Забери дітей з води!
Це сталося в один з чудових червневих днів 2003 року. Разом зі своїми п’ятьма дітьми я поїхала з Логана, шт. Юта, до Ведмежого озера провідати сім’ю моєї сестри. Від їхнього будинку до води лише кілька хвилин пішки, і, трохи побувши з усіма, я вирішила зі своїми дітьми і двома племінницями, Кемі та Ерін, погратися на березі.
Вода біля берега була теплою, легенький вітерець розвіював задуху, а я сиділа у кріслі, читала й відпочивала. Подивившись на озеро, я помітила, що Кемі знаходиться від берега метрів за 45, плаваючи на дошці з пінопласту. Оскільки озеро було дуже глибоким неподалік від берега, я помахала їй і гукнула, щоб вона пливла ближче, але на такій відстані вона не чула мого голосу.
Майже в той самий час я почала відчувати занепокоєння і почула, як Дух шепоче, що слід забрати дітей з води. Я покликала їх, щоб вони підпливли ближче до берега, і вони неохоче почали наближатися до мене. Раптом Дух промовив голосно і чітко: “Забери дітей з води!” Я подивилася на гори за своєю спиною і побачила, що збираються темні хмари. У небі яскраво сполохнула блискавка.
“Швидко з води,—закричала я.— Зараз вдарить блискавка!” Я побігла за Кемі, яка вже зараз була майже за 70 метрів від берега. У той момент налетів порив вітру. Мій восьмирічний син Даллін спробував винести з води пінопластову дошку, але вітер погнав її, як човник, а сина збив з ніг.
Я пробувала дістатися до Кемі так швидко, як могла, але її вітром відносило від мене все далі. Я поганий плавець і йшла вбрід, а навколо вирували хвилі. Я бачила, як Кемі гребе руками з усіх сил, лежачи на дошці, але вітер був сильнішим за неї. Її далі зносило у відкриті води.
Я продовжувала йти, а вода ставала все глибшою, поки не дійшла мені до плечей. Потім ногами я відчула, як дно різко обривається. Я повинна була зупинитися, але між мною і Кемі було ще метрів 20. Я відкрила рот, щоб покликати її, але, на свій жах, не змогла вимовити жодного звуку. Коли я нарешті спромоглася, то це був лише здушений хрип. Тоді я відчула, наскільки холодною була вода на такій відстані. Я зрозуміла, що не можу говорити через переохолодження. І повернутися назад я також не могла. Ми обоє могли потонути.
У ту мить, зібравши всю силу, що залишалася в мені, я крикнула, щоб Кемі почула мій голос. Я також почала молитися: “Небесний Батьку, будь ласка, дай нам сили зробити це”. За мить моє тіло наповнилося теплом і до мене повернулася сила. Мій голос став чітким і сильним, і я покликала: “Кемі, греби руками!” Ця 10-річна дитина почала по-собачому гребти руками перед дошкою. Навряд чи вона була достатньо сильною, щоб здолати сильний вітер, але здавалося, що величезна рука легенько підштовхувала її ззаду до моїх простягнутих рук. Я продовжувала вигукувати підбадьорюючі слова, поки її пальці не торкнулися моїх, і в цей момент я знала, що, оскільки Небесний Батько допоміг їй дістатися до мене, ми виберемося.
На березі кричав Даллін, а на нього налітали сильні пориви вітру з піском. Мені знадобилися всі сили, щоб посадити в машину його, інших дітей, завантажити пінопластові дошки й іграшки. Десь далеко сумне завивання пронизливої сирени наповнило повітря, подаючи сигнал про те, що в горах через блискавку виникла пожежа. Це змусило нас ще сильніше відчути драматизм ситуації, однак ми знали, що нас врятовано з божественною допомогою.
Я розповіла дітям, що відбулося у воді, і як тільки ми дісталися до будинку, ми подякували Йому в молитві за те, що Він врятував наше життя. Після цього ми відчули неймовірну любов нашого Небесного Батька. Я знаю, що Він думає про Своїх дітей, і я дуже вдячна, що Він був того дня з нами.