Навчитися слухати: перші расово змішані приходи у Південній Африці
У 56-річного Френса Леккваті на очах з’явилися сльози, коли він сидів навпроти Олева Таїма, свого президента колу. Президент Таїм щойно запитав його думку стосовно створення філії Церкви у рідному поселенні Френса—в Соуето, Південна Африка.
“А чого ж ви плачете? Я вас образив”,—запитав Президент Таїм.
“Ні,—відповів Френс.— Це вперше у Південній Африці білий чоловік запитує мою думку перед тим, як прийняти рішення”.
Життя за часів апартеїду
Вгорі: Пляж було початково створено лише для білих відповідно до суворих законів апартеїду в Південній Африці.
Внизу зліва: фотографія від Keystone/Getty Images
То був 1981 рік. У той час чорні й білі люди в Південній Африці були розділені системою законів, яка мала назву апартеїд. Це юридичне поділення, в поєднанні з церковними обмеженнями щодо висвячення чорношкірих африканських чоловіків у священство, довгий час означало, що Церква не може успішно розвиватися серед чорношкірих мешканців Південно-Африканської Республіки. Новий день зажеврів у 1978 році, коли Президент Спансер В. Кімбол отримав одкровення, що усунуло обмеження на отримання священства, але труднощі, викликані сегрегацією і недовірою між расами, яка існувала в культурі, залишилися.
Переважна більшість чорношкірих мешканців Південної Африки жила в поселеннях, як правило, на околицях міст, таких як Йоганнесбург, де жили білі люди. Соуето (Soweto)—скорочення для South Western Townships (поселення на південному сході), було одним з найбільших. Білі люди рідко заїжджали в це поселення, а до чорношкірих, які їздили в міста, рідко ставилися як до рівні білим.
Френс і його сім’я належали до невеликої групи з Соуето, яка прийняла євангелію в 1970-х роках. Спочатку вони відвідували Йоганнесбурзький приход. Син Френса, Джонас, згадує, що сім’я піднімалася кожної неділі о 4 ранку, аби встигнути на перший поїзд до Йоганнесбурга, а потім ще довго пішки йшла до каплиці, щоб потрапити на недільне богослужіння, яке починалося о 9 ранку. Сім’я завжди приходила рано—хоча іноді дітям було важко не заснути на Початковому товаристві!
Бути піонером расової інтеграції також бувало морально нелегко. Джосія Мохапі згадує, як випадково почув у церкві образливе висловлювання на адресу чорношкірих від шестирічного білого хлопчика. “Чесно кажучи, мене кинуло в жар,—пригадує Джосія.— Але потім я почув, як мама цього хлопчика сказала: “Церква—для всіх”. Втішений цим нагадуванням, Джосія заспокоївся.
Філія в Соуето?
Перша чорношкіра президент Товариства допомоги в Південній Африці Джулія Мавімбела бере участь у церемонії початку будівництва нової будівлі для філії в Соуето в 1991 році. (Див. Її історію в наступній статті).
Фотографію надано з люб’язного дозволу Бібліотеки історії Церкви
Президент Таїм знав про фізичні та психологічні труднощі чорношкірих членів Церкви. Він подумав про організацію філії в Соуето, аби поїздка не була важкою, але не хотів також, аби чорношкірі члени Церкви подумали, ніби їм не раді в Йоганнесбурзі. Перш ніж робити якісь кроки, він вирішив поговорити з членами Церкви з Соуето, такими як Френс, аби дізнатися, що відчувають вони. Вони дали чітку відповідь: “Ми б хотіли заснувати Церкву в Соуето”.
Президент Таїм визначив досвідчених провідників, які могли б опікати новонавернених. Він провів співбесіди з понад 200 членами Церкви в Йоганнесбурзі і зрештою покликав 40 з них приєднатися до нової філії й залишатися в ній, поки місцеві провідники групи піонерів не будуть достатньо підготовлені.
Так само як чорношкірим членам Церкви доводилося їхати в іншу частину міста і адаптуватися до іншої культури, аби відвідувати Йоганнесбурзький приход, так само білим членам Церкви необхідно було пристосуватися до нового середовища і культури, поки вони служитимуть в Соуето. Не все було безхмарно. Морін ван Зил, біла член Церкви, яку покликали служити президентом Початкового товариства, нічого не мала на увазі, коли однієї неділі вибрала тогочасний гімн Південної Африки вступним гімном для зборів Товариства допомоги. Однак невдовзі вона дізналася, що чорношкірі південноафриканці вважають гімн символом апартеїду і що багато чорношкірих сестер були ображені вибором пісні.
Білі й чорні члени однаковою мірою могли легко занепасти духом внаслідок таких непорозумінь, але натомість вони вирішили вбачати в них можливості для обговорення і покращення. “Ми ділилися усім,—згадує Морін.— Чорношкірі розповідали, що для них є образливим, і ми, білі, казали, що є образливим для нас. Вони розповідали, як вони робили певні речі, а ми—як це робили ми. І то був чудовий час спільного навчання”.
Коли філія в Соуето зросла і зміцніла, почали з’являтися філії в інших поселеннях за тією ж моделлю. Кхумбулані Мдлетше був юнаком і жив у поселенні Ква-Машу біля Дурбана. Коли він приєднався до Церкви в 1980 році, то мав підозріле ставлення до білих людей, як і більшість чорношкірих юнаків Південної Африки. Але досвід, здобутий завдяки поклонінню в інтегрованій філії, змінив його бачення.
Клей, який поєднує людей
У 1982 році Кхумбулані та кількох інших молодих чоловіків з його філії запросили на конференцію для дорослої молоді. Його президент філії—білий брат на ім’я Джон Манфорд, хотів, аби юнаки виглядали якнайкраще, хоча мало хто з них мав гарний одяг. Він взяв одяг зі своєї шафи і роздав костюми юнакам, які одягали їх під час конференції. Наступної неділі президент Манфорд був у костюмі, який позичав Кхумбулані. “Я не міг навіть уявити, щоб білий чоловік носив той самий одяг, який був на мені,—пригадує Кхумбулані,—але такий чоловік був. Він почав допомагати мені по-іншому сприймати білих, ніж раніше”.
Зараз територіальний сімдесятник, старійшина Мдлетше зазначає: “Нам усім потрібен був той життєвий досвід, який допоміг нам змінитися”.
Прапор Південної Африки було схвалено в 1994 році як символ єдності після закінчення періоду апартеїду. Чорний, жовтий і зелений символізують Африканський Національний Конгрес, а червоний, білий і блакитний символізують Бурські Республіки.
Апартеїд у Південній Африці закінчився в 1994 році. Хоча багато церковних підрозділів на сьогоднішній день існують переважно в чорних або переважно білих районах, більша свобода означає, що більша кількість районів є змішаними. Як і піонери перших філій у поселеннях, члени Церкви різного походження поклоняються і разом працюють над розбудовою царства Божого.
Теперішній президент колу в Соуето, Тхабо Лебетоа, каже, що євангелія є тим клеєм, який поєднує людей разом у часи поділу. “Ми могли не погоджуватися з тим, що відбувалося поза церквою, з політикою та іншими речами,—зазначає він,—але ми погоджувалися з доктриною”. Опираючись на цю спільну основу, люди можуть навчатися з того, що їх відрізняє, у той же час обережно радячись і слухаючи з духовною проникливістю. “Найважливішим у провідництві є здатність слухати людей,—радить президент Лебетоа.— Слухати, щоб зрозуміти. Слухати, щоб відчувати. Слухати, щоб отримувати натхнення”.
Тоба Карл-Халла, донька одного з перших членів філії в Соуето Джулії Мавімбели, погоджується, що вислуховування допомагає уникати неминучих непорозумінь, які можуть перерости в болісне розділення. “Я повинна слухати, аби зрозуміти поганий настрій людини, яка, можливо, мені здаватиметься кривдником”,—каже вона.
Старійшина Мдлетше заохочує південноафриканців у цей час знаходити силу у відмінностях, у першу чергу шляхом нарад. “Господу це сподобалося б,—зазначає він,—щоб люди різних соціальних верств сідали за стіл і обговорювали питання”. Його заклик до місцевих провідників по всій Церкві такий—продовжувати виховувати провідників різного соціального статусу, так само як старше покоління підтримувало його. Відкриваючи для Церкви нові райони й організовуючи нові групи, “ви не знайдете там досвідчених людей,—зазначає він.— Але ви збагачуєте досвід Церкви. Ви здобуваєте досвід, залучаючи людей до подій і спонукаючи їх працювати разом”.