Як я подолала страх мати дітей

Крістіна Кросланд

Автор живе в штаті Техас, США.

Я не була в захваті від перспективи мати дітей.

Мені й думати про них ніколи не хотілося. Я була наймолодшою дитиною у своїй сімʼї, не мала ніякого досвіду з немовлятами і лякалася, коли якесь маля дивилося на мене. Тож, звичайно, коли я тільки-но вийшла заміж, я була не в захваті від перспективи мати дітей.

Мій чоловік був цілком налаштований на те, щоб завести дітей з першого ж дня, однак я наполягла, щоб ми почекали. У ті перші пару місяців слова “Давай поговоримо про це десь так через рік” могли б бути моїм лозунгом.

Хоч для кожного, кому важко прийняти рішення мати діток, може це й не є підставою, та я знала, що саме стримувало мене: страх і егоїзм---просто і ясно. Коли я думала про те, щоб бути матірʼю, мені на думку не приходили ні милі усмішки, ні радісний сміх. Натомість я думала про безсонні ночі й обмаль вільного часу. Не кажучи вже про біль та незручності. Я все ще можу згадати, як вперше почула про пологи. Тоді й там я вирішила, що краще усиновлю дитину.

Усе життя я відчувала себе некомфортно в оточенні дітей, тож коли я думала про те, щоб мати своїх, я не думала, що це можливо. Як я могла відмовитися від усього заради них?

Перші вісім чи девʼять місяців нашого шлюбу пройшли без якихось помітних змін. У мого чоловіка став звичайним такий жарт: щоразу, коли я запитувала: “Вгадаєш що?”, він відповідав: “Ти вагітна!” Я закочувала очі й починала наводити безліч виправдань, чому найближчим часом не збираюся мати дітей.

Не зрозумійте мене неправильно, я не відчувала, що мене змушують мати дітей. Ми з чоловіком мали розмови й погодилися робити все крок за кроком. Але я трималася думки, що ще довго не збираюся заводити дітей.

І все ж навіть тоді я знала, що Небесний Батько більше знає про те, яким може бути моє життя і яким воно повинно стати. Тому-то, незважаючи на своє тверде переконання, що заводити дітей ще не час, я продовжувала молитися про це рішення і сама, і разом з чоловіком. Ми розповіли Небесному Батьку про наш план, але погоджувалися прийняти інший план, якщо він був за Його волею. То був важливий крок у зміні серця, яка поволі відбувалася в мені.

І зміна та сталася не водночас. Дійсно, я не можу точно згадати, коли вона розпочалася. Але поволі я почала все менше противитися ідеї завести дітей. Я справді почала замислюватися над нею, особливо коли мої відмовки вичерпалися. Я хотіла зачекати, поки закінчу навчання---і ось я вже його закінчувала. Я хотіла знати, де ми будемо в наступному році, бо моєму чоловіку запропонували роботу. Повільно, однак впевнено все почало ставати на свої місця.

Я думала, буде страшно, коли закінчаться всі відмовки, яких я трималася так довго. Але цього не сталося. Я вже не боялася. Страху, який я відчувала в собі останні 10 років, вже більше не було. Або, принаймні, страх супроводжувався спокоєм, достатньо сильним, щоб розвіяти його.

Тому, коли наближалася наша перша річниця, у мене вже не було жодної підстави відмовлятися від того, щоб завести дітей. Господь змінив моє серце і розвіяв мої страхи.

Пізніше подруга спитала мене, як я дізналася, що настав час. Я мала визнати, що це не було якимось сильним відчуттям сміливості чи любові до дітей, не було ніякого палання в грудях. Просто не було страху. Це як Бог сказав першим святим останніх днів: “Якщо ви будете готові, ви не злякаєтеся” (Учення і Завіти 38:30). Для мене відсутність страху була відповіддю від Господа, неначе Він сказав: “Так, ти готова”.

Це було так захопливо, коли вперше я нарешті могла розсміятися і відповісти “так” на чоловікові слова: “Ти вагітна!”

І ось я тримаю на руках маленьке дитя. Я все ще вчуся, як бути мамою, і я все ще не знаю, що робити з дітками інших людей, які навколо мене. Але я знаю, які б недоліки в мене не були, коли це стосується дітей, Небесний Батько підтримує мене. Він підготував мене для цього часу. Я відчула Його божественну допомогу, навіть незважаючи на довготривалі почуття сумніву й страху. Безсонні ночі й обмаль вільного часу---це маленькі жертви за ту радість, яка прийшла до мене та моєї сімʼї. Я знаю, що Небесний Батько знає про наші страхи й наші обставини. І якщо ми прагнемо Його допомоги, Він може допомогти нам подолати їх і рухатися далі з вірою.