“Крила віри”, Ліягона, груд. 2021.
Лише у цифровому форматі: Портрети віри
Крила віри
Я хотіла виконати різдвяне бажання мого сина й побачити радість на його обличчі, якої так відчайдушно потребувала сама.
Фотографія від Getty Images
“Щоб рудий метелик сів мені на руку”,—радісно вигукнув мій трирічний син. Його відповідь стала невинною відповіддю на моє озвучене запитання: “Що ти хочеш на Різдво?”
Я пробурмотіла невпевнене “Подивимося”, перш ніж вкласти його спати, насолоджуючись нечастими моментами, які ми проводимо разом. Більшість часу я надто часто перебуваю не в настрої, щоб спілкуватися з ним.
Безперервний плач його новонародженої сестрички, яка потерпає від колік, затягує мене у чорну діру післяпологової депресії. Я почуваюся, як розбита порцелянова посудина, склеєна скотчем—гострі уламки, які ледь тримаються разом. Я не хочу, щоб мій поганий настрій зіпсував моєму синові радість від очікування свята.
Я відчуваю тягар його відповіді на своїх плечах. Рудий метелик сів на його руку під час однієї з наших щоденних прогулянок прохолодного дня ранньої весни. Він розповідав про це кілька тижнів. Це все ще залишається найяскравішою подією його короткого життя.
Я хочу виконати його бажання й побачити радість на його обличчі, якої так відчайдушно потребую сама. Я іду спати, помолившись про те, щоб мати спокій і полегшення, відчуваючи, що це буде нелегке Різдво для нас обох.
Наступного дня, коли ми прокидаємося, то бачимо, що ранок просто ідеальний для нашої щорічної прогулянки напередодні Різдва. Мій син готується, як ніколи, і розповідає про те, як і коли прилетить його метелик.
“Трохи холоднувато,—кажу я, застібаючи замок його куртки і надягаючи йому шапку на голову.— Можливо метелики сидітимуть у своїх теплих хатинках”.
“Але не мій метелик”,—сміється він, не падаючи духом.
Я кладу свою маленьку донечку у візочок і мовчки молюся: “Будь ласка, не допусти, щоб він надто розчарувався”.
Поки ми йдемо, мій син роззирається поміж деревами, його ентузіазм наростає з кожним кроком. Холодний вітер струшує листя. Мій син кружляє, поки листочки не впадуть на лісову землю, де він з хрускотом наступає на них черевиками. Для нього світ наповнений чарами, так само, як і очікування на те, коли збудеться його мрія. Однак я не бачу жодного метелика.
Ми доходимо майже до кінця стежки. Коли я починаю кликати його додому, то чую радісний сміх. Я обертаюся і бачу, що він стоїть під деревом і тримає палець витягнутим, а навколо нього танцює маленький рудий метелик. Вони ледь-ледь торкаються одне одного, і син усміхається. Його погляд зупиняється на мені, і я відчуваю, як по мені розливається тепло, коли я милуюся маленьким дивом, яке щойно побачила.
Я плескаю в долоні, радіючи й уславлюючи Господа. Бог чув. Тягар мого смутку стає легшим, і Дух свідчить, що Він про мене знає. Він почув моє благання, в якому я просила дати мені силу і полегшення під час стомливих ночей і депресивних днів.
Навіть щось таке незначне, як метелик у грудневий день, є доказом того, що Небесний Батько спостерігає за моєю сім’єю, нагадуючи, що дива продовжують відбуватися, коли у нас є віра дитини.