Спаситель не забув про мене
Коли я був ще малий, мама навчила мене молитися і я мав відвідувати церкву з нею кожної неділі. Мої сестра і брат співали в хорі приходської церкви в Хартфордшірі, Англія, і це здавалося природним, щоб я наслідував їхній приклад і ходив до церкви.
Оскільки мені було лише вісім років, не вимагалося, щоб в неділю вранці я ходив на причасну службу. Я міг поспати довше, але все одно мав уставати і їхати на велосипеді на церковну службу.
У середині зими 1952 року, коли на землі лежало снігу десь на 30 см, а у моїй спальні мороз розмалював шибки у вікнах, я згорнувся калачиком у ліжку, вирішивши, що цієї неділі я до церкви не піду.
Мама покликала, щоб я вставав, та я удав немов сплю. Тоді я почув її кроки—вона почала підніматися сходами. Я крикнув: “Добре! Я вже встаю”.
Але потім я сказав сам собі: “У чому справа? Того, Кого називають Ісусом Христом, зовсім немає”. І раптом голос почувся мені і сказав: “Є, і ти одного дня станеш служити Мені”. Цей голос, здавався таким природним, наче це сказав мені хтось із друзів. Однак роки минули, і я забув про той випадок.
Я виріс, пішов на службу у Військово-Морські сили Великої Британії і через дев’ять років почав працювати у пожежній компанії. Якось увечері я повернувся з роботи і почув, що хтось стукає у двері. Я відчинив, там стояли дві сестри-місіонерки, які представилися мені. Я був стомлений, брудний і голодний, тому запропонував їм прийти пізніше цього вечора або іншим разом.
На моє здивування, вони повернулися через годину. Я запросив їх увійти. І як тільки вони почали говорити, я вже знав, що в їхньому посланні є щось особливе. В моєму домі відчувалася якась зміна, і я знав, що це завдяки цим двом сестрам.
Вони того вечора провели зі мною першу бесіду, а наступного—другу. Потім двоє старійшин приходили до мене щовечора, поки не провели зі мною решту бесід. Я почав читати Книгу Мормона і молитися. Стати на коліна, щоб молитися вперше за 20 останніх років, було для мене найдуховнішим досвідом, який я мав за все своє життя.
Я дав обіцяння охриститися через тиждень після проведених бесід. Після мого хрищення старійшина Росс і старійшина Фаллергер поклали мені свої руки на голову і надали дар Святого Духа. Як тільки їхні руки торкнулися моєї голови, я відчув те саме, що й 20 років тому, коли відчув Духа. Щось дуже цінне, що збереглося в мені—хоч і було придавлене всіма помилками, які я зробив у житті,—духовно возз’єдналося у моїй пам’яті. Мене просто вразила думка, що я так багато значу для Спасителя, що Він не забув про мене.
Я вдячний місіонерам, які навчали мене євангелії, і членам мого приходу, які підтримували мене. Але більш за все я вдячний моєму Спасителю, у Чиєму існуванні я колись засумнівався, але Якому я тепер із вдячністю служу. ■
Голос почувся мені і сказав: “Є Той, Кого називають Ісусом Христом”.