Я—Божеє дитя

Старійшина Дональд Л. Холлстром

З президентства сімдесятників

Суттєво важливим для піднесення є правильне розуміння нашого небесного походження.

Наше найфундаментальніше вчення містить знання, що ми—діти живого Бога. Ось чому одне з Його найсвятіших імен—це Батько—Небесний Батько. Пророки віками ясно навчали нас цього вчення:•

Коли Сатана спокушав Мойсея, той категорично відповів йому, сказавши: “Хто ти? Бо ось, я син Бога”¹.
Звертаючись до Ізраїля, автор Псалмів проголосив: “Сини ви Всевишнього всі”².
Павло навчав афінян на Марсовій горі, що вони були “Божим … родом”³.
Джозеф Сміт та Сідні Рігдон мали видіння, в якому побачили Батька і Сина, і голос з небес проголосив, що жителі світів “є синами й дочками, народженими Богові”⁴.
У 1995 році, 15 живих апостолів і пророків підтвердили: “Усі люди … створені за образом Бога. Кожна людина є улюбленим духовним сином або улюбленою духовною дочкою небесних батьків”⁵.
Президент Томас С. Монсон свідчив: “Ми—сини і дочки живого Бога. … Ми не можемо залишатися щиро переконаними в цьому, не отримавши глибокого, нового відчуття сили й могуті”⁶.

Це вчення є настільки основоположним, настільки часто повторюваним і настільки інстинктивно простим, що здається звичайним, хоча насправді воно є одним із найдивовижніших із доступних нам знань. Суттєво важливим для піднесення є правильне розуміння нашого небесного походження. Воно є фундаментальним для розуміння славетного плану спасіння і для підживлення віри у Батькового Першонародженого, Ісуса Христа, і в Його милостиву Спокуту⁷. Крім цього, воно постійно надає нам мотивацію укладати необхідні для нас вічні завіти і дотримуватися їх.

Кожен, хто бере участь у цих зборах, за невеликим винятком, може прямо зараз, без записаного тексту чи музики, проспівати “Я Божеє дитя”⁸. Цей улюблений гімн є одним з тих, які у цій Церкві виконують найчастіше. Та критично важливе запитання таке: “Чи ми дійсно знаємо це?” Чи ми знаємо це нашим розумом, нашим серцем і нашою душею? Чи наше походження від небесних батьків є для нас найпершим і найточнішим визначенням особистості?

Тут, на землі, ми дивимося на себе з багатьох різних точок зору, зважаючи на місце нашого народження, національність і мову. Для декого критерієм самовизначення служить навіть їх професія чи хобі. Ці земні способи самовизначення не є неправильними, якщо тільки вони не стоять вище нашого усвідомлення вічної особистості, як сина чи дочки Бога, або не суперечать йому.

Коли нашій наймолодшій дитині було шість років, у першому класі її вчителька дала дітям завдання—виконати на уроці письмову вправу. То був жовтень, місяць Хелловіну, свята, яке відмічають у деяких частинах світу. Хоча це не моє улюблене свято, гадаю, що можуть існувати якісь невинні аспекти Хелловіну, які виправдовують його.

Учитель роздала юним учням аркуші паперу. Зверху була схематично зображена міфічна відьма (я попереджав, що це не моє улюблене свято), яка стояла над киплячим казаном. Запитання, вказане на сторінці, яке мало задіяти уяву дітей і перевірити їхні початкові навички письма, було таким: “Ви щойно випили чашу відьминого варива. Що з вами сталося?” Будь ласка, пам’ятайте, що я не розповідаю цю історію в якості поради вчителям щодо того, як навчати.

“Ви щойно випили чашу відьминого варива. Що з вами сталося?” Використовуючи свої найкращі навички письма, наша донечка написала: “Я помру і буду на небесах. Мені там сподобається. Мені там сподобається, бо це найкраще місце, де можна бути, оскільки ви біля вашого Небесного Батька”. Мабуть ця відповідь здивувала її вчительку. Проте, коли наша донечка принесла додому виконане завдання, ми побачили, що вона отримала зірку—найвищу оцінку.

В реальному житті ми зустрічаємо справжні, а не уявні труднощі. Буває біль—фізичний, емоційний і духовний. Бувають розбиті серця, коли обставини дуже відрізняються від того, що ми очікували. Буває несправедливість, коли нам здається, що ми не заслуговуємо на нашу ситуацію. Буває розчарування, коли людина, якій ми довіряли, підводить нас. Бувають проблеми в області здоров’я і фінансів, які можуть дезорієнтувати нас. Можуть бути часи запитань, коли якесь питання з доктрини Церкви чи її історії виходить за межі нашого нинішнього розуміння.

Коли у нашому житті відбувається щось складне, якою є наша негайна реакція? Збентеження, сумнів чи відхід від духовного? Чи є це ударом для нашої віри? Чи ми звинувачуємо Бога або інших людей у наших обставинах? Чи можливо перше, що ми згадуємо—це те, що ми—діти люблячого Бога? Чи додається до цього абсолютна довіра, що Він допускає певні земні страждання оскільки Він знає, що це благословить нас як вогонь золотаря, щоб ми стали подібними до Нього і отримали наш вічний спадок?⁹

Недавно я був на зборах зі старійшиною Джеффрі Р. Холландом. Навчаючи нас принципу, що смертне життя може викликати страждання, але наші труднощі мають вічну мету, навіть якщо ми на даний час цього не розуміємо, старійшина Холланд сказав: “Ви можете отримати те, що хочете, або можете отримати щось краще”.

П’ять місяців тому ми з моєю дружиною Діаною поїхали до Африки разом зі старійшиною Девідом А. Беднаром і сестрою Беднар. Шостою і останньою з країн, які ми відвідали, була Ліберія. Ліберія—це чудова країна з благородним народом і багатою історією, але не все там було легко. Десятиліття політичної нестабільності і громадянських воєн посилили пошесть бідності. Крім цього, страшний вірус Ебола під час останньої епідемії позбавив життя близько 5000 людей. Ми були першою групою Церковних провідників з-поза меж території, які відвідали Монровію, столицю країни, з того часу як Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила її безпечною для відвідування після кризи з Еболою.

Дуже жарким і вологим недільним ранком ми прибули до орендованого приміщення у центрі міста. Було виставлено кожен доступний стілець, що загалом створило 3500 місць для сидіння. Зрештою нарахували 4100 відвідувачів. Майже усі, хто прийшов, мали подорожувати пішки або незручним громадським транспортом. Зібратися святим було нелегко. Але вони прибули. Більшість прибула за кілька годин до призначеного початку зборів. Коли ми увійшли в зал, там панувала радісна, духовна атмосфера! Святі були готові до навчання.

Коли промовець цитував вірш з Писань, члени Церкви повторювали його вголос. Не мало значення, чи був той вірш короткий чи довгий, усі присутні повторювали в унісон. Ми не обов’язково рекомендуємо це, але дійсно, той факт, що вони могли це зробити, вражав. А хор! Він був потужний. Разом зі сповненим ентузіазму диригентом хору і 14-річним хлопцем за клавішним музичним інструментом, члени Церкви співали енергійно і сильно.

Потім виступав старійшина Беднар. Це, звичайно ж, було очікуваним головним моментом зібрання—почути навчання і свідчення Апостола. Явно отримавши скерування від Духа, десь посередині свого виступу старійшина Беднар зупинився і сказав: “Чи ви знаєте гімн “Святі, вашій вірі не буде кінця”?”

Здавалося, що 4100 голосів заревли у відповідь: “ТАК”!

Потім він запитав: “Чи знаєте ви 7-й куплет?”

І знову уся група відповіла: “ТАК”!

Аранжування сильного гімну “Святі, вашій вірі не буде кінця” у виконанні Мормонського хору скинії протягом останніх 10 років вже включало 7-й куплет, який раніше виконувався нечасто. Старійшина Беднар сказав: “Давайте проспіваємо 1, 2, 3 і 7 куплети”.

Тут же підскочив диригент хору. Акомпаніатор, носій Ааронового священства, негайно почав енергійно брати вступні акорди. З рівнем переконання, якого я ніколи не відчував під час виконання аудиторією гімну, ми заспівали 1, 2 і 3 куплети. Потім гучність і духовна сила зросли, коли 4100 голосів заспівали сьомий куплет і проголосили:

“І тих, що ідуть до Ісусових ніг,
Ворожій руці не віддам Я повік.
І душу, що йде крізь пекельну пітьму,
Ніколи, ніколи, ніколи, ніколи,
Ніколи, ніколи не кину саму!”10

Протягом однієї з найвизначніших духовних подій мого життя, я того дня засвоїв глибокий урок. Ми живемо у світі, який може змусити нас забути, ким ми насправді є. Чим більше ми маємо відволікань, тим легше нам спочатку ставитися до нашого зв’язку з Богом легковажно, потім ігнорувати його, а потім про нього забувати. Святі в Ліберії мають небагато в матеріальному відношенні, але, здається, що мають усе в духовному. Що ми побачили того дня в Монровії,—то була група синів і дочок Бога, які знали це!

У сьогоднішньому світі, де б ми не жили і якими б не були наші обставини, суттєво важливо, щоб найголовнішим у нашому сприйнятті себе було те, що ми—діти Бога. Знання про це дозволить нашій вірі розцвітати, буде мотивувати нас на постійне покаяння і надасть силу, щоб ми були “стійкі і непохитні” протягом нашого смертного життя¹¹. В ім’я Ісуса Христа, амінь.