Священство—це священний дар
Президент Томас С. Монсон
Кожному з нас довірено один з найдорогоцінніших дарів, будь-коли даних людству.
Один з моїх найяскравіших спогадів пов’язаний з тим, як я, щойно висвячений диякон, відвідував збори священства і співав під час вступного гімну “[Прийдіть] всі Божії сини, що маєте священство”1. Сьогодні, звертаючись до всіх, хто зібрався тут, у Конференц-центрі, та фактично по всьому світу, я вторю духові того особливого гімну і кажу вам: Прийдіть всі Божії сини, що маєте священство, давайте розглянемо наші покликання; давайте замислимося над нашою відповідальністю; давайте визначимо наш обов’язок; давайте наслідувати Ісуса Христа, нашого Господа. Хоча ми можемо відрізнятися за віком, звичаями чи національністю, ми об’єднані в єдине ціле в наших покликаннях у священстві.
Для кожного з нас надзвичайно важливим є відновлення Ааронового священства Оліверу Каудері та Джозефу Сміту Іваном Христителем. Настільки ж визначною подією є відновлення Мелхиседекового священства Джозефу і Оліверу Петром, Яковом та Іваном.
Давайте найсерйознішим чином ставитися до покликань, відповідальності та обов’язків, які приходять зі священством, носіями якого ми є.
Я відчув велику відповідальність, коли мене покликали секретарем мого кворуму дияконів. Я найсумлінніше готував записи, які вів, бо прагнув найкращим відомим мені чином виконувати своє покликання. Я дуже пишався своєю роботою. Якнайкраще робити все, що в моїх силах,—такою була моя мета на будь-якій посаді, яку я будь-коли обіймав.
Я сподіваюсь, що кожному молодому чоловіку, висвяченому в Ааронове священство, була надана можливість духовно усвідомити священність покликання, яке йому було дано після висвячення, та можливості звеличувати це покликання. Я отримав таку нагоду як диякон, коли єпископат попросив мене принести причастя прикутому до ліжка хворому, який мешкав на відстані приблизно в одну милю від нашого дому зборів. Того особливого недільного ранку, коли я постукав у двері брата Райта і почув, як він слабким голосом зве: “Заходь”, я увійшов не лише до його скромного будиночку, але до приміщення, наповненого Духом Господа. Я підійшов до ліжка брата Райта і обережно поклав шматочок хліба йому на губи. Потім я тримав стаканчик з водою, щоб він міг пити. Виходячи, я бачив сльози в нього на очах, коли він промовляв: “Благослови тебе Боже, мій хлопчику”. І Бог дійсно благословив мене—вдячністю за священні символи причастя і священство, носієм якого я був.
Жоден з дияконів, вчителів чи священиків з нашого приходу ніколи не забуде чудових візитів до Кларкстона, шт. Юта, на могилу Мартіна Гарріса, одного з Трьох свідків Книги Мормона. Коли ми збиралися навколо високого гранітного обеліска, яким позначено його могилу, і один з провідників кворуму читав нам ті проникливі слова зі “Свідчення Трьох свідків” на початку Книги Мормона, ми навчилися любити цей священний літопис та істини, що знаходяться в ньому.
Протягом тих років нашою метою було стати подібними до синів Мосії. Про них було сказано:
“Вони зміцніли у пізнанні істини; бо вони були чоловіками з твердим розумінням, і вони вивчали писання старанно, щоб вони могли знати слово Бога.
Але це ще не все; вони багато віддавалися молитві і посту; тому вони мали дух пророцтва і дух одкровення, і коли вони вчили, вони вчили з силою і владою від Бога”2.
Мені не спадає на думку жодна більш гідна мета для молодого чоловіка, ніж та, щоб його описували такими ж словами, як доблесних і праведних синів Мосії.
Коли наближався мій 18-й день народження і я готувався вирушити на обов’язкову військову службу, що вимагалося від молодих чоловіків під час Другої світової війни, мою кандидатуру рекомендували для отримання Мелхиседекового священства, але спочатку я мав зателефонувати моєму президенту колу, Полу К. Чайлду, щоб записатися на співбесіду. Він любив і розумів святі Писання і прагнув, щоб усі інші також їх любили і розуміли. Почувши від своїх друзів, як він дуже докладно і допитливо проводить співбесіди, я хотів звести до мінімуму демонстрацію своєї обізнаності у Писаннях; тому, зателефонувавши йому, я запропонував, щоб ми зустрілися наступної неділі у час, коли, як мені було відомо, до початку його причасних зборів залишалась рівно одна година.
Він відповів: “О, брате Монсон, тоді у нас не буде достатньо часу на ретельне обговорення Писань”. Потім він запропонував зустрітися за три години до його причасних зборів і попросив мене взяти з собою мої Писання, з моїми особистими позначками і посиланнями.
Коли я завітав у його дім в неділю, мене тепло зустріли і потім почалась співбесіда. Президент Чайлд сказав: “Брате Монсон, ви—носій Ааронового священства. Чи коли-небудь вам священнослужили ангели?” Я відповів, що ні. Тоді він спитав, чи відомо мені, що я маю на це право. Я знов відповів, що не знав про це.
Він попросив: “Брате Монсон, скажіть напам’ять 13-й розділ з Учення і Завітів”.
Я почав: “Вам, мої товариші у служінні, в ім’я Месії я передаю священство Аарона, яке володіє ключами священнослужіння ангелів”.
“Стоп”,—промовив президент Чайлд. Тоді спокійним, добрим тоном він дав пораду: “Брате Монсон, ніколи не забувайте, що як носій Ааронового священства ви маєте право на священнослужіння ангелів”.
Я почувався майже так, наче в тій кімнаті того дня був ангел. Мені ніколи не забути тієї співбесіди. Втім, я відчуваю дух тієї урочистої події, коли ми разом читали про відповідальність, обов’язки і благословення Ааронового священства та Мелхиседекового священства— благословення, які приходять не лише до нас, але також і до наших сімей та інших людей, яким ми матимемо привілей служити.
Мене висвятили у старійшини і в день мого відбуття на дійсну військову службу на флоті один з членів єпископату мого приходу приєднався до моєї сім’ї і друзів на залізничній станції, щоб побажати мені щасливої дороги. Перед самим відходом поїзда він вклав мені в руку маленьку книжку, що називалась Довідник місіонера. Я засміявся і зазначив, що вирушаю не на місію.
Він відповів: “Все одно візьми її. Вона може стати у пригоді”.
Я взяв її. Мені був потрібен твердий, чотирикутний предмет, щоб покласти його на дно речового мішка моряка, щоб мій одяг лежав на чомусь твердому і завдяки цьому на ньому було менше зморшок. Довідник місіонера був саме тим, що мені потрібно, і він добре послужив мені у моєму мішку моряка протягом 12 тижнів.
Ввечері напередодні нашої різдвяної відпустки ми своїми думками були вдома. У бараках панувала тиша, але раптом її порушив мій товариш на сусідній койці—мормонський хлопець Леланд Меррілл—який почав стогнати від болю. Я спитав у нього: “Що трапилося?” Він відповів, що почувається дуже погано. Він не хотів іти до амбулаторії на базі, бо знав, що в такому разі він не вирушить додому наступного дня.
Йшли години, а йому ставало все гірше. Тоді, знаючи, що я був старійшиною, він попросив мене дати йому благословення священства.
Я ніколи раніше не давав благословення священства, я ніколи не отримував благословення і ніколи не бачив, як дають благословення. Подумки помолившись про допомогу, я згадав про Довідник місіонера на дні мого мішка моряка. Я швидко вийняв все з мішка і, взявши книгу, пішов до ліхтаря-нічника. Там я прочитав, як благословляти хворих. На очах багатьох зацікавлених моряків, я дав благословення. Перш ніж я запакував усі свої речі назад у мішок, Леланд Меррілл вже спав як дитина. Він прокинувся наступного ранку з гарним самопочуттям. Ми відчували, що вдячність кожного з нас за силу священства була безмежною.
З роками я отримав більше можливостей давати благословення тим, хто їх потребував, ніж я міг би підрахувати. За кожної можливості я був глибоко вдячний, що Бог довірив мені цей священний дар. Я шаную священство. Я знов і знов був свідком його влади. Я бачив його силу. Я захоплювався чудесами, які здійснювалися ним.
Брати, кожному з нас довірено один з найдорогоцінніших дарів, будь-коли даних людству. Коли ми шануємо наше священство і живемо так, щоб завжди бути гідними, благословення священства зливатимуться через нас. Мені подобаються слова з Учення і Завітів, розділ 121, вірш 45, де нам сказано, що ми маємо робити, щоб бути гідними: “Нехай твоя утроба сповниться милосердям до всіх людей і до родини одновірних, і нехай чеснота прикрашає твої думки безупинно; тоді зміцніє твоя впевненість у присутності Бога; і вчення священства зрошатиме тобі душу, як роса з неба”.
Як носії Божого священства, ми залучені до роботи Господа Ісуса Христа. Ми відгукнулись на Його заклик; ми виконуємо Його доручення. Навчаймося від Нього. Наслідуймо Його. Живімо за Його заповідями. Чинячи так, ми будемо готові до будь-якого служіння, на виконання якого Він нас покликає. Це Його робота. Це Його Церква. Він дійсно наш очільник, Цар слави, сам Божий Син. Я свідчу, що Він живий, і виголошую це свідчення в Його святе ім’я, в ім’я Ісуса Христа, амінь.