Стій тут!
Я завжди дорожу кожною можливістю бути разом зі своєю сім’єю. Оскільки я працюю інженером на залізниці, мій робочий графік передбачити неможливо. Періодично мене направляють у віддалені місця, і я живу окремо від дружини і дітей. У такі часи я бачу їх лише кілька днів на тиждень—і то після довгої дороги за кермом.
Одного разу моя дружина, Скарлетт, та наші сини приїхали провідати мене в один з таких періодів. Нашим синам сподобалось спати в мотелі і їсти в ресторані. Ця подорож стала для них канікулами. Ця зустріч, додавши нам сили й радості, швидко пройшла, і перед їхнім від’їздом ми ніяк не могли наобніматися й попрощатися. Коли ми роз’їхалися по протилежних похилих виїздах на автостраду, я, дивлячись у дзеркало заднього огляду, бачив, як зникає в далині машина Скарлетт. Я повертався назад на ділянку залізниці, а Скарлетт везла дітей додому.
Я посміхався, думаючи по свою сім’ю, і захотів подзвонити Скарлетт, аби ще раз подякувати за їхній приїзд до мене. Я пошукав свій мобільний телефон у кишені куртки, та його там не було. Після безрезультатних пошуків я зрозумів, що телефон міг випадково залишитися в машині Скарлетт.
Я користуюся мобільним телефоном, щоб зв’язуватися із сім’єю, але він також був мені потрібний і на роботі. Ми з дружиною вже проїхали в різних напрямках 10 хвилин, та я знав, що мені необхідно повернути собі телефон. Я вирішив доїхати до наступної естакади, розвернутися і спробувати наздогнати її. Коли я вже збирався розвернутися, то відчув, наче голос каже: “Зупинись!”
Я почав зменшувати швидкість, хоч кожний момент віддаляв мене від можливості забрати телефон.
Другою прийшла думка: “Стій тут!”
Мене просто охопило це сильне відчуття. Усупереч логіці й здоровому глузду, я з’їхав на узбіччя і вимкнув мотор. Я не знав чому, але відчував, що маю стати. Коли я підкорився тому, що, як я відчув, було підказкою Святого Духа, я відчув, що паніка зникла і прийшов спокій. Я смиренно помолився, дякуючи Небесному Батьку за спрямування й провід.
Невдовзі по цьому я розгледів машину Скарлетт, що їхала до мене. Побачивши мене, вона швидко під’їхала до зупинки і потім підійшла до мене з телефоном у руці.
“А як ти знав, що треба зупинитися і почекати?”—запитала вона.
У нас з’явилися сльози в очах, коли я розповів їй, як отримав підказку від Святого Духа.
Той випадок для мене незабутній, і я ніколи не буду заперечувати, що того дня отримав божественну допомогу. Це зміцнило наше свідчення про те, що Небесний Батько знає про, здавалося б, найдрібніші деталі нашого життя. Я стараюся залишатися гідним того священного проводу, який отримав багато років тому. ■
Я не знав чому, але відчував, що маю стати.