства починається з далекого виття сирен повітряної тривоги, від якого я прокидаюся. Потім довго чується інший звук—гуркіт і гудіння пропелерів, він поступово сильнішає, поки не розриває саме повітря. Добре навчені матірʼю, ми, діти, кожний хапаємо свої сумки й біжимо на пагорб у бомбосховище. Ми мчимо в цілковитій темряві ночі, а з неба падають зелені й білі освітлювальні бомби, виявляючи цілі для бомбардувальників. Досить дивно, проте кожний називає ці освітлювальні бомби різдвяними ялинками.
Мені чотири роки, і я на власні очі бачу світ у війні.
Дрезден
Недалеко від місцевості, де жила моя сімʼя, було місто Дрезден. Ті, хто жив в ньому, мабуть, тисячі разів бачили те, що побачив я. Могутні шквали вогню, викликані тисячами тонн вибухових речовин, пронеслися над Дрезденом, знищивши більше 90 відсотків міста і не залишивши після себе нічого, крім руїн та попелу.
У дуже короткий час місто, яке колись прозвали “скринькою дорогоцінностей”, перестало існувати. Еріх Кестнер, німецький письменник, про знищення міста написав так: “Тисячу років будувалася його краса, а повністю знищена була за одну ніч”1. У дитинстві я не міг уявити: як можна все знищене війною, яку розпочав мій рідний народ, колись відбудувати? Світ навколо нас здавався абсолютно безнадійним і без ніякого майбутнього.
Минулого року у мене була нагода знову побувати у Дрездені. Після семидесяти років, що минули після війни, Дрезден знову став “скринькою дорогоцінностей”. Руїни були розщищені, місто відбудувалося і стало навіть ще кращим.
Під час свого приїзду я побачив прекрасну лютеранську церкву Фрауенкірхе, церкву Богоматері. Побудована в 1700-х роках, вона була однією з блискучих дорогоцінностей Дрездена, але війна перетворила її на уламків. Упродовж багатьох років вона так і лежала в руїнах, поки нарешті вирішили, що Фрауенкірхе треба відбудувати.
Камені зруйнованої церкви були збережені та внесені в реєстр; їх, якщо було можливо, використали під час її відбудови. Сьогодні ви можете бачити ці закопчені вогнем камені, як сліди від віспи, на її зовнішніх стінах. Ці “шрами” є не тільки нагадуванням про воєнну історію цієї будівлі, але й монументом надії—величним символом людської здатності відродити щось із попелу.
Роздумуючи над історією Дрездена й дивуючись винахідливості й прийнятому рішенню людей, які відновили те, що було цілковито зруйнованим, я відчув приємний вплив Святого Духа. Справді, подумалось мені, якщо людині по силі підняти з руїн, уламків зруйноване місто та відбудувати таку захоплюючу дух споруду, що підноситься в небо, то наскільки ж більше здатний наш Всемогутній Батько відновити Своїх дітей, які впали, боролися з труднощами або загубилися?
Не має значення, наскільки повно зруйнованим може здаватися наше життя. Не має значення, наскільки можуть бути червоними наші гріхи, пекучою—наша гіркота, наскільки самотнім, спустошеним або розбитим може бути наше серце. Навіть ті, хто не має надії, хто живе у відчаї, хто втратив довіру, перестав бути чесним або відвернувся від Бога, можуть бути відновлені. Окрім життя тих небагатьох синів загибелі, жодне життя не є настільки зруйнованим, щоб його не можна було відновити.
Ось вона, радісна новина євангелії: завдяки вічному плану щастя, наданому нашим люблячим Небесним Батьком, та безмежній жертві Ісуса Христа ми можемо не тільки бути викуплені від нашого занепалого стану й бути відновленими до чистоти, але й можемо також бути піднятими вище уявлень смертних людей і стати спадкоємцями вічного життя та причасниками Божої слави, яку неможливо описати.
Притча про загублену вівцю
Коли Спаситель жив на землі, релігійним провідникам Його часу не подобалось, що Він проводив час з людьми, яких вони клеймили як “грішників”.
Можливо, їм здавалось, що Він терпимо ставиться до грішної поведінки або навіть і потурає їй. Можливо, вони вважали, що найкращим способом допомогти грішникам покаятися було засудження, висміювання і присоромлення їх.
Спаситель, відчувши, що думали фарисеї та книжники, розповів історію:
“Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих девʼятидесяти й девʼяти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її?
а знайшовши, кладе на рамена свої та радіє”2.
Упродовж століть ця притча традиційно тлумачилась як заклик до нас діяти, щоб привести назад заблукалу вівцю та допомогти тим, хто загубився. І хоч це так і є і це добре, мені цікаво, чи є тут ще якесь значення.
Можливо, найпершою метою Ісуса було навчати про працю Доброго Пастиря?
Можливо, Він свідчив про Божу любов до Своїх норовливих дітей?
Можливо, послання Спасителя було таким: Бог все знає про тих, хто загубився,—і Він шукатиме їх, і Він допомагатиме їм і Він врятує їх?
А якщо це так, то що повинна робити та вівця, аби заслужити цю божественну допомогу?
Чи треба вівці знати, як користуватися складним секстантом, щоб визначити свої координати? Чи треба їй вміти користуватися GPS, щоб зʼясувати, де вона знаходиться? Чи є в неї досвід, як створити якийсь додаток, щоб покликати на допомогу? Чи потрібно цій вівці схвалення якогось спонсора до того, як Добрий Пастир прийде рятувати її?
Ні. Безперечно ні! Ця вівця гідна бути божественно врятованою просто тому, що її любить Добрий Пастир.
Для мене ця притча про загублену вівцю є одним з найбільш обнадійливих послань в усіх Писаннях.
Наш люблячий Спаситель, Добрий Пастир, знає і любить нас. Він знає і любить вас.
Він знає, коли ви губитесь, і Він знає, де ви знаходитесь. Він знає ваше горе. Ваші тихі благання. Ваші страхи. Ваші сльози.
Не має значення, чому ви загубились—через власний неправильний вибір чи через обставини, які не змогли контролювати.
Що має значення, так це те, що ви Його дитя. І Він любить вас, Він любить Своїх дітей.
А тому що Він любить вас, Він вас знайде. Він покладе вас на рамена Свої, радіючи. І коли Він нестиме вас додому, Він казатиме кожному і всім: “Радійте зо [М]ною, бо знайшов [Я] вівцю [С]вою тую загублену”3.
Що повинні робити ми?
Але, можете подумати ви, що ж вимагається від вас? Дійсно, мені потрібно не просто чекати, поки я буду врятований.
Хоч наш люблячий Небесний Батько і бажає, щоб всі Його діти повернулися до Нього, та Він нікого не буде силою тягти на небеса4. Бог не буде рятувати нас проти нашої волі.
То що ж ми повинні робити?
Його запрошення просте:
“Верніться до Мене”5.
“Прийдіть до Мене”6.
“Наближайтеся до Мене, і Я наближатимусь до вас”7.
Саме цим ми показуємо Йому, що хочемо бути врятованими.
А це вимагає хоч трохи віри. Та не впадайте в розпач. Якщо ви не можете виявити віру прямо зараз, почніть з надії.
Якщо ви не можете сказати, що знаєте, що Бог є, то ви можете надіятися, що Він є. Ви можете захотіти повірити8. Для початку цього достатньо.
Потім, діючи з тією надією, звертайтеся до Небесного Батька. Бог дасть вам відчути Свою любов, і розпочнеться Його праця з врятування та перетворення.
З часом ви розпізнаєте Його руку у вашому житті. Ви відчуєте Його любов. І бажання ходити в Його світлі та Його шляхом буде збільшуватися з кожним кроком віри, яку ви виявляєте.
Ми називаємо ці кроки віри “слухняністю”.
Це слово непопулярне в наші дні. Але послушність—це безцінне поняття в євангелії Ісуса Христа, бо ми знаємо, що “завдяки спокуті Христа все людство може бути спасенним через послушність законам і обрядам євангелії”9.
Зростаючи у вірі, ви також повинні зростати у праведності. До цього я цитував німецького письменника, який був сумував через зруйнування Дрездена. Він також написав ось цю фразу: “Es gibt nichts Gutes, ausser: Man tut es”. Для тих, хто не володіє цією небесною мовою, вони перекладаються так: “Не існує нічого хорошого, поки ви його не зробите”10.
Ми з вами можемо якнайкрасномовніше говорити про духовне. Ми можемо справляти враження на людей своїм проникливим, інтелектуальним тлумаченням релігійних тем. Ми можемо пишномовно говорити про релігію та “мрію про [нашу] оселю вгорі”11. Але якщо наша віра не змінює спосіб нашого життя—якщо наші вірування не впливають на наші щоденні рішення,—то наша релігія марна і наша віра, якщо й не мертва, то точно слабка, і є небезпека, що вона з часом зникне12.
Слухняність—джерело життєвої сили віри. Саме завдяки слухняності ми приймаємо світло у свою душу.
Але іноді, я думаю, ми неправильно розуміємо, що таке слухняність. Ми можемо дивитися на слухняність як на саму ціль, а не як на засіб для досягнення цілі. Або ми можемо бити метафоричним молотком слухняності по залізному ковадлу заповідей, намагаючись перетворити тих, кого любимо, постійним накалюванням та повторюваними ударами у більш святий, божественний матеріал.
Безсумнівно, бувають часи, коли нам потрібно суворо закликати до покаяння. Дійсно, є такі, до яких можна достукатися тільки так.
Але, можливо, є й інша метафора, яка може пояснити, чому ми слухаємося заповідей Бога. Можливо, слухняність—це те стільки процес згинання, скручування і заганяння нашої душі в щось, чим ми не є, а навпаки, це процес, завдяки якому ми дізнаємося, з чого ми насправді зроблені.
Ми створені Всемогутнім Богом. Він—наш Небесний Батько. Ми в буквальному розумінні Його духовні діти. Ми зроблені з божественного матеріалу, найціннішого і найвишуканішого, і тому ми маємо в собі божественну сутність.
Однак тут, на землі, наші думки та дії стають обтяженими тим, що є зіпсованим, несвятим і нечистим. Пил і бруд світу забруднюють нашу душу, заважаючи їй усвідомлювати і памʼятати про своє первородство та мету.
Однак усе це не може змінити те, ким ми насправді є. Фундаментальна божественність нашої природи залишається. І в момент, коли ми вибираємо прихилитися серцем до нашого улюбленого Спасителя й стати на шлях учнівства, відбувається щось дивовижне. Любов Бога заповнює наше серце, світло істини заповнює наш розум, у нас починає зникати бажання грішити, ми більше не хочемо ходити у темряві13.
Ми починаємо дивитися на слухняність не як на покарання, а як на звільнений шлях до нашої божественної долі. І поступово зіпсутість, пил і обмеження цієї землі починають відпадати. І, зрештою, безцінний вічний дух небесної істоти, який є в нас, відкривається, і сяяння доброчесності стає для нас природним.
Ви гідні того, щоб бути врятованими
Мої дорогі брати і сестри, мої дорогі друзі, я свідчу, що Бог бачить нас такими, якими ми насправді є,—і Він вважає нас гідними того, щоб бути врятованими.
Можливо, ви відчуваєте, що ваше життя зруйноване. Можливо, ви згрішили. Можливо, ви налякані, гніваєтеся, сумуєте чи мучитеся сумнівами. Але так само, як Добрий Пастир знаходить Свою загублену вівцю, так буде і з вами: як тільки ви звернетеся своїм серцем до Спасителя світу, Він знайде й Вас.
Він врятує вас.
Він підніме вас і покладе на рамена Свої.
Він понесе вас додому.
Якщо смертні руки можуть перетворити камʼяні уламки й руїни в прекрасний дім поклоніння, то ви можете мати впевненість і довіру, що наш люблячий Небесний Батько може відбудувати вас і відбудує. Його план—збудувати нас так, щоб ми стали чимось набагато більшим, ніж ми були,—чимось більшим, ніж ми можемо навіть собі уявити. З кожним кроком віри, який ми робимо на шляху учнівства, ми зростаємо й стаємо істотами вічної слави та безмежної радості, для яких ми призначені.
Це моє свідчення, моє благословення і моя смиренна молитва у священне імʼя нашого Учителя, в ім’я Ісуса Христа, амінь.