Від узбережжя до узбережжя: Наша подорож до храму
Автор живе в шт. Юта, США.
Хоч у нас було й мало грошей та небезпечна подорож попереду, ми з дружиною знали, що нам необхідно бути запечатаними у храмі.
У жовтні 1979 року, наступного дня після реєстрації нашого шлюбу, разом зі своєю дружиною Марією Ондіною ми поїхали в наше рідне місто Арекіпа, Перу, що неподалік узбережжя Тихого океану, щоб звідти вирушити для запечаування в храм в Сан-Пауло, Бразилія, розташований на узбережжі Атлантичного океану. Ми були першою парою з Арекіпи, яка подорожувала наземним транспортом в недавно освячений храм—перший храм, збудований у Південній Америці. Ми планували здійснити подорож туди й назад за 10 днів, а вийшло, що через небезпечну політичну ситуацію у нас на це пішло майже 30 днів. Я не знав, як все складеться; усе, що я знав—це те, що я пообіцяв Богу, що після своєї місії я запечатаюся з гідною жінкою.
З Арекіпи до Хульяки, а потім до Пуно
Після девʼятигодинної подорожі вночі ми приїхали до Хульяки, Перу. Це був четвер, нам потрібно було отримати штампи в наших паспортах і дозвіл на виїзд із країни. Оскільки наступного дня було загальнодержавне свято й урядові установи були б зачинені до кінця тижня, ми того ранку стали в чергу в Національному банку Перу, аби переконатися, що у нас буде достатньо часу до того, як всі установи зачиняться в полудень.
Коли об 11:00 підійшла наша черга, службовець висловив свою стурбованість. “Вибачте,—сказав він.—Ми не приймаємо тут такі документи. Вам потрібно поїхати в наш офіс в Пуно”. Ми були і здивовані, і розстроєні—до Пуно треба було їхати 45 хвилин.
Від Пуно до Ла-Паса, а звідти до Кочабамби
Ми насилу знайшли таксі й приїхали в офіс у Пуно о 13:30. Двері вже були зачинені. Я постукав всіма металевими молоточками так сильно, як тільки міг. Дуже обурений чоловік відчинив двері й запитав: “Що вам потрібно?” Палко помолившись у душі, я подивився у вічі цьому незнайомцю. Я сказав: “Сеньйоре, я мормон і збираюся одружитися у храмі в Сан-Паулу, Бразилія, і ви можете мені в цьому допомогти”. Його вороже ставлення змінилося. “Вибачте, сеньйоре,—сказав він,—але приблизно годину тому все зачинилося, майже всі вже розійшлися”. Я відповів: “Впустіть мене і дозвольте моєму Богу допомогти мені знайти те, що я шукаю”. Він впустив мене.
Знайшовши менеджера, Розу, я пояснив їй нашу ситуацію. Вона ввічливо відповіла: “Ці документи оформляють троє різних працівників, і, я думаю, вони всі вже пішли”. Але всі троє чоловіків були ще там, і вона попросила їх затриматися, щоб допомогти мені.
Перший чоловік попросив мене дати йому бланки, яких у мене не було. “Вам потрібно було звернутися в Міністерство економіки, купити там шість бланків і привезти їх сюди для оформлення,—пояснив він.— Ви маєте чекати до понеділка”.
Я оціпенів—я не міг цьому повірити! Я знову помолився в душі. Я сказав: “Сеньйоре, я мормон і їду в храм у Сан-Паулу, Бразилія, щоб одружитися. І ви можете допомогти мені”. Він, здається, вже більше не поспішав. Він заглянув у кожну шухляду і таки знайшов ці такі потрібні нам бланки. Наступний службовець швидко перевірив їх і поставив штампи в наші паспорти.
У наступному віконці, де я збирався сплатити податок на виїзд з країни у доларах США, касир, здалося, з великим задоволенням сказав: “Вибачте. Ви бачите цю табличку?” На стіні висіла табличка: “Долари не приймаються”. Наш план був близько до провалу—я вже нічого не міг зробити.
“Прийми платіж”,—почув я за нами голос Рози. Касир прийняв гроші й віддав мені документи. Шлях нам відкрився!
Уже сутеніло, коли ми стали підʼїжджати до центру Ла-Паса, Болівія, і в наш автобус полетіло каміння. Через вікна ми могли бачити на вулицях розгніваних людей, одні кидали каміння, а інші складали їх в купи, щоб перешкодити рух транспорту. Наш автобус продовжував швидко їхати до центру міста. Того вечора розпочалася революція в Болівії.
Ми вийшли з автобуса й подалися шукати готель. Єдиний готель, який нам вдалося знайти, був дуже дорогий, але я розказав про нашу ситуацію одному доброму чоловіку, який там працював, і він поселив нас за дуже низьку ціну в допоміжній господарській кімнаті готелю. Він поклав матрац на підлогу і дав нам ковдри, щоб захиститися від холоду та звуків стрілянини, яка лунала з вулиці протягом усієї ночі.
Рано-вранці наступного дня ми, налякані, швидко пішли звідти. Дорогою до автобусної зупинки ми бачили танки і військових, які стріляли з гвинтівок у протестувальників.
Почала відчуватися нестача пального, і замість трьох рейсів на день, як це було звичайно, оголосили, що буде лише один. Квитки на нього були вже продані за день до цього. Я знайшов менеджера і сказав йому те саме, що і всім іншим до цього: “Сеньйоре, ми мормони і їдемо, щоб одружитися у храмі. І ви можете нам допомогти”. Він спитав: “Куди вам треба їхати?” “До Кочабамби, сеньйоре”. Він відкрив шухляду й витяг звідтіля два квитки. Мені видно було, що там квитків більше немає. “Поспішіть,—сказав він—автобус вже ось-ось відправиться”. Наші валізи здалися нам невагомими, а наші ноги ледь торкалися землі—у своїх руках ми тримали благословення того дня.
Від Кочабамби в Санта-Крус
Ми приїхали в Кочабамбу в самий розпал хаосу, викликаного революцією. Ми знайшли ринок, заставлений наметами, де один добрий перуанець дозволив нам умитися, а потім постеріг наші валізи, поки ми ходили на автовокзал. Там ми звернулися з тим самим нашим благанням і ми змогли сісти на наступний автобус; через кілька днів ми приїхали в Санта-Крус, Болівія, неподалік кордону з Бразилією. Три дні вранці я ходив на залізничний вокзал, щоб дізнатися, чи будуть відправлятися поїзди. Відповідь завжди була “ні”. Але на четвертий день поширилась новина, що скоро поїзд відправиться в Бразилію.
На цей час у нас вже закінчувалися гроші. Я поділився своїм занепокоєнням з дружиною, яка твердо відповіла: “Навіть якщо нам доведеться йти пішки або їхати на віслюку, ми все одно дістанемося, куди нам треба”. Її відповідь зробила мене щасливим. Я вже не переймався грошима для нашої подальшої подорожі, бо наша впевненість основувалася на нашій вірі.
Під час цієї розмови до нас підійшла одна літня сеньйора. Вона зупинилася перед моєю дружиною і сказала: “Молода сеньйоро, чи не хотіли б ви взяти ці два квитки на сьогодні?” Моя дружина майже вихопила ці квитки з її руки. Я заплатив літній сеньйорі, і та зникла в натовпі. Пройшло кілька секунд, і тут ми усвідомили, що Господь і Його ангели все ще були поряд з нами.
Із Санта-Круса до Сан-Пауло
Коли ми нарешті прибули до храму в Сан-Пауло до якого нас підвіз один чоловік, з яким ми познайомилися в поїзді, храмовий готель був зачинений. Змирившись з цим, але відчуваючи себе щасливими, ми розмістилися на двох лавках біля храму. Він був таким прекрасним, як ми уявляли його собі у мріях, зі статуєю ангела Моронія вгорі. Була вже північ, і ми, обнявшись, плакали, утомлені й мокрі від дощу, що лив на нас. Ми не відчували сирості, голоду чи холоду, просто у нас було невимовне відчуття щастя від того, що ми так близько до дому Господа. Ми були слухняними, і це була нам винагорода.
Коли ми насолоджувалися тим моментом, хтось поплескав мене по плечу. Це був один з моїх колишніх напарників на місії, який у той день був запечатаний зі своєю дружиною у храмі і тепер вони поверталися з вечері. Він дозволив нам залишитися на ніч в його квартирі, а наступного дня був свідком на нашому запечатуванні, яке виконав сам президент храму. Як було чудово бачити свою дружину в целестіальній кімнаті, вбраною в усе біле.
Мій друг, колишній місіонер, дав мені в борг грошей, і з допомогою президента храму ми вирушили додому й повернулися менш як за пʼять днів, бо не було жодних затримок,—і лише з 20 доларами США, щоб почати життя зі своєю дружиною, Марією Ондіною, моєю вічною супутницею.