Єдине, що врятувало мене
Автор живе в Токіо, Японія.
Несподівана дружба допомогла мені змінити життя, вивівши його з темряви на світло.
Ілюстрації Пет Кінселли
Гольф є популярним видом спорту в Японії, тож я почав грати в 14-річному віці. Саме так ми з батьком разом проводили час. Гра мені сподобалася з самого початку, тож згодом я почав тренуватися самостійно і грав у гольф за свою шкільну команду. Я потоваришував з членами команди і з тренером, який заохочував мене досягнути поставленої мети—стати професійним гольфером.
Я докладав багато зусиль не лише у грі, але і в навчанні, і закінчив школу, будучи одним з найкращих учнів у класі.
Коли я почав навчатися в коледжі, то мав чудові стосунки з тренером і членами своєї команди з гри у гольф. Вони грали краще за мене, тож я робив усе, щоб сягнути їхнього рівня. Дехто з членів команди звернув увагу на моє незвичне ім’я—Шуго. Я сказав, що його мені дала бабуся по маминій лінії, яка була родом з Кореї, і що корейською це ім’я означає “красива гора”. З того часу я відчув, що їхнє ставлення до мене змінилося, причиною цього було напруження, яке існувало упродовж поколінь між японцями і корейцями.
Вони почали називати мене “корейським хлопчиком” і сказали, що я завдам шкоди доброму імені університету. Замість того щоб дати мені тренуватися разом з ними, вони змушували мене мити туалети.
Мені стало надзвичайно важко залишатися в команді. Будучи далеко від дому, я відчував самотність. Я намагався досягнути своєї мети і відновити прихильність свого тренера й команди, але минуло два роки, і я більше не міг зносити їхнього неприязного ставлення, тож повернувся додому.
То був важкий час для мене. Мої переживання викликали психічні розлади і стали причиною погіршення здоров’я. Два роки принижень зруйнували мою самооцінку. Моя мрія стати професійним гольфером зазнала краху. Я не знав, що робити в житті. І я був злий. Я був злий на всіх: на тренера, на членів команди і на своїх батьків. Я був такий злий, що мої думки мене лякали. У мене не було друзів, і я відчував, що не міг довіряти іншим людям або спілкуватися з ними. Упродовж шести місяців я виходив з дому лише тоді, коли йшов на роботу або в спортзал.
У цей важкий час я потоваришував з Джастіном Крісті, з яким познайомився в спортзалі. Коли я його вперше побачив, то подумав, що він студент-іноземець, який навчається за програмою обміну студентами. Я не наважувався заговорити з ним, поки не побачив, що він розмовляє з кимось у спортзалі, й був здивований, що він розмовляв японською. Я все ще не міг довіряти іншим людям, але він запропонував мені тренуватися разом. Чимось він відрізнявся від інших, але чим, я не міг зрозуміти в той час. Я відчував спокій, коли був поруч з ним. Я почав з нетерпінням очікувати на наші спільні тренування. Я знайшов людину, якій, як я це зрозумів, міг довіряти як другові.
Після спільних тренувань упродовж кількох місяців Джастін запросив мене на обід зі своїми друзями, куди він ходив регулярно. Я вагався, але після кількох запрошень вирішив піти на обід, який виявився обідом для дорослої молоді в домі Річарда і Коріни Кларк. Вони тепло мене привітали, коли я прийшов до них: брат Кларк японською, а сестра Кларк—англійською. Я не розумів, що вона казала, але намагався їй відповісти. Хоча кілька з присутніх не розмовляли японською, вони були чудовими людьми—дружелюбними і добрими. Ми багато сміялися.
Я почав ходити на інші заходи для дорослої молоді. Мені ніколи не було так весело з іншими людьми, яких я зустрічав у житті. Я не міг зрозуміти, що в цих людях було такого, що робило їх такими приємними і дружелюбними.
Приблизно в цей час Джастін запитав мене, чим я хочу займатися в житті. Я був здивований, зрозумівши, що мої цілі почали змінюватися. Я сказав йому, що хочу навчитися розмовляти англійською і бути другом усім людям—так само, як і він. Він розповів мені про безкоштовні курси англійської в його церкві. Я пішов на урок англійської й познайомився з місіонерами. І хоча я ніколи не думав про Бога, я відчув, що маю послухати місіонерів. Вони навчали мене основам євангелії і дзвонили майже кожен день. Вони стали моїми хорошими друзями, що принесло мені велику радість, бо я все ще не мав багато друзів.
Я почав знайомитися з багатьма членами Церкви, які ходили зі мною на місіонерські уроки і які стали моїми хорошими друзями. Вони навчали мене євангелії і були для мене прикладом. Джастін говорив зі мною про Книгу Мормона і розповідав історії з неї, тож я захотів сам прочитати книгу. Ще один друг, Шінго, який приділяв велику увагу подробицям, обговорював зі мною доктрину у такий спосіб, що мені було легко її зрозуміти. Він завжди складав свідчення у кінці нашої розмови.
Я знайшов, у що вірю, і місце, де, як відчував, маю бути. Після хрищення і конфірмації я почав думати про служіння на місії, але мене хвилювало, що цьому треба присвятити два роки. Я поговорив з багатьма людьми про служіння на місії, особливо з друзями, які вже повернулися з місії. Я багато про це міркував і зрозумів, що євангелія—це єдине, що могло мене врятувати.
Я знав, що Бог дав мені все: мрії, надію, друзів і понад усе—любов. Євангелія допомогла мені вийти з темряви до світла.
Як я ділився євангелією з Шуго
Джастін Крісті
Коли я познайомився з Шуго в спортзалі, він сказав мені, що хоче вивчати англійську і взяти участь у програмі обміну студентами-гольфістами. Я розповів йому про уроки англійської в церкві, але він зміг прийти лише через кілька тижнів. Поки ми спілкувалися, то часто торкалися євангельських тем, Книги Мормона і говорили про життя.
Дружба і приклад членів Церкви, з якими він зустрічався, привернули його увагу і допомогли дізнатися про євангелію. Саме Дух веде до навернення. Усе, що робимо ми—це доносимо послання і підтримуємо людей у їхньому виборі.
Я завжди хвилювався, думаючи про те, як ділитися євангелією. Але я зрозумів, що треба лише відкривати вуста у відповідний час, і у нас буде нагода вести місіонерську роботу. Усе, що нам необхідно—це запрошувати людей на церковний захід або на збори. Якщо ми сприйнятливі, то завжди будемо мати нагоду ділитися євангелією.