“Наші труднощі стали нашими благословеннями, Ліягона, груд. 2024.
Портрети віри
Наші труднощі стали нашими благословеннями
Незважаючи на наші страждання у важкі часи в Кенії, Господь рясно проливав на нас лагідні милості.
Фотографія люб’язно надана автором
У Найробі, столиці Кенії, що знаходиться у Східній Африці, життя час від часу може ставати неспокійним. Наш батько був менеджером фабрики середнього розміру, тож ми, діти — я, мій брат і сестра — мали вдосталь їжі, і в домі було все необхідне.
Однак після виборів 2008 року наше комфортне життя швидко припинилося і в країні почався хаос. Натовпи повстанців бродили вулицями і грабували підприємства. Щоб іти на роботу, батькові потрібен був поліцейський ескорт.
Заради безпеки ми залишили місто і переїхали за 450 км до Бусії, Кенія, де був будинок, який будував наш батько. Але навіть там ми замикали двері на замок.
Безсумнівно, Різдво 2009 року було для нас найважчим часом. Кожного дня в ту пору ми боялися за своє життя. Біля нашого дому бродили люди, які хотіли й були готові грабувати. Одного разу юрба бандитів промарширувала у нашому напрямку з мачете. Ми часто боялися відкрити двері. Я переконаний, що молитви моєї вірної матері оберігали нас.
На той час мій батько вже був без роботи. Невдовзі закінчилася їжа. Наш різдвяний обід того року складався з вареного листя, зірваного з бобових рослин, посаджених моєю матір’ю. Незважаючи на наші страждання, мій батько залишався непохитним, хоча він також відчував глибокий біль.
Нас охопив жах, і ми майже втратили надію. “Чому це сталося?” — запитували ми себе. — Чому ми переживаємо такі труднощі після того, як приєдналися до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів?”
Величні милості
Одного вечора двоє літніх місіонерів, які знали про наші небезпеки, сміливо вирушили в ту місцевість, щоб принести нам послання миру. Ми сповнилися сміливості, коли вони процитували нам свідчення і обіцяння Нефія в 1 Нефії 1:20: “Лагідні милості Господа огортають усіх, кого Він обрав, через їхню віру, щоб зробити їх сильними і навіть надати їм рятівну силу”.
Ми вірили в це.
Місіонери допомогли нам зрозуміти, що якими б не були наші страждання, Господь очікує, що ми продовжуватимемо жити з вірою. Я добре пам’ятаю спокій і втішення, які огорнули мене того вечора. Я знав краще, ніж будь-коли раніше, що Господь пам’ятає про нас і наше становище. Того вечора і у важкі часи після нього я дізнався, що Його лагідні милості є величними.
Коли настав мій час служити на місії, я відчув бажання благословити євангелією людей у сусідній Уганді, але я також хотів навчати людей у Зімбабве, де жив місіонер, який охристив мене.
Я молився, але серцем не розумів, як зможу служити у двох країнах, розташованих далеко одна від одної. Невдовзі я отримав покликання до Зімбабве, але поки я перебував у центрі підготовки місіонерів у Йоганнесбурзі, ПАР, мені затримали візу. Мене перенаправили до Уганди, де я служив вісім місяців до отримання візового дозволу на в’їзд до Зімбабве.
“Шляхи Господа незбагненні”, — подумав я.
Моїм першим районом у Зімбабве був Чіканга Мутаре. Прагнучи знайти сім’ю місіонера, який мене охристив, я вивчав з напарником книгу району. Багато імен збігалися з його прізвищем. Ми помолилися, прийняли рішення щодо найвірогіднішого напрямку, в якому слід було рухатися, і вирушили в дорогу.
У першому ж будинку, в який ми постукали, ми знайшли сім’ю мого місіонера. Тієї ж миті нас переповнила радість. Ми плакали й обнімалися, як родичі. Гортаючи сімейні фотоальбоми, я знайшов фотографії своєї сім’ї під час хрищення.
“Ми були наче на небесах”
Повернувшись додому після місії, я побачив, що обставини моєї сім’ї не покращилися. Мій батько все ще був безробітним. Двоє кузенів запросили мене жити з ними в Кіберу — найнебезпечнішому районі Найробі. Там я створив місце, яке називаю домом.
У Кібері правили банди, але я тримався подалі від кримінальних кварталів. Я почувався не в своїй тарілці, але мої кузени допомогли перебувати у відносній безпеці, роблячи все можливе, аби інші знали, що я релігійна людина і мене слід поважати.
Їжа в нетрях складалася з води і шоколадної пасти, яка нагадувала пампушку. Я вирішив, що буду їсти ввечері. Щоранку я прокидався голодним. У церкві я робив усе можливе, щоб усміхатися і бути щасливим, аби члени Церкви не знали, що я голодую.
У цей час я служив президентом кворуму старійшин у філії Лангата і, коли міг, відвідував навчальний заклад. У неділю після обіду я ходив з президентом філії, щоб відвідати членів Церкви, усвідомлюючи, що наші білі сорочки роблять нас легкою мішенню для банд. Але ми почувалися наче на небесах, коли служили іншим, і мої кузени наглядали за нами, поки ми ходили курними вулицями.
Незважаючи на важкі часи, за словами брата Омонді, він “відчував підтримку і не втрачав надії. Ця надія була винагороджена”.
Винагорода за надію
То був важкий час, але завдяки молитві я відчував підтримку і не втрачав надії. Цю надію було винагороджено.
Трохи пізніше мені призначили співбесіду для прийому на роботу. На цю посаду претендувало ще з десяток інших людей, у яких було більше шансів, бо вони мали освіту та сертифікати. Але я був на місії, і я мав віру та впевненість, що Господь мене благословить. Я помолився, а потім став перед комісією, яка проводила перевірку.
У кінці співбесіди я випалив: “Коли мені починати?” Через два тижні я був одним з двох, кого взяли на роботу. Невдовзі я відзначився як найкращий продавець, що відкрило двері для кар’єрного зростання. Зокрема я отримав запрошення від головного виконавчого директора приєднатися до його великої компанії. Сьогодні я маю благословення бути чоловіком і батьком та служити єпископом приходу Лангата.
“Сьогодні я маю благословення бути чоловіком і батьком, а також служити єпископом”.
Я згадую Різдво 2009 року і подальші труднощі як незабутній урок — час, коли наші труднощі стали нашими благословеннями, коли Господь рясно огортав нас лагідними милостями завдяки нашій вірі.