Я згадав про піонерів
Коли мені було 19 років, мене покликали служити у Шведській армії. Я служив артилерійським зв’язківцем у передовому взводі восьмої роти.
Одного разу в січні о 4 ранку наш офіцер дав команду одягнутися у повне спорядження й зібратися на вулиці через 20 хвилин. Я був втомлений і голодний після вчорашніх учень і мені здавалося, що я щойно заплющив очі, а тут мені знову потрібно йти на учення. Я й досі пам’ятаю це відчуття, коли ти виходиш з тепла казарми в неймовірний холод вулиці.
За нами прибув величезний військовий автобус. Нам сказали, що ми їдемо до Стокгольма на великі учення, де покажемо, чи ми достатньо підготовлені для продовження нашого навчання. Коли ми приїхали в місто, нас розділили на три групи, дали різні карти і різні пункти призначення.
Ми йшли вулицями Стокгольма в повній зброї, амуніції та з іншим обладнанням. На кожному контрольному пункті ми повинні були здати норматив на фізичну підготовленість, такий як звільнення заручника, вуличний бій, біг через тунель і будівлі та надання першої медичної допомоги. Після кожного нормативу у нас майже не залишалося часу на відпочинок, бо потрібно було йти до наступного контрольного пункту.
Асфальт був настільки холодний, що я не відчував ніг, а плечі боліли через важке спорядження. Та я продовжував іти й намагався не скаржитися. Нашій групі довелося пройти через погану погоду й важкі випробування, але ми продовжували крокувати, як брати. Уздовж маршруту нам зустрічалися здивовані мирні жителі, які глузували з нас, показували пальцями і кричали.
Я був стомлений, брудний, мені все боліло, коли ми дійшли до пункту призначення й сіли в автобус. По дорозі на базу я думав про випробування, які випали мені й моєму взводу, і запитував себе, чи ці учення були вартими чогось, окрім медалей, які нам вручили по їх завершенню. Я запитував у себе, чи проходив ще хтось, крім нас, через випробування, що випали на нашу долю того дня.
Раптом мені пригадалися труднощі й жертви піонерів в ранній період історії Церкви. Я пригадав історії про те, як вони голодували, замерзали, потерпали від болю, як над ними сміялися, як їм довелося подолати нескінченні кілометри—все те, що відчував я того дня. Велика різниця полягала в тому, що я мав терпіти все це лише один день. Піонери йшли в холод, сніг, дощ, жару і по грузьких, і по курних дорогах. У них не було майже нічого, крім віри в те, що Господь їх захистить. Піонери йшли, щоб знайти Сіон, тому що за планом Господа ці чудові члени Церкви мали виконати чудову роботу.
Раптом, не усвідомлюючи, я почав співати “Вперед, Святі” (Гімни, № 17), і прямо там, в автобусі, я відчув, як у мені відбулася зміна. Все тіло сповнилося прекрасним теплом і любов’ю. Я не був активним у Церкві в той час, і я думав, що ніколи не повернуся, але раптово прийшло відчуття, яке промовляло до мене: “Повернися до Церкви”.
Коли я прибув на базу, то подзвонив батькам і сказав, як я їх люблю і як я хочу повернутися до церкви. Наступна неділя була для мене великим випробуванням. Я мав побачити, чи маю сміливість повернутися, бо не був у церкві вже давно. Повертатися назад було нелегко, але варто зусиль. Моя сім’я та інші члени Церкви тепло зустріли мене.
Я почав готуватися до служіння на місії, а через два роки отримав покликання служити в місії Парайя в Кабо-Верде. Коли я приїхав у Солт-Лейк-Сіті, по дорозі до Центру підготовки місіонерів, я побачив чудову роботу, виконану піонерами. Вони звели величний храм і розпланували прекрасне місто. Я лише тихо промовив: “Дякую”.
Сьогодні, коли я запитую себе, чи військові учення були чогось вартими, моя відповідь є ствердною в усіх відношеннях, тому що в той момент глибокого розуміння, яке я отримав в автобусі, сидячи разом зі своїм взводом, я усвідомив, наскільки важливою є робота Господа. Усе було вартим, бо я повернувся до Господа і зараз виконую Його роботу і Його волю.