Життя і священнослужіння Гордона Б. Хінклі
16 лютого 1998 р. на Площі Незалежності в Аккрі, Гана, зібралося приблизно 6700 святих останніх днів. Вони прийшли привітати їхнього пророка, Президента Гордона Б. Хінклі1. Він, стоячи перед ними з усмішкою на обличчі, оголосив довгоочікувану новину: в їхній країні буде побудовано храм. Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, розказував, що коли Президент Хінклі оголосив про це, люди “в радості посхоплювалися зі своїх місць, плакали і танцювали, обнімалися і вигукували від радості”2. Через кілька років після того, як цей храм було збудовано й освячено, одна жінка, яка була присутня на тій зустрічі, згадувала про ті радісні почуття і розповіла, яким благословенням був для неї храм:
“Я все ще яскраво памʼятаю візит Президента Гордона Б. Хінклі в Гану та його оголошення про храм на нашій Батьківщині. Захоплення на кожному обличчі, щастя, радісні вигуки---усе це я й досі добре памʼятаю. …
Сьогодні, завдяки храму на нашій землі, я одружена й запечатана зі своїм чоловіком на час і на всю вічність. Це благословення---жити зі своєю сімʼєю після цього смертного життя---дає мені велику надію, коли я стараюсь робити все можливе, щоб бути вічно зі своєю сімʼєю”3.
По всьому світу Президент Хінклі допомагав людям знайти цю “велику надію” у старанні жити за євангелією Ісуса Христа. Як ілюструє ця подія в Гані, він часто служив одночасно тисячам людей. Він також звертався до людей індивідуально. Старійшина Едні Йосіко Комацу, сімдесятник, розповів, що він відчував, коли Президент Хінклі відвідував місію, президентом якої він тоді був.
“За всі ті мої три роки він жодного разу не критикував мене, незважаючи на всі мої недоліки. … І це стимулювало мене. … Кожного разу, коли він виходив з літака, то з таким ентузіазмом тиснув і тряс мою руку, неначе помпою качав воду з колодязя. “Ну, президенте Комацу, як тут у вас справи? … Ви чудово виконуєте свою роботу”. Ось так він підбадьорював мене, … і коли він залишав нас, я відчував, що буду працювати не на 100 відсотків, а на всі 105 відсотків”4.
Президент Хінклі заохочував людей не лише своїми надихаючими словами, але й тим, як він жив. Президент Рассел М. Нельсон, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, розповідав:
“Одного разу, коли [Президент і сестра Хінклі] їхали з каплиці в аеропорт у Центральній Америці, їхнє авто потрапило в аварію. Ми з сестрою Нельсон їхали за ними й бачили, що сталося. На перехресті до них підʼїхала вантажівка, на якій було повно ніяк не закріплених металевих прутів. Щоб уникнути зіткнення, водій вантажівки різко загальмував, через що ті металеві прути, як списи, врізалися в автомобіль, в якому їхали Хінклі. Вікна були розбиті, крила й двері були у вмʼятинах. Ця аварія могла призвести до дуже серйозних наслідків. Витягаючи скалки розбитого скла з одягу та шкіри, Президент Хінклі сказав: “Дякуймо Господу за Його благословення; а тепер поїхали далі в іншому автомобілі”5.
Ці слова, сказані спонтанно в критичний момент, характеризують життя і служіння Президента Хінклі як послідовника Ісуса Христа. Він був, як зауважив старійшина Холланд, “завжди сповнений віри в Бога та в майбутнє”6.
Сімейний спадок---основа віри й наполегливості
Гордон Бітнер Хінклі, який народився 23 червня 1910 р., був першою дитиною в його матері, але ще восьмеро старших братів і сестер радо прийняли його в сімʼю. Батько Гордона, Брайант Стрінгхем Хінклі, одружився з Адою Бітнер після смерті його першої дружини, Крістін. Після Гордона в Ади і Брайанта народилося ще четверо дітей, і вони виховували свою велику сімʼю в любові---без жодної різниці між зведеними братами і сестрами. Гордон навчився цінувати свою сімʼю ще з самого малечку.
Прізвище батька і прізвище матері в імені Гордона були нагадуванням про його благородний спадок. Серед його предків по лінії Хінклі були перші пілігрими, які прибули до землі, яка потім стала Сполученими Штатами Америки. Дехто з них був вигнаний до тієї землі в 1600-х роках через їхні християнські вірування. Інші в 1620 р. були пасажирами судна Mayflower, одного з перших кораблів, які перевозили емігрантів з Європи до Північної Америки. Пізніше, більш як через два століття, дід Гордона по батьківській лінії, Айра Натаніель Хінклі, був одним з перших піонерів-святих останніх днів. У 1843 р., послухавши проповідь Джозефа і Гайрума Смітів, недавно осиротілий 14-літній Айра приєднався до Церкви в Наву, шт. Іллінойс. Прабабуся Гордона, Анна Барр Массер Бітнер Старр, також була піонером. Її син, Бренемен Барр Бітнер, дід Гордона по материнській лінії, пізніше так згадував про їхній шлях до Долини Солоного озера в 1849 р.: “В [11 років] я правив упряжкою з двох пар волів, що тягли важко навантажений фургон у жару й холод через пустині, ріки та гори до цієї долини”7.
Брайант Хінклі часто нагадував своїм дітям та внукам про їхній багатий спадок. Розповідаючи про ту небезпечну подорож пілігримів на судні Mayflower та про те, якою довгою, злою була зима, коли вони дісталися місця свого призначення, він одного разу сказав: “Коли весною судно Mayflower вже готувалося повернутися назад, живими залишилися лише 49 чоловік [із 102]. [До Англії] ніхто не повернувся. Цей дух народжується в вас, хлопці, і дух цей---ніколи не повертатися назад”8. Оскільки Гордон залишався вірним цьому принципу, до нього приходили нагоди навчатися, служити й свідчити так, як він не міг би собі й уявити.
Дитинство: вчився бути оптимістичним, старанним і вірним
У ранньому дитинстві Гордон Хінклі не був таким енергійним, дужим, яким його знали люди вже в пізніші його роки. Він був “високим, худорлявим і кволим хлопцем”9. Коли у два роки Гордон від когось “заразився і тяжко захворів на кашлюк, … лікар сказав Аді, що йому допоможе тільки чисте сільське повітря. Тому Брайант придбав ферму площею в два гектари … й побудував там невеликий літній будинок”10. Ця ферма, яка знаходилася в Долині Солоного озера у місцевості, що називалася Іст-Мілл-Крік, була благословенням для всієї сімʼї, оскільки для дітей там було місце мандрувати, гратися та засвоювати безцінні уроки, коли вони працювали разом.
Ада і Брайант Хінклі були оптимістично налаштованими, дбайливими батьками, які створювали можливості для зростання й успіху своїх дітей. Вони почали проводити домашні сімейні вечори відразу ж, як цю програму було представлено в 1915 р. Вони розказували на ніч різні історії, часто ці історії були з Писань. Вони виділили одну кімнату у своєму домі під бібліотеку, де діти могли б читати хороші книги. Вони привчали своїх дітей до дисципліни, заохочуючи їх до найкращого й очікуючи від них найкращого.
Коли Гордон підростав, його віра зміцнювалась і живилась завдяки постійному впливу віри його батьків. І ось одного дня сталося те, що допомогло йому сформувати основу власного свідчення про пророка Джозефа Сміта:
“Коли я був ще хлопчиком років дванадцяти, мій батько взяв мене на збори священства колу, в межах якого ми жили. Я сидів на останньому ряду, а він як президент колу сидів на подіумі. Коли розпочалися ті збори, а такі збори я відвідував уперше, три чи чотири сотні чоловіків встали. Ці чоловіки належали до різних верств суспільства і мали різні професії, але кожний з них мав у своєму серці однакове переконання, завдяки якому вони разом співали ці чудові слова:
“Слава людині, що чула Єгову!
Бог нам Провидця й Пророка послав.
Нині у світ повертається знову
Царство, що стане сильніш всіх держав”.
Щось відбулося в мені, коли я слухав тих чоловіків, що співали з вірою. Там у моє хлопчаче серце увійшло знання, поміщене туди Святим Духом, що Джозеф Сміт дійсно був пророком Всемогутнього”11.
Гордон Б. Хінклі у молодому віці
Часи подальшого навчання й випробувань
У своєму ранньому дитинстві Гордон не дуже любив школу й віддавав перевагу вулиці, а не стінам і партам класної кімнати. Однак, підрісши, він навчився цінувати книги, школу та домашню бібліотеку, як і поля, де він бігав босоніж малим хлопчиною. Він закінчив середню школу в 1928 р. і того ж року почав навчатися в Університеті Юти.
Чотири роки його навчання в університеті були для нього роками майже непереборних труднощів. У 1929 р. обвалився фондовий ринок Сполучених Штатів і Велика депресія покотилася по країні і по всьому світу. Безробіття в Солт-Лейк-Сіті сягнуло майже 35 процентів, але Гордону поталанило мати роботу підсобника, щоб платити за своє навчання та навчальні матеріали. Брайант, який працював менеджером в Church’s Deseret Gym, зменшив власну заробітну плату, щоб інші працівники могли зберегти свої робочі місця12.
Та темнішими за ці фінансові труднощі стала новина про те, що у матері Гордона виявили рак. Вона померла в 1930 р., їй було тоді 50 років, а Гордону 20. За словами Гордона, рани, заподіяні смертю його матері, “були глибокими й болючими”13. Ці важкі особисті переживання, поєднані з впливом мирських філософій та цинізмом тих часів, змусили його ставити складні запитання. “То був час жахливого занепаду духу,---згадував Гордон,---і це дуже відчувалося у студентському містечку. Якоюсь мірою я й сам його відчував. Я почав у дечому сумніватися, в тому числі, можливо, і у вірі моїх батьків. Це не є чимось незвичним для студентів університетів, але така атмосфера була особливо гострою в той час”14.
І хоч запитання виникали й тривожили Гордона, усе ж вони не похитнули його віру. “Для мене існував основний фундамент любові, яка йшла від люблячих батьків і хорошої сімʼї, чудового єпископа, відданих і вірних вчителів, та Писань, щоб їх читати і над ними роздумувати”,---згадував він. Говорячи про труднощі, які мав він та його однолітки в ті часи, він сказав: “Незважаючи на те, що в молодості нам важко було багато чого зрозуміти, у наших серцях була якась любов до Бога та Його великої роботи і вона піднімала нас вище усіляких сумнівів і страхів. Ми любили Господа, і ми любили хороших та гідних пошани друзів. З цієї любові ми набиралися великої сили”15.
Місіонерське служіння й особисте навернення
Гордон закінчив Університет Юти в червні 1932 р., його профільною дисципліною була англійська мова, а непрофільною---стародавні мови. Через рік він опинився на роздоріжжі. Він сподівався продовжити своє навчання, щоб стати журналістом. Навіть у самий розпал Депресії йому вдалося назбирати трохи грошей, щоб сплачувати за свою освіту. Також він подумував про одруження. Він і Марджорі Пей, молода жінка, яка жила через дорогу, дедалі все більше й більше закохувалися одне в одного.
Потім, саме перед своїм 23 днем народження, Гордон зустрівся зі своїм єпископом, Джоном С. Данканом, який спитав, чи не думає він служити на місії. Це була “шокуюча пропозиція” для Гордона16, оскільки під час Депресії на місію було покликано всього кілька молодих чоловіків. У сімей просто не було коштів, щоб підтримувати їх.
Гордон сказав єпископу Данкану, що він і поїхав би служити, та його турбує, чи потягне це фінансово його сімʼя. Його неспокій посилився, коли він дізнався, що банк, в якому він тримав свої заощадження, лопнув. “Та все ж,---сказав він,---я памʼятаю, як батько сказав: “Ми зробимо все, щоб забезпечити всі твої потреби”; він та мій брат пообіцяли допомогти, щоб я зміг відслужити місію. Саме тоді ми виявили трохи заощаджених грошей, які залишилися після моєї матері,---вона заощадила їх, купуючи продукти та інше. Додавши цю маленьку допомогу, я, здавалося, міг вже їхати на місію”. Він вважав ті монети своєї матері священними. “Я беріг їх, як тільки міг”,---казав він17. Його було покликано служити в Європейську місію.
Брайант Хінклі, відчуваючи, що його син все ще занепокоєний, підготував просте нагадування про справжнє джерело сили. “Коли я відʼїжджав на місію,---розповідав пізніше Гордон,---мій добрий батько вручив мені картку, на якій було написано чотири слова … : “Не лякайсь,---тільки віруй!” (Марк 5:36)”18. Ті слова надихатимуть старійшину Гордона Б. Хінклі служити на місії з вірою й честю, особливо, коли вони поєднаються зі ще шістьма словами, які батько написав йому через кілька тижнів.
Ці додаткові шість слів прийшли в час глибокого занепаду духа, який розпочався 29 червня 1933 р., у перший же день служіння старійшини Хінклі в Престоні, Англія. Коли він прибув у своє помешкання, його напарник сказав йому, що цього вечора вони будуть виступати на міській площі. “Ви не того вибрали, з ким треба туди йти”,---відповів старійшина Хінклі, а вже через кілька годин він вже співав і промовляв з підвищеного місця перед натовпом байдужих глядачів19.
Старійшина Хінклі виявив, що багато людей не хотіли слухати послання відновленої євангелії. Бідність, викликана всесвітньою фінансовою депресією, здавалося, проникала в самі душі людей, які штовхали його у трамваях, і він розумів, що мало що привертало його до них. До того ж, він погано почував себе фізично. Він згадував: “В Англії трави цвітуть і їхній пилок розлітається з кінця червня до початку липня, і саме в той час я приїхав”20. Це викликало в нього алергію, через яку все здавалося ще гіршим. Він скучав за своєю сім’єю. Він скучав за Марджорі. Він скучав за своєю рідною країною. Робота не йшла на лад. Він зі своїми товаришами-місіонерами мав лише кілька нагод навчати зацікавлених, і це незважаючи на те, що вони навчали й виступали в маленьких філіях щонеділі.
Відчуваючи, що він марнує свій час та гроші своєї сімʼї, старійшина Хінклі написав листа батькові, пояснюючи свою нерадісну ситуацію. Брайант Хінклі відповів порадою, якої його син буде дотримуватися все своє життя. “Дорогий Гордоне!---написав він.---Я отримав твій останній лист. У мене є лише одна порада”. І потім йшли ті шість слів, які додавали ваги тим чотирьом, які він написав раніше: “Забудь про себе та йди працюй”21. Ця порада неначе відлунювала уривок з Писань, який того дня раніше старійшина Хінклі прочитав зі своїм напарником: “Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто згубить душу свою ради Мене та Євангелії, той її збереже” (Марк 8:35).
З листом свого батька в руці молодий старійшина Хінклі став на коліна й урочисто пообіцяв, що віддаватиме себе Господу. Результат відчувся майже відразу. “Увесь світ змінився,---казав він.--- Туман розсіявся. Сонце почало сяяти в моєму житті. У мене зʼявився новий інтерес. Я побачив красу цієї країни. Я побачив велич цього народу. Я почав відчувати себе в цій дивовижній країні як вдома”22.
Старійшина Гордон Б. Хінклі, місіонер повного дня, проповідує в Лондонському Гайд-парку
Згадуючи ті дні, Гордон пояснював, що він отримував допомогу також і від своєї матері. Він відчував її заспокійливу присутність, особливо в темні й гнітючі часи. “У той час я старався, як і старався відтоді завжди, так жити і так виконувати свій обовʼязок, щоб це приносило славу її імені,---казав він.--- Думка про те, що я не виправдовую сподівань своєї матері, була болісною й стимулювала мене до самодисципліни, якої б інакше я не розвинув”23.
Він став цілеспрямованим і завзятим місіонером. Записи про перші вісім місяців його місії показують, що хоч він і не охристив жодної людини, він розповсюдив 8785 брошур, провів більше 440 годин з членами Церкви, був присутнім на 191 зборах, провів 220 розмов на євангельські теми і конфірмував у члени Церкви одну людину24.
У березні 1934 р. старійшина Хінклі був переведений з Престона в Лондон, щоб бути помічником старійшини Джозефа Ф. Меррілла, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, який головував тоді над Британською та Європейською місіями25. Решту своєї місії він провів там, вдень працюючи в офісі, а ввечері навчаючи євангелії. Хрищень навернених було мало, але в серці сина Брайана та Ади Хінклі іскра навернення почала розгоратися в невгасиме полумʼя.
Нова можливість служити Господу
Повернувшись з місії, Гордон сказав: “Я більше ніколи нікуди не хочу подорожувати. Я вже наподорожувався досхочу”26. Він та двоє місіонерів-напарників, повертаючись додому, проїхали Європою та Сполученими Штатами, що в ті дні було звичайною практикою, і він був стомлений. Коли невдовзі після його повернення його сімʼя поїхала на відпочинок, він залишився вдома. Хоч би якою не була його втома, та він відчував певне задоволення, згадуючи про свої подорожі: він відчував, що побачив виповнення частини свого патріаршого благословення. Через багато років він сказав:
“Я отримав патріарше благословення ще хлопцем. У тому благословенні було сказано, що я здійматиму свій голос у свідченні про істину серед народів землі. Довгий час я працював у Лондоні і свідчив там чимало разів. Ми [поїхали в Амстердам], і я мав нагоду на зборах сказати кілька слів та принести своє свідчення. Потім ми були в Берліні, де мені випала така ж нагода. Потім ми були в Парижі, де я мав таку ж нагоду. Потім ми прибули у Сполучені Штати, до Вашингтона, округа Колумбія, і там в неділю я мав таку ж нагоду. Коли я приїхав додому, то був стомлений. … Я сказав: “… [Цю] частину свого благословення я виконав. Я здіймав свій голос у великих світових столицях. …” І я дійсно це так відчував”27.
До того як Гордон зміг би вважати свою місію завершеною, він мав виконати ще одне завдання. Старійшина Джозеф Ф. Меррілл попросив його домовитися про зустріч з Першим Президентством Церкви, щоб повідомити їм про потреби в Британській та Європейській місіях. Уранці 20 серпня 1935 р., менш ніж через місяць після повернення додому, Гордон був проведений у кімнату для нарад в Будинку церковної адміністрації. Потискуючи руку кожному з членів Першого Президентства---Президенту Геберу Дж. Гранту і президентам Дж. Рубену Кларку молодшому та Девіду О. Мак-Кею,---він раптом відчув всю приголомшливість даного йому завдання. Президент Грант сказав: “Брате Хінклі, ми дамо вам пʼятнадцять хвилин, щоб розказати нам, що ж старійшина Меррілл хоче, аби ми почули”28.
Протягом наступних 15 хвилин нещодавній місіонер розповідав про турботу старійшини Меррілла: місіонерам були потрібні кращі друковані матеріали, які б допомогли їм в роботі. Президент Грант та його радники почали ставити запитання за запитанням, і їхня зустріч затяглася на годину довше, ніж було заплановано.
Повертаючись додому після тієї зустрічі, Гордон не міг і здогадатися, як ті 75 хвилин вплинуть на його життя. Через два дні йому подзвонив президент Мак-Кей і запропонував роботу виконавчого секретаря в новоствореному Церковному комітеті у справах радіомовлення, видавництва та місіонерської літератури. Цей комітет, до складу якого входило шість членів Кворуму дванадцятьох, мав працювати, щоб задовольнити потреби, які Гордон зазначив на своїй зустрічі з Першим Президентством29.
Гордон Б. Хінклі, працівник Церковного комітету у справах радіомовлення, видавництва та місіонерської літератури
І знову Гордон відклав свої плани на навчання та карʼєру журналіста. І він приступив до роботи: писав сценарії для радіопрограм та діафільмів, місіонерські брошури, встановлював професійні стосунки зі ЗМІ, які освоювали нові технології, досліджував історію Церкви та писав про неї. Він допомагав створювати матеріали, які були призначені зміцнювати віру членів Церкви та налагоджувати контакти з людьми, які до Церкви не належали. Одного разу хтось із друзів послав йому листа, в якому хвалив його за якийсь сценарій для радіопрограми та запитував, як йому вдалося розвинути такий хист писати й промовляти. Гордон відповів:
“Якщо в мене і є якийсь талант промовляти чи писати, то за нього я надзвичайно вдячний моєму Небесному Батькові. Думаю, навряд чи це моя природна здібність; скоріше будь-яка здатність, яку я мав, прийшла завдяки можливостям, що були відкриті переді мною”30.
Робота Гордона в комітеті відполірувала його літераторські навички. Також у нього була безцінна можливість навчатися від апостолів і пророків. Гордон, спостерігаючи за тим, як ці шестеро членів Кворуму дванадцятьох зважували кожне рішення й навчали одне одного, краще розумів святе покликання цих таких різних чоловіків та сам процес отримання одкровення, який проходив, коли вони радилися разом.
Головою цього комітету був старійшина Стівен Л Річардс, який пізніше служив першим радником у Першому Президентстві. Гордон, описуючи його, назвав його “вдумливим, обачним, уважним та мудрим. Він ніколи не діяв поспіхом і перш ніж щось робити, уважно все зважував. Я засвоїв, що в цій роботі вам слід все робити якнайуважніше, бо будь-яке прийняте вами рішення має далекосяжні наслідки і впливає на життя багатьох людей”31.
Іншими пʼятьма членами комітету були старійшини Мелвін Дж. Баллард, Джон А. Уідтсоу, Чарльз А. Келліс, Алонсо А. Хінклі (дядько Гордона) і Альберт Е. Боуен. Про них Гордон сказав так:
“Мені було напрочуд добре з цими великими людьми, які ставилися до мене з великою добротою. Але я дізнався, що й вони були людьми. У них були слабкості й проблеми, але я цим не переймався. Насправді ж це тільки підвищувало мою думку про них, тому що я бачив, як над їхньою земною природою піднімається якийсь елемент божественності або принаймні елемент посвячення дивовижній справі, яка займає чільне місце в їхньому житті. Я бачив, що в їхньому житті діяло натхнення. У мене не було жодного сумніву стосовно їхнього покликання бути пророками або того факту, що Господь промовляв і діяв через них. Я бачив їхню людську сторону, їхні слабкості---а їх у них всіх було дуже мало. Але я бачив і величезну вседолаючу силу їхньої віри в Господа та їхньої любові до Нього, їхню абсолютну відданість роботі та виконанню обовʼязків, які було покладено на них”32.
Шлюб, сімʼя та служіння в Церкві
Звичайно ж, Гордон думав не тільки про роботу. Повернувшись з Англії, він знову почав залицятися до Марджорі Пей. Його відʼїзд для Марджорі був таким же важким, як і для нього. “Як би там мені не хотілося, щоб він поїхав служити на місії,---пізніше розповідала Марджорі,---але я ніколи не забуду те відчуття порожнечі й самотності, яке було в мене, коли потяг рушив зі станції”33.
Восени 1929 р., за чотири роки до відʼїзду Гордона в Англію, Марджорі була прийнята на навчання в Університет Юти, але то був час Великої депресія і її батько невдовзі втратив роботу. Вона відразу ж залишила навчання й знайшла собі роботу секретарки, щоб допомагати батькам та своїм пʼятьом молодшим братам і сестрам; там же вона продовжувала працювати й після того, як Гордон повернувся зі своєї місії в 1935 р. Більше в неї ніколи не було можливості отримати формальну освіту, але вона була рішуче налаштована продовжувати своє навчання, тому займалася самоосвітою, читаючи книги.
Весела вдача Марджорі, її працелюбність та глибока відданість євангелії привернули до неї серце Гордона, а її в ньому вражали його доброта й віра. “Коли ми вже вирішили одружитися,---розповідала вона,---я була цілком впевнена, що Гордон любить мене. Але я також знала, що ніколи не буду для нього на першому місці. Я знала, що буду на другому місці в його житті, а Господь буде в нього на першому. І це було добре”. Вона продовжувала: “Мені здавалось так: якщо ви зрозуміли євангелію й мету нашого перебування тут, то вам захочеться мати чоловіка, який би ставив Господа на перше місце. Я відчувала себе у безпеці, знаючи, що він саме такий чоловік”34.
Гордон і Марджорі були одружені в Солт-Лейкському храмі 29 квітня 1937 р. й переїхали жити в літній будинок сімʼї Хінклі в Іст-Мілл-Крік. Вони поставили піч, облаштували дім іншими зручностями, необхідними для цілорічного проживання в ньому, доглядали сад і город та почали будувати свій власний дім на ділянці неподалік, що належала сімʼї. І ця сільська місцевість, яку Гордон полюбив ще з дитячих літ, стала тим місцем, де вони з Марджорі побудують свій дім і виростять дітей: Кетлін, Річарда, Вірджинію, Кларка та Джейн.
Марджорі Пей
Гордон і Марджорі виховували свою сімʼю так, що в ній панували любов, взаємоповага, старанна праця та життя за євангелією. Щоденна сімейна молитва відкривала для дітей вікно, щоб побачити віру й любов їхніх батьків. Коли сімʼя молилася разом, діти також відчували близькість до їхнього Небесного Батька.
У сімʼї Хінклі було мало правил, але багато сподівань. Марджорі говорила про те, про що не варто було сперечатися. Описуючи батьківський підхід, якого вона дотримувалася разом зі своїм чоловіком, вона сказала: “Я засвоїла, що мені треба довіряти своїм дітям, тому я старалась ніколи не казати “ні”, якщо можна було сказати “так”. Коли росли наші діти, важливо було справлятися зі щоденними справами й мати при цьому якісь розваги. Оскільки я бачила, що мені все одно не вдасться вирішувати все, що стосувалося дітей, я старалась не перейматися дрібницями”35. Завдяки їхній батьківській довірі їхні діти відчували, що їх поважають, і набували досвіду та впевненості. І коли відповідь була “ні”, то діти розуміли, що це не було просто безпідставним обмеженням.
В сімʼї Хінклі також було багато сміху. Одного разу Марджорі сказала: “Єдиний спосіб пройти цим життям---це сміятися над тим, як ви ним йдете. Вам доведеться сміятися або плакати. Я вибираю сміятися. Плач викликає в мене головний біль”36. Діти, маючи батьків, які могли посміятися з себе та з гумором ставитися до повсякденного життя, вважали свій дім чудовим прихистком.
Служіння в Церкві завжди було складовою життя Гордона і Марджорі. Гордон служив керівником Недільної школи колу, а потім був покликаний служити в Головне управління Недільної школи, де прослужив девʼять років. Пізніше він служив радником у президентстві колу і президентом колу, а Марджорі служила в Початковому товаристві, Товаристві молодих жінок та Товаристві допомоги. Їхні діти на власні очі бачили, що церковне служіння---це радісний привілей, і у своєму дорослому житті всі вони будуть дотримуватися цього принципу.
Підготовка завдяки професійним старанням
Гордон упродовж перших шести років свого шлюбу з Марджорі продовжував працювати в Церковному комітеті у справах радіомовлення, видавництва та місіонерської літератури. Він віддано ставився до своєї роботи; часто проекти і терміни їх завершення вимагали від нього всіх його здібностей та досвіду, а то навіть і більше. У листі до когось із друзів він писав:
“Багато роботи. Її в цьому комітеті з довгою назвою дедалі більшає, вона стає все складнішою й цікавішою. …
… Радіопрограми, фільми та різного роду література … тримають мене в молитві, упокорюють мене, я зайнятий ними і працюю над ними довгі години. … Через усе це тепер я трохи більше залежу від окулярів, … став трохи сутулішим, трохи спокійнішим і трохи більше задумуюся над тим, до чого все це приведе”37.
На початку 1940-х років Друга світова війна викликала зміни в роботі Гордона. Через війну робота місіонерів повного дня фактично припинилася, тому його робота із забезпечення місіонерськими матеріалами стала вже не такою необхідною. Відчуваючи обовʼязок допомагати у воєнній боротьбі, він подав заяву на вступ в офіцерську школу ВМС Сполучених Штатів. Однак через алергію його туди не прийняли. “Та відмова викликала в мене відчай,---пізніше визнав він.--- Ішла війна, і кожний робив щось, аби допомогти. Я відчував, що також повинен долучитися до цього”38. Це бажання спонукало його подати заяву на посаду помічника начальника залізничної дільниці Денвера та Ріо-Гранде. Оскільки поїзди мали вирішальне значення у перевезенні військ та воєнного спорядження, Гордон відчував, що ця робота даватиме йому можливість служити своїй країні. Компанія найняла Гордона в 1943 р., і він працював в їхньому депо в Солт-Лейк-Сіті, поки в 1944 р. його із сімʼєю не перевели в Денвер, шт. Колорадо.
Керівники на залізниці були вражені роботою Гордона, і в 1945 р., коли закінчилась війна, вони запропонували йому постійну посаду з, як виглядало, прекрасним карʼєрним майбутнім. У цей же час Гордону подзвонив і старійшина Стівен Л Річардс, який запропонував йому повернутися на роботу в Церкві з повною зайнятістю. І хоч на залізниці Гордону могли запропонувати значно більшу заробітну плату, ніж в Церкві, він послухався свого серця й повернувся в Солт-Лей-Сіті39.
Гордон Б. Хінклі, 1951 р.
Незабаром робочі обовʼязки Гордона в Головному управлінні Церкви розширилися у порівнянні з тими, які були в нього раніше. У 1951 р. він був призначений виконавчим секретарем Генерального місіонерського комітету Церкви і в його обовʼязки входило наглядати за щоденною роботою новоствореного Місіонерського відділу. Цей відділ наглядав за всією роботою, що стосувалася поширення євангелії, у т.ч. виданням, перекладом та поширенням матеріалів, які використовували місіонери; навчанням місіонерів та президентів місій; звʼязками з громадськістю через засоби масової інформації, які сприяли взаєморозумінню та розвіянню міфів про Церкву40.
Восени 1953 р. президент Девід О. Мак-Кей подзвонив Гордону в його офіс і попросив його подумати над питанням, яке напряму не стосувалося обовʼязків Місіонерського відділу. “Брате Хінклі,---почав він,---як ви знаєте, ми будуємо храм у Швейцарії, і він буде відрізнятися від інших наших храмів, оскільки буде служити членам Церкви, які розмовляють багатьма мовами. Я хочу, щоб ви знайшли спосіб, як представити храмове навчання різними європейськими мовами і при цьому використовувати мінімальне число храмових працівників”41.
Президент Мак-Кей надав Гордону місце, де б він міг знайти натхнення та звільнитися від робочого навантаження в Місіонерському відділі. Вечорами у будні, суботами та деколи в неділю Гордон працював у маленькій кімнаті на пʼятому поверсі Солт-Лейкського храму. Багато разів у неділю вранці президент Мак-Кей приєднувався до нього, щоб поділитися ідеями, уважно подивитися представлення ендаументу і помолитися про скерування.
Після роздумів, молитов та прагнення одкровення Гордон порекомендував, щоб представлення ендаументу відбувалося за допомогою фільму, а слова того священного настановлення дублювалися кількома мовами. Президент Мак-Кей та інші схвалили його рекомендацію і призначили його випустити фільм. Гордон працював з командою талановитих і відданих професіоналів, які завершили цей проект у вересні 1955 р. Потім він особисто привіз ці фільми у Бернський Швейцарський храм та наглядав за технічними підготуваннями для проведення перших сесій ендаументу42.
Гордон був зворушений, бачачи, що його праця приносить радість святим в Європі: “Коли я бачив тих людей, які приїхали з десяти країн, щоб взяти участь в храмових обрядах; коли я бачив літніх людей із-за залізної завіси, які втратили свої сімʼї у війнах, що прокотилися над ними, і бачив на власні очі радість та сльози щастя---усе це йшло з їхнього серця завдяки даним їм можливостям; коли я бачив молодих чоловіків і дружин з їхніми сімʼями---їхніх радісних і прекрасних дітей---і бачив ті сімʼї обʼєднаними у вічному союзі, я знав з упевненістю---і навіть більше, ніж знав до того,---що [президент Мак-Кей] був натхнений і скерований Господом, щоб принести ці безцінні благословення в життя тих чоловіків та жінок віри, зібраних з європейських народів”43.
Уже минуло двадцять років відтоді, як Гордон повернувся з місії, але йому так і не вдалося ще здійснити свою мрію---отримати наступний науковий ступінь і стати журналістом. Натомість він навчився використовувати новітні технології, щоб поширювати слово Бога, зміцнював позитивні стосунки з людьми інших конфесій, вивчав історію Церкви і писав про неї та допомагав підготувати шлях для тисяч святих останніх днів, щоб їм отримати благословення храму. Усе це послужить основою для його служіння, якому він буде відданий решту свого життя.
Служіння помічником Дванадцятьох
У суботу, 5 квітня 1958 р., син Гордона і Марджорі, Річард відповів на телефонний дзвінок. Той, хто дзвонив, не представився, але Річард впізнав голос президента Девіда О. Мак-Кея і негайно сказав про це своєму батькові. Коротко поговоривши з президентом Мак-Кеєм, Гордон швидко поголився, переодягнувся й поїхав в офіс Президента Церкви. Оскільки до цього він отримував завдання від президента Мак-Кея, то подумав, що його попросять допомогти чимось у підготовці до завтрашньої сесії генеральної конференції. Він був приголомшений тим, що на думці у президента Мак-Кея було зовсім інше. Після дружнього вітання президент Мак-Кей попросив Гордона служити помічником Дванадцятьох. Брати, які служили на цій посаді, що була скасована в 1976 р., були генеральними авторитетами Церкви. На момент, коли президент Мак-Кей запропонував Гордону це покликання, той служив президентом колу Іст-Мілл-Крік.
Наступного дня старійшина Гордон Б. Хінклі отримав підтримку на генеральній конференції. І хоч він визнав у своєму першому виступі на конференції, що його “охоплює почуття невідповідності”, однак прийняв свою нову відповідальність з притаманними йому вірою й енергією44.
Основним обовʼязком, що прийшов до старійшини Хінклі як помічника Дванадцятьох, було наглядати за роботою Церкви в усій Азії. Йому було мало чого відомо про тамтешніх людей, і він не розмовляв жодною з їхніх мов, однак він швидко полюбив їх, а вони полюбили його. Кендзі Танака, японський святий останніх днів, так розповідав про першу зустріч зі старійшиною Хінклі в Японії: “Хвилювання старійшини Хінклі можна було помітити в його блискучих очах. Його першим словом до нас було Субарашіі! [Чудово!] Атмосфера тих зборів перестала бути натягненою й формальною і стала відчуватися дружелюбність, близькість до нього, запанувало тепле почуття”45.
Таке відчуття виникало в його присутності скрізь, куди б він не прибував в Азії. Він допомагав людям побачити, що з вірою в Господа вони можуть досягнути великого і допомогти Церкві зростати на їхніх батьківщинах. Він також був у тісних звʼязках з місіонерами повного дня, знаючи, що їхня старанність матиме безпосередній вплив на людей, яким вони служать.
Особливий свідок імені Христа
Ще один телефонний дзвінок, що змінив його життя, пролунав в іншу суботу---30 вересня 1961 р. Цього разу вже Марджорі почула по телефону знайомий голос президента Мак-Кея. І знову Гордон Б. Хінклі поспішив в офіс Президента Церкви. І знову він був здивований і ошелешений, почувши, чому його запросили прийти. Коли він увійшов, президент Мак-Кей сказав йому: “Я відчув, що треба вибрати вас, щоб зайняти звільнене місце у Кворумі Дванадцятьох Апостолів, і ми хотіли б підтримати вас сьогодні на конференції”46. І знову старійшина Хінклі рушив вперед з вірою та ентузіазмом, хоч і відчував свою невідповідність.
В якості апостола старійшина Хінклі отримав додаткові обовʼязки. Час від часу він зустрічався з урядовцями та іншими високопоставленими особами. Його часто просили публічно виступити від імені Церкви у відповідь на критику та з приводу гострих культурних питань у Сполучених Штатах. Він був на передовій лінії, де велася робота, направлена на збільшення можливостей церковних трансляцій та використання технологій для поширення євангелії по всьому світу. І навіть маючи так багато різних обовʼязків, він ніколи не забував про свою відповідальність зміцнювати віру людей і сімей. Говорив він з однією людиною чи з десятьма тисячами, йому вдавалося особисто впливати на людей, і це стало характерною рисою його служіння: вести людей, по одному, до Христа.
Упродовж наступних семи років старійшина Хінклі продовжував наглядати за роботою Церкви в Азії, і йому було радісно бачити зростання там своїх друзів. Він зауважив: “Як це надихає, коли … на власні очі бачиш, як Господь тче гобелен за Своїм великим задумом в тих … куточках землі”47.
Оскільки завдання серед членів Кворуму дванадцятьох змінюються, то старійшина Хінклі отримав можливості служити в інших куточках світу. Куди б він не прибував, він виявляв турботу до людей. У 1970 р. старійшина Хінклі, який на той час відповідав за роботу Церкви в Південній Америці, приїхав у Чилі після конференції колу в Перу, на якій він головував. Через два дні після приїзду в Чилі він дізнався, що в Перу стався руйнівний землетрус і четверо місіонерів зникло. Він негайно ж змінив свої плани, щоб повернутися в Перу, хоча через це відкладалося його повернення додому. “Я не можу їхати додому з чистою совістю, коли зникли місіонери”,---сказав він48.
Наступного ранку він прибув у Ліму, Перу. Зниклі місіонери, знайшовши радиста-аматора, змогли подзвонити в Ліму, і старійшина Хінклі поговорив з ними. Ці місіонери знаходилися в невеличкій кімнаті, наповненій іншими людьми, яким вдалося вціліти, і їхні розмови були чутні через динамік. “Коли в тій кімнаті, набитій людьми, які кричали кожний своє в радіоприймач, із динаміка пролунав голос старійшини Хінклі, в усій кімнаті відразу ж запала тиша. І хоч він говорив англійською, а всі ці люди---іспанською, вони зашепталися між собою й запитували: “Хто цей чоловік?” Відчувалося, навіть у цьому хаосі, що той голос належав не звичайній людині”49.
За два перші роки свого наглядання за Церквою у Південній Америці старійшина Хінклі обʼїхав кожну місію; створив нові місії в Колумбії та Еквадорі; допоміг у створенні нових колів у Лімі, Перу, і Сан-Паулу, Бразилія; а також допоміг у розвʼязанні проблем з отриманням візи для місіонерів, покликаних служити в Аргентині. Він планував зробити ще більше, коли в травні 1971 р. його призначили наглядати за вісьмома місіями в Європі50.
Маючи такий напружений розклад роботи, старійшина Хінклі нерідко відчував втому. Він завжди з радістю повертався додому і проводив час з Марджорі та дітьми. Проте Марджорі могла б сказати, що коли він надто довго був без роботи, то ставав неспокійним. Те, що його покличуть служити апостолом---одним з “особливих свідків імені Христа в усьому світі” (УЗ 107:23),—ніколи не приходило йому в голову.
Важливі обовʼязки радника у Першому Президентстві
15 липня 1981 р. старійшина Хінклі, прослуживши у Кворумі дванадцятьох майже 20 років, отримав інше несподіване покликання. Президент Спенсер В. Кімбол, який тоді був Президентом Церкви, попросив його служити ще одним радником у Першому Президентстві, радниками в якому були президенти Н. Елдон Теннер та Меріон Дж. Ромні. Це було незвичайно, але й до цього траплялися випадки, коли було не два радники. Президент Кімбол та його радники були не в дуже доброму фізичному стані, і їм потрібна була додаткова допомога у Президентстві51.
На своїй першій генеральній конференції в новій якості президент Хінклі зазначив: “Єдине моє бажання---віддано служити там, куди мене покликано. … Це священне покликання дало мені відчути мої слабкості. Якщо я когось колись образив, прошу вибачити, і сподіваюсь, ви пробачите мені. Незалежно від того, буде це призначення довгим чи коротким, я зобовʼязуюсь віддавати йому всі свої сили і робити це з любовʼю та вірою”52.
Усі його старання справді були потрібні, оскільки стан здоровʼя Президента Кімбола та президентів Теннера і Ромні дедалі погіршувався. Виконання більшості щоденних обовʼязків Першого Президентства лягло на плечі президента Хінклі. На його плечі також лягла велика відповідальність за виконання й більш важливих справ, таких як, наприклад, освячення храму Джордан-Рівер, шт. Юта. Крім того, він зіткнувся з деякою публічною критикою Церкви та її провідників, як минулих, так і тих, хто служив на той час. На квітневій генеральній конференції в 1982 р. він сказав:
“Ми живемо у суспільстві, яке пасеться на критиці. … Я закликаю вас бачити ширшу картину й припинити перейматися дрібними недоліками. … Вони---ніщо у порівнянні зі значущістю служіння [провідників Церкви] та величчю того, що вони роблять”53.
Президент Теннер помер 27 листопада 1982 р., а здоровʼя Президента Кімбола та президента Ромні погіршилося настільки, що на квітневій генеральній конференції 1983 р. президент Хінклі, який тоді вже був покликаний другим радником у Першому Президентстві, сидів поряд з двома пустими сидіннями на подіумі. Він особисто відчув глибину того, що колись назвав “самотністю провідництва”54.
Президент Гордон Б. Хінклі на генеральній конференції, коли він був єдиним з членів Першого Президентства, який за станом здоровʼя міг бути на ній присутнім
Президент Хінклі діяв з уважністю й молитвою, не бажаючи йти перед пророком. Він покликав старшого члена Кворуму дванадцятьох, а саме старійшину Езру Тефта Бенсона, президента Кворуму, допомагати у веденні щоденних справ Церкви. Президент Хінклі тісно співпрацював з Кворумом дванадцятьох, завжди дотримуючись поради Президента Кімбола. Але все одно він відчував на собі величезний тягар.
Хоч обовʼязки президента Хінклі у Першому Президентстві й вимагали, щоб він багато часу проводив у Солт-Лейк-Сіті, однак час від часу він їздив в інші країни світу, щоб служити там членам Церкви та місіонерам. У 1984 р. він знову відвідав Філіппіни. Раніше, вісімнадцять років тому, він освятив там першу каплицю, а тепер він мав освятити перший храм. У молитві освячення він сказав:
“Ця країна Філіппіни---країна багатьох островів, її народ любить свободу та істину, а серце цього народу чутливе до свідчення Твоїх слуг, і вони відповідають на послання вічної євангелії. Ми вдячні Тобі за їхню віру. Ми вдячні Тобі за їхній дух жертвування. Ми вдячні Тобі за це диво---розвиток Твоєї роботи на цій землі”55.
Доказом розвитку Церкви було те, що в червні 1984 р. президент Хінклі від імені Першого Президентства оголосив про покликання президентств територій---членів кворумів сімдесятників, які будуть жити по світу й наглядати за роботою Церкви у призначених їм географічних територіях. Працюючи під керівництвом Першого Президентства та Кворуму дванадцятьох, ці брати мали задовольняти більшість потреб в їхніх територіях, які стосувалися провідництва і навчання. “Ми не можемо приймати рішення з кожного питання в Солт-Лейк-Сіті,---сказав він.--- Нам необхідно зробити щось для децентралізації влади”56. Приблизно через рік, промовляючи до церковних провідників з усього світу, президент Хінклі сказав: “Я впевнений, що це---натхненний і важливий крок вперед, який ми зробили за ці кілька останніх місяців. Я впевнений, що часте перебування серед цих чудових чоловіків дає вам велику впевненість. У дійсності, ці брати обʼєднують всю організацію Церкви в одне ціле”57.
5 листопада 1985 р. помер Президент Спенсер В. Кімбол, який вів Церкву впродовж 12 років її дивовижного зростання. Як старший апостол, президент Езра Тефт Бенсон був рукопокладений в якості Президента Церкви. Він попросив Гордона Б. Хінклі служити першим радником у Першому Президентстві, а Томаса С. Монсона служити другим радником. Оскільки всі три члени Першого Президентства були здоровими людьми, то президент Хінклі відчув, що його тягарі полегшилися, і він мав більше можливостей відвідувати святих по всьому світу.
Президент Езра Тефт Бенсон (у центрі) зі своїми радниками, президентом Гордоном Б. Хінклі (ліворуч) та президентом Томасом С. Монсоном (праворуч), на генеральній конференції
Через кілька років стан здоровʼя Президента Бенсона почав погіршуватися і щоденні обовʼязки, повʼязані з діяльністю Церкви, знову лягли на плечі президента Хінклі. Але цього разу він був не один у Першому Президентстві. Активно й енергійно президенти Хінклі та Монсон вели Церкву прямим курсом, завжди поважаючи покликання Президента Бенсона як пророка, провидця і одкровителя. Між ними встановилися міцні, тривалі стосунки дружби й партнерства.
Президент Бенсон помер 30 травня 1994 р., і Президентом Церкви став президент Говард В. Хантер. І знову президенти Хінклі та Монсон служили радниками. У червні президент і сестра Хінклі супроводжували Президента Хантера і його дружину, Ініс, а також старійшину М. Рассела Балларда і його дружину, Барбару, в Наву, шт. Іллінойс, де відзначалися 150-ті роковини з дня мученицької смерті Джозефа і Гайрума Смітів. Це була єдина поїздка, яку Президент Хантер і президент Хінклі здійснили разом. Президент Хантер багато років потерпав від проблем зі здоровʼям, і після цієї поїздки його фізичний стан швидко став погіршуватися. 27 лютого 1995 р. він попросив президента Хінклі дати йому благословення священства. Даючи це благословення, президент Хінклі благав про життя Президента Хантера, однак він також сказав, що той був у Господніх руках58. Через кілька днів, 3 березня 1995 р. Президент Хантер помер.
Пророк, провидець і одкровитель та Президент Церкви
Смерть Президента Хантера, хоч і не була несподіваною, усе ж важко позначилася на подружжі Хінклі. Як старший апостол, президент Хінклі був наступним, щоб стати Президентом Церкви. Сестра Хінклі так згадувала той момент, коли вони дізналися про смерть Президента Хантера: “Президент Хантер помер, а ми всі лишилися, щоб продовжувати справу. Мені було так сумно, так самотньо. Гордону також. Він просто заціпенів. І почував себе дуже, дуже самотньо. Не залишилося нікого, хто б міг зрозуміти, через що йому доводиться проходити”59.
Після похорону Президента Хантера президент Хінклі знаходив втішення в храмі. Перебуваючи на самоті в кімнаті для зборів Першого Президентства і Кворуму дванадцятьох у Солт-Лейкському храмі, він поринав у Писання й міркував над тим, що читав. Він роздумував над життям, священнослужінням та Спокутою Ісуса Христа. Потім він розглядав на стіні портрети Президентів Церкви---від Джозефа Сміта до Говарда В. Хантера. Він так написав про це у своєму щоденнику:
“Я ходив туди-сюди перед цими портретами і дивився в очі чоловіків, які були зображені на них. Я відчував, що неначе розмовляю з ними. Я відчував, неначе вони розмовляють зі мною й повертають мені впевненість. … Я сів у крісло, яке займав як перший радник Президента. І довго дивився на ті портрети. Кожний, здавалося, неначе оживав. Їхні очі, здавалося, дивилися на мене. Я відчував, що вони підбадьорюють мене й обіцяють свою підтримку. Вони, здавалось, казали мені, що висловилися на мою користь на раді, яка проходила на небесах, що мені непотрібно боятися, що я буду отримувати благословення й підтримку у своєму служінні.
Я став на коліна й благав Господа. Я довго розмовляв з Ним у молитві. … Я впевнений, що силою Духа я чув слово Господа---не сказане вголос, а як тепло, що відчувалося в моєму серці,--- стосовно питань, які я піднімав у молитві”60.
Після цього випадку він знову записав свої думки: “Я почуваю себе краще, і у своєму серці відчуваю набагато сильніше запевнення, що Господь передає Свою волю стосовно Його справи й царства, що я буду підтриманий в якості Президента Церкви і пророка, провидця та одкровителя і служитиму в цій ролі стільки часу, скільки бажає Господь. Маючи в серці підтвердження Духа, я тепер готовий йти вперед, щоб якнайліпше, наскільки я знаю, виконувати роботу. Мені важко повірити, що Господь доручає мені цю найвищу і найсвященнішу відповідальність. … Я сподіваюсь, що Господь підготував мене виконати те, що Він очікує від мене. Я цілковито буду відданий Йому і, безумовно, прагнутиму Його скерування”61.
Президент Гордон Б. Хінклі був рукопокладений в якості Президента Церкви 12 березня 1995 р., а наступного дня він провів прес-конференцію та відповів на запитання журналістів. Старійшина Джеффрі Р. Холланд розповідав, що “під час цієї конференції, ближче до кінця теплого, часто дотепного, завжди переконливого обміну думками з приводу багатьох різноманітних питань, хтось із журналістів запитав Президента Хінклі: “А на чому ви будете зосереджуватися? Яким буде основне завдання у вашій діяльності?”
І він інстинктивно відповів: “Продовжувати. Так. Основне наше завдання---продовжувати велику роботу, яку рухали вперед наші попередники”62.
Президент Хінклі був вірний тому обіцянню. З повагою до пророків, які пройшли до нього, він продовжував те, що робили вони. І з вірою в Бога Батька та Ісуса Христа він прислухався до одкровення, щоб виконувати ту роботу в нові способи.
Президент Гордон Б. Хінклі за трибуною на генеральній конференції
Виведення Церкви “з мороку” (УЗ 1:30)
Стосовно початку священнослужіння Президента Хінклі старійшина Ніл А. Максвелл, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зауважив: “Президент Хінклі допомагає виводити Церкву з мороку. Церква не може рухатися вперед так, як це потрібно, якщо ми сховані під посудиною. Хтось має зробити крок, щоб вийти з тіні, і Президент Хінклі готовий зробити його. Він---людина, в якій поєднується одночасно історія і сучасність, і він має дивовижні дари висловлюватися, а це допомагає йому передавати наше послання так, що воно приваблює людей скрізь”63.
Попередній великий досвід Президента Хінклі в роботі із засобами масової інформації та радіомовлення допомогли йому підготуватися до цієї роботи. Як Президент Церкви, він часто давав інтервʼю журналістам по всьому світу, відповідаючи на їхні запитання про доктрину та політику Церкви й свідчачи про Спасителя і відновлену євангелію. І кожного разу розуміння збільшувалося і дружба міцніла.
Особливої уваги заслуговує інтервʼю, яке було дане в 1996 р. ветерану журналістики Майку Уоллесу в телевізійній програмі 60 Minutes [60 хвилин]. Містер Уоллес був відомий як вʼїдливий інтервʼюер, і Президент Хінклі зізнавався, що відчував певну стурбованість перед інтервʼю, яке транслювалося по національному телебаченню у Сполучених Штатах. “Якщо воно піде нам на користь, я буду вдячний,---сказав він.--- А якщо ні, то я обіцяю: моя нога більше ніколи не потрапить у цю пастку знову”64.
Інтервʼю пішло на користь, оскільки показало багато позитивних аспектів Церкви. Ще одним результатом стало те, що Майк Уоллес і Президент Хінклі стали друзями.
У 2002 р. Солт-Лейк-Сіті приймав у себе зимові Олімпійські ігри, тим самим привернувши до Церкви міжнародну увагу. Президент Хінклі та його радники консультувалися з приводу підготовки до зимових Олімпійських ігор. “Ми прийняли обдумане рішення, що не будемо використовувати їх як час або місце для проповідування,---сказав він,---але ми впевнені, що ця знаменна подія стане чимось чудовим для Церкви”65. Він виявився правим. Десятки тисяч людей відвідали Долину Солоного озера, і їх радо вітали любʼязні господарі---святі останніх днів та всі ті, хто працював разом з ними, щоб створити умови для успішного проведення Олімпійських ігор. Ці відвідувачі ходили по Храмовій площі, слухали Хор скинії і відвідували Бібліотеку сімейної історії. Мільярди людей побачили по телебаченню Солт-Лейкський храм і побачили Церкву, яку прихильно представляли журналісти. Це й було, як сказав Президент Хінклі, тим “чудовим для Церкви”.
Крім давно вже використовуваних засобів комунікації, Президент Хінклі охоче сприймав інновації. Наприклад, він розглядав Інтернет як засіб для того, щоб наблизити Церкву до її членів та ділитися відновленою євангелією з тими, хто належить до інших віросповідань. За час його головування в Церкві було запущено сайти LDS.org, FamilySearch.org та Mormon.org.
23 червня 2004 р., коли Президенту Хінклі виповнилося 94 роки, він був нагороджений Президентською медаллю Свободи, яка є найвищою нагородою для цивільних у Сполучених Штатах. У відповідь він сказав: “Для мене висока честь отримати цю престижну нагороду від Президента Сполучених Штатів. Я дуже вдячний. У ширшому розумінні, ця нагорода є визнанням й вшануванням Церкви, яка дала мені так багато можливостей служити і в інтересах якої я старався це робити”66. Він вважав цю нагороду символом зростання позитивної репутації Церкви та доказом того, що вона й справді виходила із мороку.
Подорожі серед святих останніх днів
Президент Хінклі не любив незручності подорожей, однак його бажання служити серед святих останніх днів було набагато сильнішим за бажання залишатися вдома. Він сказав, що хоче “побувати серед наших людей, щоб висловити їм вдячність, підбадьорити їх та свідчити про божественність Господньої роботи”67. На початку свого головування в Церкві він зауважив: “Я вирішив, що поки буду в силі, їздитиму серед людей вдома і за кордоном. … Я маю намір енергійно здійснювати поїздки доти, доки зможу. Я хочу бути з людьми, яких люблю”68.
За час свого служіння в якості Президента Церкви він часто здійснював поїздки в самих Сполучених Штатах і зробив більше 90 візитів до країн поза межами Сполучених Штатів. Загалом він як Президент Церкви проїхав більше мільйона миль (1,6 мільйона кілометрів), зустрічаючись зі святими в усіх куточках світу69.
Президент Хінклі любив “побувати серед людей вдома і за кордоном”.
У деяких територіях людям доводилося робити навіть більші зусилля, щоб побачитися з ним, ніж йому, щоб побачитися з ними. Наприклад, у 1996 р. він та сестра Хінклі відвідували Філіппіни, де кількість членів Церкви виросла до більше ніж 375000. На один з вечорів були заплановані виступи Президента і сестри Хінклі під час зборів на стадіоні Araneta Coliseum в Манілі. Того дня десь після обіду “на стадіоні не було вже куди яблуку впасти. Люди почали ставати в черги о 7:00 ранку, щоб потрапити на збори, які за розкладом мали розпочатися через 12 годин. За наданими пізніше офіційними підрахунками десь 35000 членів Церкви заповнили стадіон, який мав 25000 місць, а також його проходи й вестибюлі. Щоб дістатися Маніли, багато хто зі святих їхав двадцять годин катером і автобусом. Для декого вартість їхньої поїздки дорівнювала сумі, яку вони заробляли за кілька місяців. …
Коли Президенту Хінклі сказали, що стадіон повний і що менеджер стадіону питає, чи можна розпочати збори раніше, він негайно відповів: “Давайте розпочнемо!” Він і сестра Хінклі вийшли на широку арену. … Як за знаком, усі присутні мимовільно схопилися на ноги, зааплодували, а потім з хвилюванням почали співати гімн: “Ми вдячні, о Боже Всевишній”70.
Знаючи, що він та його брати не можуть поїхати скрізь, куди б вони хотіли поїхати, Президент Хінклі став прихильником використання технологій, щоб навчати провідників по всьому світу. Він головував на Всесвітніх зборах навчання провідництва, які проводилися з використанням супутникового звʼязку; перші такі збори були проведені в січні 2003 р.
Наголос на тому, як важливо навчати духовних та світських істин і вивчати їх
Президент Хінклі стверджував: “Жоден з нас … не знає достатньо. Процес навчання---це процес безкінечний. Ми повинні читати, ми повинні спостерігати, ми повинні засвоювати, і ми повинні роздумувати над тим, що розкривається нашому розуму”71. Він також сказав: “Ефективне навчання є самою суттю провідництва в Церкві. Вічне життя настане лише тоді, коли чоловіків і жінок буде навчено настільки ефективно, що вони змінять і упорядкують своє життя. Їх неможливо силоміць втягти ні в праведність, ні на небеса. Їх потрібно вести, а це означає навчати”72.
Президент Хінклі хотів забезпечити більше духовного живлення для святих останніх днів по всьому світу. У 1995 р. він з ентузіазмом схвалив план видання нової серії книг, які б стали для членів Церкви євангельською бібліотекою. Невдовзі Церква почала видавати цю серію, яка називається Учення Президентів Церкви, до якої входить і ця книга.
Для Президента Хінклі важливим було також і світське навчання. Він непокоївся про членів Церкви, які жили у вражених бідністю регіонах світу і не могли дозволити собі отримати вищу освіту або професійну підготовку. Не маючи такої освіти й підготовки, більшість з них залишалася в бідності. На сесії священства генеральної конференції у квітні 2001 р. Президент Хінклі сказав:
“Щоб виправити цю ситуацію, ми пропонуємо план---план, на який, ми віримо, надихнув нас Господь. Церква заснувала фонд, який, головним чином, складається з внесків вірних святих останніх днів, хто робить і робитиме пожертвування з цією метою. Ми дуже вдячні їм. … Ми назвемо його “Постійним фондом освіти”73.
Президент Хінклі пояснив: тим, хто долучиться до цієї програми, буде надаватися позика для навчання або професійної підготовки з фонду, внески в який зробили члени Церкви. Очікується, що після закінчення своєї освіти або професійної підготовки вони повернуть взяту позику, щоб цей фонд міг використовуватися для допомоги іншим. Президент Хінклі також пояснив, що Постійний фонд освіти буде “базуватись на схожих принципах, що лежали в основі “Постійного фонду еміграції”, який Церква створила в 1800-х роках, щоб допомогти бідним святим емігрувати до Сіону74.
За шість місяців святі останніх днів внесли у Постійний фонд освіти мільйони доларів75. Через рік після представлення цього плану Президент Хінклі оголосив: “Ця справа зараз має тверду основу. … Молоді чоловіки і молоді жінки у бідних регіонах світу, молоді чоловіки і жінки, більшість з яких є колишніми місіонерами, зможуть отримати хорошу освіту, яка визволить їх із відчаю бідності, від якого страждали покоління їхніх предків”76. Ця програма й далі продовжує благословляти святих останніх днів---як тих, хто робить внески у фонд, так і тих, хто з нього отримує.
Свідчення про священність шлюбу та сімʼї
На генеральних зборах Товариства допомоги, які проводилися 23 вересня 1995 р., Президент Хінклі сказав:
“Оскільки так багато софістики, яка видається за правду, так багато обману стосовно норм і цінностей, так багато принад і спокус, які поступово все більше псують світ, ми відчули, що необхідно попередити і застерегти. У звʼязку з цим ми, Перше Президентство і Рада Дванадцятьох Апостолів, видаємо проголошення до Церкви та світу як заяву й підтвердження норм, учень та практик, що стосуються сімʼї, яке пророки, провидці і одкровителі цієї Церкви неодноразово стверджували протягом всієї її історії”77.
Повідомивши це, Президент Хінклі уперше публічно прочитав документ “Сімʼя: Проголошення світові”.
“Ми радимо батькам і дітям зробити найвищим пріоритетом сімейну молитву, домашній сімейний вечір, вивчення євангелії та навчання їй, а також корисні сімейні заходи”.
Священність шлюбу і сімʼї була постійною темою вчень Президента Хінклі. Він засуджував будь-яке жорстоке поводження й закликав батьків та дітей бути терпеливими одне до одного, любити одне одного, навчати одне одного та служити одне одному. У листі, датованому 11 лютого 1999 р., він та його радники у Першому Президентстві заявили:
“Ми закликаємо батьків докласти всіх зусиль, щоб навчати і виховувати своїх дітей за євангельськими принципами, завдяки яким вони будуть ближчими до Церкви. Дім є основою праведного життя, і не існує нічого, що могло б замінити дім або виповнити його важливу функцію у виконанні цього наданого Богом обовʼязку.
Ми радимо батькам і дітям віддавати найвищий пріоритет сімейній молитві, домашньому сімейному вечору, вивченню та навчанню євангелії і здоровим сімейним заходам. Якими достойними та прийнятними не були б інші потреби чи заходи, не слід дозволяти їм підміняти собою призначені Богом обовʼязки, які адекватно спроможні виконувати лише батьки та сімʼї”78.
Увага й допомога новонаверненим
Президенту Хінклі подобалося бачити, що велика кількість людей приєднується до Церкви, але його турбувало, як ведеться людям, які приєднуються до Церкви в такій великій кількості. На початку свого служіння Президентом Церкви він сказав:
“Оскільки постійно зростає кількість новонавернених, то ми повинні докладати все більше дієвих зусиль, щоб допомогти їм, коли вони шукають свій шлях. Кожному новонаверненому потрібно три речі: друг, відповідальність і насичення “добрим словом Бога” (Мороній 6:4). Це наш обовʼязок і наша відповідальність надати їм це”79.
Зміцнення новонавернених було постійною темою для Президента Хінклі. Старійшина Джеффрі Р. Холланд розповів наступну історію про те, як він наголошував на цій темі: “З вогником в очах і постукуючи рукою по столу перед собою, він недавно сказав Дванадцятьом: “Брати, коли моє життя завершиться і закінчиться похоронна служба, я збираюся сісти в труні, коли її будуть виносити, подивитися кожному з вас у вічі й сказати: “Що ми робимо для утримання новонавернених?”80.
Будівництво храмів
Президент Хінклі кладе будівельний розчин під час служби, присвяченій закладанню наріжного каменя перед освяченням храму в Наву, шт. Іллінойс, у 2002 р.
У 1910 р., коли народився Гордон Б. Хінклі, у світі було 4 діючи храми, і всі вони знаходилися у шт. Юта. У 1961 р., коли він був висвячений в апостоли, їхня кількість зросла до 12. Цей прогрес був помітним, проте старійшина Хінклі часто висловлював свою стурбованість тим, що багато людей по світу все ще мали обмежений доступ до храмових благословень. У 1973 р., коли він служив головою комітету храмів Церкви, він написав у своєму щоденнику: “Церква могла б збудувати [багато менших] храмів за такі ж кошти, які йдуть на Вашингтонський храм [який тоді саме будувався]. Це б наблизило храми до людей, і людям не доводилося б долати такі великі відстані, щоб дістатися їх”81.
Коли в 1995 р. він був підтриманий в якості Президента Церкви, кількість діючих храмів зросла до 47, однак він все ще дуже хотів, щоб храмів було більше. Він сказав: “Це було моїм палким бажанням---мати храм там, де це необхідно, щоб наші люди, де б вони не були, могли---без надто великих жертв---приходити в Дім Господа, аби отримувати обряди для себе й мати можливість виконувати вікарну роботу за померлих”82.
На генеральній конференції в жовтні 1997 р. Президент Хінклі зробив історичну заяву: Церква розпочне будувати менші храми по всьому світу83. Пізніше він сказав: “Ідея про менші храми прийшла, я вірю в це, як пряме одкровення”84. У 1998 р. він оголосив, що разом з 30 новими меншими храмами та іншими храмами, які тепер планується будувати або які вже будуються, “усього буде 47 нових храмів на додаток до 51 вже діючого храму”. На велику радість тих, які чули тоді ці слова, Президент Хінклі потім додав: “Я думаю, нам було б краще додати ще 2, щоб їх було 100 на кінець цього століття, в якому виповниться 2000 років “від пришестя нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа у плоті” (УЗ 20:1). А далі він пообіцяв: “Їх побудовано буде ще більше”85.
1 жовтня 2000 р. Президент Хінклі освятив Бостонський храм, шт. Массачусетс, який став 100-м діючим храмом. Наприкінці 2000 р. він освятив ще два храми. Коли він помер в 2008 р., Церква мала 124 діючи храми, а про будівництво ще 13 нових було оголошено. Президент Хінклі був залучений до планування та зведення більшості з них; 85 з них він освятив особисто; переосвятив 13 (8 з переосвячених храмів освячені були ним раніше).
Конференц-центр
Конференц-центр, який Президент Хінклі освятив у жовтні 2000 р. під час генеральної конференції
На генеральній конференції в жовтні 1995 р. Президент Хінклі натякнув на те, що було в нього на думці. Промовляючи зі Скинії на Храмовій площі, він сказав: “З кожним роком ця велика Скинія, здається, стає все меншою й меншою. Тепер на деяких територіальних конференціях ми зустрічаємося набагато більшими групами людей, що збираються під одним дахом”86. На генеральній квітневій конференції в 1996 р. Президент Хінклі більше сказав про цю ідею так:
“Мені шкода, що багатьом з тих, хто хотів зустрітися з нами в Скинії цього ранку, не вдалося бути тут. Дуже багато людей знаходиться на території навколо. Це унікальне й дивовижне приміщення, побудоване нашими предками-піонерами і освячене для поклоніння Господу, може вмістити 6000 людей. У декого з вас, хто сидить на тих твердих лавах впродовж двох годин, може виникнути сумнів стосовно слова зручно.
Моє серце лине до тих, хто хотів тут бути, але кому тут не вистачило місця. Приблизно рік тому я натякнув Братам, що, можливо, прийшов час, коли ми маємо вивчити доцільність зведення нової освяченої будівлі для поклоніння набагато більшого масштабу, яка могла б вмістити в три, а то й у чотири рази більше людей, ніж може прийняти ця будівля”87.
24 липня 1997 р., під час святкування 150-ї річниці прибуття піонерів у Долину Солоного озера, була проведена церемонія, присвячена початку будівництва цієї нової споруди, названої Конференц-центром,---в сусідньому кварталі, що на північ від Храмової площі. Менш ніж через три роки, у квітні 2000 р., там були проведені перші сесії генеральної конференції, хоч будівництво цілком завершеним ще не було. Президент Хінклі освятив Конференц-центр під час генеральної конференції в жовтні 2000 р. Перед тим як промовити молитву освячення він став за кафедрою, яка була виготовлена з темного горіхового дерева, що росло колись у нього на подвірʼї, і сказав:
“Сьогодні ми освятимо цю будівлю як дім для поклоніння Богу, Вічному Батьку, і Його Єдинонародженому Сину, Господу Ісусу Христу. Ми сподіваємося й молимося про те, щоб з цієї кафедри й далі продовжували звучати на весь світ проголошення свідчення і вчення, віри в Живого Бога і вдячності за велику спокутну жертву нашого Викупителя”88.
Свідчення про Ісуса Христа
1 січня 2000 р. Президент Хінклі, його радники у Першому Президентстві та Кворум Дванадцятьох Апостолів опублікували проголошення під назвою “Живий Христос: Свідчення апостолів”. Про Спасителя вони заявили так: “Жодна інша людина не мала такого глибокого впливу на всіх, хто жив і буде жити на землі”89.
І жодна інша людина не мала такого глибокого впливу на життя Президента Гордона Б. Хінклі. Більше 46 років він служив особливим свідком імені Ісуса Христа. Через кілька місяців після опублікування документа “Живий Хритос” Президент Хінклі став перед святими останніх днів і сказав: “З усього, за що я вдячний цього ранку, одне виділяється найбільше. Це живе свідчення про Ісуса Христа, Сина Всемогутнього Бога, Князя Миру, Святого”90.
Випробування і сподівання
Завершуючи генеральну конференцію у квітні 2004 р., Президент Хінклі сказав: “Хоч і без особливого бажання, [маю] коротко сказати про дещо особисте. Дехто з вас помітив відсутність сестри Хінклі. Вперше за 46 років з тих пір, як я став генеральним авторитетом, вона не відвідала генеральну конференцію. … Ми були в дорозі додому [в січні з Африки], коли далася взнаки її сильна втома. З тих пір вона почуває себе погано. … Мабуть, завод годинника закінчується і ми не знаємо, як знову завести його.
Для мене це не легкий час. У цьому місяці буде 67 років як ми одружені. Вона є матір’ю п’ятьох обдарованих, талановитих дітей, у неї 25 онуків і все більше і більше правнуків. Ми йшли разом, пліч-о-пліч, усі ці роки як рівноправні партнери—і в бурях, і в сонячному світлі. Вона скрізь говорила і свідчила про цю роботу, виявляючи любов, надихаючи, ділячись вірою скрізь, де б вона не була”91.
Через два дні, 6 квітня, Марджорі Пей Хінклі померла. Мільйони людей, які любили її за турботливе серце, дотепність та непохитну віру, сумували разом з Президентом Хінклі. Він був вдячний за листи підтримки й любові, які летіли до нього з усього світу. Це, як він сказав, “створило ауру втішення в годину мого горя”92. Багато людей зробили внески у Постійний фонд освіти в імʼя сестри Хінклі.
Хоч якою важкою була для Президента Хінклі втрата Марджорі, він все одно продовжував і далі виконувати свою роботу в Церкві і не зважав на те, що стан його здоровʼя дедалі погіршувався. Він почав ходити з палицею. Іноді він використовував її, щоб на неї спиратися, але частіше---щоб помахати нею членам Церкви. Президент Томас С. Монсон розповідав про розмову з лікарем Президента Хінклі, якого непокоїло, як Президент Хінклі використовував---і не використовував---свою палицю. Той лікар сказав: “Найменше б нам хотілося, щоб він упав і поламав собі стегно та не трапилось ще чогось гіршого. А він махає нею кругом, а потім і не спирається на неї, коли йде. Скажіть йому, що палицю приписав йому його лікар і він має використовувати її для того, для чого вона призначена”. Президент Монсон відповів: “Лікарю, я---радник Президента Хінклі. Ви---його лікар. Ось Ви й скажіть йому!”93
На початку 2006 р., коли Президенту Хінклі було 95 років, у нього виявили рак. На жовтневій генеральній конференції того року він сказав: “Господь дозволив мені жити, не знаю як довго. Але скільки б не було того часу, я продовжуватиму якнайкраще виконувати свої обов’язки. … Я почуваю себе добре, стан мого здоров’я достатньо хороший. Але, коли прийде час й інша людина стане Президентом Церкви, це відбудеться спокійно і згідно з волею Того, Кому належить ця Церква”94.
Наступного року, у жовтні 2007 р., Президент Хінклі закрив свою останню генеральну конференцію такими словами: “Ми з нетерпінням будемо чекати на нову зустріч з вами у квітні наступного року. Мені 97 років, але сподіваюся, що доживу до неї. Нехай протягом цього часу благословення Небес проливаються на вас. Я смиренно і щиро про це молюся в імʼя нашого Викупителя, Самого Господа Ісуса Христа, амінь”95.
Дочка Президента і сестри Хінклі, Вірджинія, описала чотири роки після смерті сестри Хінклі як “кульмінаційні роки“” в житті Президента Хінклі. А далі вона задумливо розповіла про молитву, яку він промовив 20 січня 2008 р., за тиждень до своєї смерті, під час освячення реконструйованої каплиці в Солт-Лейк-Сіті:
“У тій молитві, у дуже незвичній манері, він благав Господа про себе як пророка. Він сказав з вдячністю: “Від днів Джозефа Сміта і до сьогоднішнього дня Ти вибирав і призначав пророка своєму народові. Ми дякуємо Тобі й благаємо Тебе, щоб Ти втішив і підтримав його, і благословив його відповідно до його потреб та Твоїх великих цілей”96.
У четвер, 24 січня 2008 р., Президент Хінклі відчув, уперше за весь час, що не має сили взяти участь разом зі своїми братами в їхніх щотижневих зборах у храмі. У наступну неділю, 27 січня, президент Монсон дав йому благословення священства, йому в цьому допомагали президенти Генрі Б. Айрінг і Бойд К. Пекер. Пізніше того ж дня Президент Гордон Б. Хінклі спокійно пішов з цього життя, біля нього були його пʼятеро дітей та їхні подружжя.
Через кілька днів потому тисячі людей виявили свою пошану Президенту Хінклі, проходячи повз його труну, виставлену для загального прощання у залі пророків в Конференц-центрі. Керівники інших церков, урядовці та представники бізнесового світу також прислали свої співчуття, висловлюючи вдячність за вплив та вчення Президента Хінклі.
Похоронна служба була проведена у Конференц-центрі і транслювалася в церковних будівлях по всьому світу. На цих зборах Хор скинії заспівав новий гімн, який називався “What Is This Thing That Men Call Death?” (Що це таке, що люди називають смертю?) Слова цього гімну були написані Президентом Хінклі---це було його останнє свідчення про Ісуса Христа своїм друзям, які дивилися на нього як на пророка:
“Що це таке, що люди називають смертю?
Це тихий перехід у ніч?
Це не кінець, а початок
Кращих світів та більшого світла.
О Боже, торкнись мого зболеного серця,
І розвій мої тривожні, невідступні страхи.
Нехай надія й віра, високі й чисті,
Зміцнять і заспокоять мене, вони ж сильніші сліз.
Немає смерті, є тільки зміна
З нагородою за здобуту перемогу;
Дар Того, Хто любить всіх людей,
Сина Божого, Святого”97.