“Пройти дорогою учнівства з новими членами Церкви”, Ліягона, груд. 2024.
Пройти дорогою учнівства з новими членами Церкви
Новим членам Церкви потрібні друзі в Церкві, можливість служити і насичуватися словом Бога.
Незріле зростаюче свідчення вимагає терпеливого догляду, коли навернені залишають світ старих друзів та досвіду і переходять до нового способу поклоніння та культурних традицій у Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Ці нові члени Церкви мали різний життєвий досвід, перш ніж прийняли відновлену євангелію Ісуса Христа. Їм потрібне скерування і дружба, щоб зростати в Його світлі. “Ті з нас, хто знаходиться у різних пунктах цієї довгої дороги учнівства, повинні простягнути щиру дружню руку нашим новим друзям, прийняти їх там, де вони є, і допомагати, любити та ввести їх у наше життя”, — навчав старійшина Уліссес Соарес з Кворуму Дванадцятьох Апостолів.
Щоб допомогти новим членам Церкви приєднатися до отари, необхідно виявляти чуйність, бути поінформованими та іноді вдаватися до самоаналізу. “Я вірю, що ми можемо й повинні діяти краще, радо приймаючи нових друзів у Церкві, — сказав старійшина Соарес. — Я закликаю вас подумати, що ми можемо зробити, аби ширше розкрити їм обійми, краще приймати їх і краще їм допомагати”.
“Я опинилася в новій культурі, де було багато нових слів і традицій. Під час більшості розмов я почувалася не в своїй тарілці й сумнівалася, що чогось варта”.
Емі Ферагер зображена зі своїм чоловіком Натаном та дітьми
Виявляйте щиру зацікавленість
Емі Ферагер знала, що Церква істинна, з тієї миті, як тільки переступила поріг дому зборів. “Я не могла заперечувати свідчення, яке отримала від Святого Духа, — каже вона, — тож я вирішила охриститися”.
Приблизно через рік після того як вона приєдналася до Церкви у 19-річному віці, вона отримала покликання служити в Товаристві допомоги. Ще через рік її покликали служити президенткою Товариства допомоги в її приході для дорослої молоді. “Той досвід дійсно збагатив моє життя, — каже вона. — Я служила з повною самовідданістю”.
Служіння в цьому покликанні в ролі відносно нового члена Церкви мало певні труднощі. “Я опинилася в новій культурі, де було багато нових слів і традицій, — каже вона. — Під час більшості розмов я почувалася не в своїй тарілці й сумнівалася, що чогось варта як член Церкви”.
Незважаючи на труднощі, члени Церкви прийняли її з теплотою і розпростертими обіймами, як, наприклад, одна сестра, яка запропонувала дружбу. “Таке спілкування полегшувало процес пізнання нового життя, — каже сестра Ферагер. — Я відчула себе членом громади. Прихожани не засуджували мене за те, що я не розумію церковної культури або доктрини”.
Через п’ять років після приєднання до Церкви вона вийшла заміж. Упродовж років вони з чоловіком декілька разів переїжджали і змінювали приходи. В одному приході позитивно ставилися до того, що вона була наверненою до Церкви. Її навіть попросили поділитися своєю історією під час групового обговорення на одному із заходів приходу.
В інших приходах, які відвідувала Емі, вона була б рада долучитися до життя приходу, але не відчувала, що їй раді. Вона почала сумніватися, чи правильно зробила, що приєдналася до Церкви. “Іноді самотність була нестерпною, — згадує вона. — Я продовжувала ходити на причасні збори і виконувати покликання в ясельній групі, але страждала від високого рівня тривожності”.
Коли її зусилля знайти підтримку у своєму приході у складний час не принесли результатів, вона звернулася за порадою до свого президента колу. Одного разу, розмовляючи з ним, вона розповіла про свій душевний біль. Він швидко відреагував і попросив її розповісти більше. Вони довго розмовляли і прийняли рішення регулярно зустрічатися. “Президент колу був щиро зацікавлений і вислухав усе, що я розповідала, — згадує вона. — Він був першим, хто поставив важке запитання про те, що відбувається”.
Її розмови з президентом колу та отримання інших професійних порад допомогли відчути любов Небесного Батька, що було важливим кроком на шляху до її зцілення. “Для мене все змінилося. Я відчуваю себе потрібною, — каже вона. — Я зрозуміла, що мені не слід соромитися того, що я навернена.
Важливо, щоб провідники поважали нових членів Церкви і піклувалися про них”, — каже вона. — Ставте складні запитання і дізнавайтеся, що справді відбувається в їхньому житті. Покликання чи доручення, що відповідають здібностям нового члена Церкви, також є важливими для зміцнення його чи її довіри. Служити не обтяжливо, як вважають деякі провідники”.
Емі нещодавно здобула ступінь магістра і стала клінічним консультантом з питань психічного здоров’я. Вона проводить семінари на рівні колу з питань психічного здоров’я та допомагає у виконанні церковної програми подолання залежностей.
“Христос вимагав, щоб ми взяли свій хрест і йшли за Ним. Деяким новим членам Церкви потрібно відмовитися від своїх друзів. Їм потрібно відмовитися від своїх звичок. Вони багато чого полишають, щоб перегорнути нову сторінку, і їм потрібна велика підтримка — іноді це проста усмішка і міцне рукостискання”.
Ка Бо Чан, зображений зі своєю дружиною Майлою та дітьми
Можливість служити іншим
Ка Бо Чан народився в Гонконзі і в юності переїхав до Сполучених Штатів. Він дізнався про Церкву ще підлітком від сусіда по кімнаті в коледжі, коли вивчав музику в Портленді, штат Орегон. Євангельські істини знайшли відгук у його душі, і він був охрищений та конфірмований. Через деякий час він полетів до Естонії, щоб продовжити навчання.
Знайти Церкву в Естонії виявилося нелегко. Поступово, без контакту з членами Церкви і з обмеженим розумінням молитви і Писань, його віра охолола.
У цей час він познайомився з Майлою, молодою жінкою, яка навчалася разом з ним. “Усе в ній сяяло, — каже він. — Він почав сідати біля неї, і невдовзі вони потоваришували.
Майла не була членом Церкви і не знала про релігію. Але оскільки їхні стосунки тривали, вона сказала, що якщо вийде заміж, то на вічність.
Під час навчання Ка Бо відчув духовний поштовх повернутися до Церкви і шукав філію у своїй місцевості. Першим заходом, який вони з Майлою відвідали, був Різдвяний захід філії. Заходи здавалися їй дивними і справляли на неї погане враження, тож вона прийняла рішення більше ніколи на них не ходити. Але Ка Бо продовжував ходити до церкви.
Одного весняного ранку Майла сказала Ка Бо, що йому потрібно вибирати між нею і Церквою. Без вагань він сказав, що йому потрібна Церква і переконував її ходити разом з ним.
Його категорична відповідь змусила її задуматися, чи не пропустила вона чогось важливого; її почуття пом’якшилися, і вона погодилася прийти знову. Наступної неділі її одразу ж зустріла усмішка сестри-місіонерки. Майлу тягнуло до неї, ніби вони були давніми подругами. Її побоювання зменшилися, і через два тижні вона охристилася та була конфірмована.
Ка Бо і Майла не розуміли якихось нюансів у Писаннях та євангельських практиках, і в їхньому житті не було нічого спільного з тим, що пропонувала нова релігія, навіть музика була іншою. Але вони відвідували церкву і намагалися вивчати євангелію.
Коли місіонерів перевели в інше місце, Майла не дуже добре знала членів Церкви і почувалася невпевнено в нових обставинах, наприклад, у Товаристві допомоги. Якось, перебуваючи там, вона задумалася, чи потрапила у правильне місце. Невдовзі єпископат відчув натхнення покликати її грати на піаніно в Початковому товаристві. “Гра на піаніно допомогла мені знайти місце і мету”, — каже вона.
Коли Марі та Йорма приєдналися до Церкви, то зрозуміли, що їм доведеться жити всупереч фінській культурі й традиціям. Однак вони змінили курс життя і ніколи не озиралися назад.
Насичені словом Бога.
Марі та Йорма Алакоскі знають шлях навернення. З часу приєднання до Церкви у своїй рідній Фінляндії вони служили в різних покликаннях, зокрема Марі була покликана помічницею матрони храму, а Йорма служив радником у першому президентстві Гельсінського Фінського храму.
Але, як і багатьом наверненим, їм доводилося боротися за свою віру. Коли місіонери познайомилися з ними, Марі було не так легко здобути свідчення, як її чоловікові. Спочатку їй не подобалася Книга Мормона, і вона далеко засунула її, якомога менше торкаючись кінчиками пальців.
Пізніше, коли вона побачила, як по щоках її чоловіка котяться сльози, коли він читав Книгу Мормона, вона подумала: “Якщо ця книга так глибоко зворушила його, то вона повинна бути цінною”.
Її спротив поступово слабшав, і вона почала шукати істину. З часом вона також плакала, коли читала Книгу Мормона.
Коли Марі та Йорма приєдналися до Церкви, вони зрозуміли, що їм доведеться жити всупереч фінській культурі й традиціям. Однак вони різко змінили курс життя і ніколи не озиралися назад. “Церква принесла насолоду в наше життя. Мені здається, що все було надто добре, щоб бути правдою. У філії нас дуже тепло прийняли”, — розповідає Марі. —
Раптом у нашому житті з’явилося багато нового”, — каже вона. Неділя перестала бути часом неробства, а була переповнена церковними зборами, які в той час проводилися тричі протягом Суботнього дня. “Для цього необхідно було одягати дітей перед кожними зборами і планувати час їхнього прийому їжі та денного сну”.
Кожен день тижня вимагав часу для заходів і зборів, пов’язаних з євангелією: чи то домашнього вечора, чи в Товаристві допомоги, чи в Початковому товаристві. “У суботу ми готували їжу й одяг для неділі”, — каже Марі.
Подружжя Алакоскі не робило якогось особливого оголошення, коли вони приєдналися до Церкви, але їхня сім’я і друзі поступово про це дізналися. “Не всі зрозуміли наше рішення, — згадує Марі. — Кілька друзів перестали з нами спілкуватися. Але то була невелика ціна за все дорогоцінне, що приходило в наше життя. Ніщо і ніхто не міг змусити нас залишити Церкву. Мій батько, дізнавшись про наше навернення, залагодив будь-які розбіжності, сказавши: “Нехай чинять так, як вважають за потрібне. Вони дорослі люди. Вони знають, що хочуть робити”.
З часом подружжя захотіло запечататися. Вони планували, жертвували і подорожували два дні автобусом і одну ніч кораблем через Швецію та Німеччину. Нарешті вони прибули до Бернського Швейцарського храму, єдиного храму в Європі на той час.
Сім’я Алакоскі є прикладом тих, хто отримує свідчення про євангелію і рухається вперед, як і Нефій, не знаючи всього наперед, але слухаючись підказок Духа (див. 1 Нефій 4:6). Вони рівнялися на інших членів Церкви, вивчаючи доктрину і навчаючись застосовувати євангелію у своєму житті. Коли вони чогось не знали, то вивчали матеріали або просили про додаткову настанову.
Порада апостола
“Уже тривалий час нас навчають, як нам допомагати своїм новим друзям відчувати, що їх радо приймають і люблять у відновленій Церкві Ісуса Христа. Їм потрібно три речі, щоб залишатися сильними й вірними впродовж всього свого життя, — навчав старійшина Соарес, повторюючи пораду Президента Гордона Б. Хінклі (1910–2008). —
По-перше, їм потрібні брати і сестри в Церкві, які щиро зацікавлені в них, справжні й прихильні друзі, до яких вони можуть постійно звертатися, хто йтиме поряд з ними і хто відповідатиме на їхні запитання, — продовжив старійшина Соарес. —
По-друге, новим друзям потрібно мати доручення — якусь можливість служити іншим… Це процес, завдяки якому наша віра може міцніти…
По-третє, нових друзів необхідно “насичувати добрим словом Бога” [Мороній 6:4]. Ми можемо допомогти їм полюбити Писання й ознайомитися з ними, коли читаємо й обговорюємо разом вчення, подаючи контекст історій і пояснюючи незрозумілі слова”.
Допомога новим членам Церкви приносить духовні й матеріальні благословення як наверненим, так і тим, хто є членами Церкви усе життя. Таке зміцнення є для Церкви всеосяжним. “Наші нові друзі приносять з собою таланти, дані їм Богом, захоплення і доброту, — навчав старійшина Соарес. — Їхній ентузіазм стосовно євангелії може бути заразливим й допоможе нам оживити своє свідчення. Вони також освіжають наше бачення й розуміння життя і євангелії”.