Зцілення улюбленої країни: віра Джулії Мавімбели
Життя Джулії Мавімбели раптово змінилося в 1955 році, коли її чоловік Джон загинув у автокатастрофі. На місці аварії було видно, що інша людина, причетна до нещасного випадку, якийсь білий чоловік виїхав на смугу Джона. Однак тому чоловікові це не було зараховано за помилку. Натомість білий поліцейський сказав, що чорношкірі є поганими водіями, тож винуватцем аварії є Джон1.
Джулії було 37 років, у неї було четверо дітей і вона чекала на п’яту дитину. Вона відчувала на собі несправедливість расизму, поліції та системи правосуддя. Однак згодом вона навчилася не піддаватися поганим почуттям. Натомість усе життя вона присвятила намаганням зцілитися і зцілити свою улюблену країну подібним до Христового служінням. Це стало можливим завдяки її любові до рідної землі, її вірі в Бога і відданості принципам своєї віри, які вона сповідувала у повсякденному житті.
Джулія народилася в 1917 році й була найменшою з п’ятьох дітей. Її батько помер, коли Джулії було 5. Матері довелося самостійно виховувати дітей, шукати роботу прачки та прибиральниці.
Мати Джулії була релігійною жінкою, яка навчала своїх дітей Біблії. “Мати навчила мене приймати гіркі моменти життя і заохочувала ніколи не озиратися назад, але йти вперед”,—розповідала Джулія. Мама Джулії також розуміла важливість освіти і робила все можливе, зважаючи на обмежені засоби, аби її діти отримали шкільну освіту.
Фотографії люб’язно надані Тобою Елізабет Мавімбелою Карл-Холлою
Джулія продовжила своє навчання і освіту й працювала вчителькою та директором школи, поки в 1946 році не познайомилася з Джоном Мавімбелою і не вийшла за нього заміж. Джон був власником бакалійного і м’ясного магазинів. Джулія облишила роботу і почала працювати там. Разом вони побудували дім і народили дітей. Незважаючи на обмеження апартеїду, життя було хорошим. Однак усе змінилося після смерті Джона.
На надгробку чоловіка Джулія написала такі слова:
Джон Філліп Корлі Мавімбела
З любов’ю
Від дружини та сім’ї.
Але гіркота залишилася.
Нехай його душа спочиває в мирі.
Згадуючи про четвертий рядок, Джулія сказала: “У той час, коли це було написано, гіркота, яка залишилася, була ненавистю—до чоловіка, який був причиною аварії, до поліцейського, який збрехав, [і] до суду, який поклав відповідальність на мого чоловіка за автокатастрофу, що забрала його життя”2. Одним з найбільших випробувань було подолання тієї гіркоти і злості.
Невдовзі після смерті чоловіка, в одну з ночей “неспокійного сну” Джулії уві сні явився Джон, дав їй кілька робочих халатів і сказав: “Берися до роботи”. Описуючи враження від цього сну, вона сказала: “Я знайшла спосіб відволікатися від переживань тих років, і це завдяки громадському служінню”.
Через 20 років, у середині 1970-х років, реакція чорношкірих на апартеїд переросла з мирних протестів у акти насильства. Одним з епіцентрів спалахів насильства було Соуето, де жила Джулія. Вона розповідала: “Соуето стало відрізнятися від усіх інших місць, які ми знали—воно стало схожим на поле бою”.
Джулія боялася, що її загоєні почуття гіркоти знову загостряться: “Минуло понад 20 років з часу загибелі Джона, але я все ще відчувала біль тієї події”. Намагаючись знайти зцілення, як для себе, так і для свого народу, Джулія подумала: “Можливо, якщо я зможу навчити дітей любити працювати на землі, не все буде втрачено”. Вона заснувала громадський сад, що символізував надію для людей, які знали лише страх і злість.
Коли вона працювала з дітьми у своєму громадському саду, вона навчала їх: “Давайте скопаємо землю гірких почуттів, посіємо в неї насіння любові й побачимо, які плоди це нам принесе. … Любов не з’явиться, якщо ми не будемо прощати іншим”.
Вона розповідала: “Глибоко в серці я знала, що скопую свої власні гіркі почуття, прощаючи тим, хто завдав мені болю”. Гіркота, що залишилася після смерті Джона, почала зникати.
У 1981 році Джулія познайомилася з Церквою. Місіонери, які здійснювали громадське служіння в Соуето, побачили, що центр для хлопчиків потребував негайного ремонту. Упродовж кількох тижнів вони прибирали приміщення3.
Одного дня Джулію попросили служити в тому ж клубі для хлопчиків. Коли вона прийшла, то була вражена, побачивши “двох білих хлопців, які лопатами копали землю”. Місіонери запитали, чи можуть прийти до неї додому і поділитися посланням. Через три дні старійшина Девід Мак-Коумбс і Джоел Хітон прийшли в своєму місіонерському одязі та з іменними табличками.
Джулія сказала, що два перші місіонерські уроки “в одне вухо влітали, а в інше вилітали”. Але під час третьої зустрічі місіонери запитали про фотографію Джулії і Джона на стіні. Вона сказала, що чоловік помер, а місіонери відчули спонукання розповісти про план спасіння і хрищення за померлих. Джулія розповідала: “Тоді я почала слухати, по-справжньому слухати своїм серцем. … Коли місіонери навчали мене принципу вічних стосунків, у мене було відчуття, що є можливість бути з батьками і чоловіком”. Джулія охристилася через 5 місяців.
Через місяць після хрищення Джулія виступала на конференції колу. “Коли я йшла до трибуни,—розповідала вона,—думаю, що всі були просто шоковані. Вони вперше бачили, щоб чорношкіра людина виступала на конференції—можливо, то вперше хтось чув, щоб чорношкіра людина зверталася до аудиторії”. Вона відчула спонукання розповісти про смерть свого чоловіка і роки подолання труднощів. Вона розповіла про свої гіркі почуття і про те, як вона “нарешті знайшла церкву, яка змогла навчити мене по-справжньому прощати”.
Однак її боротьба з непорозумінням і упередженим ставленням не закінчилася навіть тоді, коли в 1994 році з апартеїдом було покінчено.
Старійшина Дейл Г. Ренлунд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, у своєму виступі на квітневій генеральній конференції 2015 року “Святі останніх днів не припиняють намагань” розповідав про випадок із Джулією та її дочкою Тобою, який з ними стався, коли вони побачили, що “деякі білі члени Церкви ставляться до них зовсім не доброзичливо”. Тоба поскаржилася на те, як до неї поставилися. Те, що могло бути легким приводом для того, щоб залишити Церкву, стало безцінним навчальним моментом. Джулія відповіла: “О, Тоба, Церква схожа на велику лікарню, і всі ми хворі, кожен на щось своє. Ми приходимо до Церкви, щоб нам допомогли”4.
Справа: Джулія у національній зулуській сукні і також під час служіння в Йоганнесбурзькому Південноафриканському храмі.
Фотографія Джулії в якості храмового працівника люб’язно надана Бібліотекою історії Церкви
Джулія зрозуміла, що зцілення було можливе завдяки євангелії Ісуса Христа не лише для неї, але для всього її народу. Її служіння в Йоганнесбурзькому Південноафриканському храмі навчило її, що у храмі “немає африканської мови. Немає англійської. Немає ні мови сіту, ні зулу. Там ви маєте відчуття єдності”.
Джулія Мавімбела померла 16 липня 2000 року.