Де правосуддя, милість і любов зʼєднав
Старійшина Джеффрі Р. Холланд
Кворум Дванадцятьох Апостолів
Ісус Христос страждав, помер і піднявся зі смерті, щоб мати можливість підняти нас до вічного життя.
Без альпіністських мотузок, кріплень і будь-якого спорядження для скелелазіння двоє братів—14-річний Джіммі і 19-річний Джон (хоч ці імена і не справжні)—намагалися залізти на прямовисну стіну каньйону в Сноу–Кеньйон–Стейт–Парк в моїй рідній Південній Юті. Під кінець їхнього важкого підйому вони виявили, що великий виступ не дозволяє їм подолати пару останніх метрів підйому. Вони не могли обійти його. Не могли вони тепер і повернутися назад. Вони потрапили в пастку. Обережно змінивши положення, Джон знайшов місце для опори, звідки підштовхнув свого молодшого брата в безпечне місце на верхів’ї скелі. Але сам він туди піднятися не міг. Чим більше він силився знайти місця, де схопитися пальцями або стати ногою, тим більш його м’язи слабнули. Його охопила паніка і він почав переживати за своє життя.
Більше не спроможний триматися, Джон вирішив, що єдиний для нього вихід був спробувати стрибнути вертикально, щоб схопитися за виступаючий край скелі. Якщо це вдасться, значним зусиллям рук він міг би підтягнутися в безпечне місце.
Ось, що він сказав сам:
“Перед стрибком я сказав Джіммі піти і пошукати достатньо міцну гілку, щоб спустити її до мене, хоч я і знав, що нічого подібного не було на цій скелястій вершині. То була лише відчайдушна спроба увести його. Якщо мені не вдасться дострибнути, принаймні я міг бути певним, що мій молодший брат не побачить, як я розіб’юся.
Давши йому достатньо часу, щоб відійти, я промовив останню молитву—я хотів, щоб моя сім’я знала, що я любив їх і щоб Джіммі міг безпечно дістатися додому самостійно—і тоді я стрибнув. Я так сильно відштовхнувся, що вилетів на край скелі майже по лікті. Однак вхопившись за верхівку скелі, руками я відчув лише пісок і пласку кам’яну поверхню. Я все ще пам’ятаю той пісок в руках, коли висів і не мав за що ухопитися—ні щілинки, ні випуклості, щоб зачепитися чи ухватитися. Я відчув, як мої пальці потроху почали зісковзувати по піщаній поверхні. Я зрозумів, що це кінець.
Але раптом, подібно до удару блискавки в літню грозу, звідкись з-за краю уступу з’явилися дві руки, які схопили мене за зап’ястки з силою й рішучістю, не притаманними їхньому розміру. Мій відданий молодший брат не пішов шукати якусь не існуючу гілку. Точно здогадавшись про те, що я планував зробити, він не відійшов і на сантиметр. Він просто чекав—тихо, майже не дихаючи—добре розуміючи, що мені вистачить розуму спробувати здійснити той стрибок. Коли я зробив це, він схопив мене, тримав і не відпускав мене. Ті сильні братерські руки врятували моє життя того дня, коли я безпомічно повис над тим, що неодмінно було б вірною смертю”1.
Мої улюблені брати і сестри, сьогодні Великодня неділя. Хоч ми і повинні завжди пам’ятати (ми обіцяємо під час наших щотижневих причасних молитов, що ми будемо пам’ятати), втім, це найсвященніший день року, щоб з особливою увагою пригадати братерські руки і рішучість, з якою вони простягнулися в безодню смерті, щоб спасти нас від падіння і наших помилок, від наших скорбот і наших гріхів. На тлі цієї історії, яку розповіла сім’я Джона і Джіммі, я висловлюю свою вдячність за Спокуту і Воскресіння Господа Ісуса Христа, і вдячний за події у божественному плані Бога, результатом і задумом яких були “Ісусові милості”2.
У нашому суспільстві, яке стає все більше мирським, і не звично, і не модно говорити про Адама і Єву чи Еденський сад, або про їхнє “щасливе падіння” у смертне життя. Попри цей факт, проста істина полягає у тому, що ми не можемо повною мірою осягти Спокуту і Воскресіння Христа, і адекватно не оцінимо унікальну мету Його народження або Його смерті—іншими словами, не існує способу дійсно відсвяткувати Різдво або Великдень—без розуміння, що дійсно існували Адам і Єва, які пали зі справжнього Едену, з усіма наслідками, які принесло те падіння.
Я не знаю подробиць того, що відбувалося на цій планеті до того, але я знаю, що ці двоє були створені божественною рукою Бога, що певний час вони жили самі в райських умовах, де не було ні людської смерті, ні майбутньої сім’ї, і що, прийнявши певні рішення, вони порушили заповідь Бога, через що їм потрібно було залишити їхній сад, але що дозволяло їм мати дітей до того, як вони зазнають фізичної смерті3. В додаток до скорбот і складнощів в їхніх обставинах, їхня провина мала і духовні наслідки, відокремлюючи їх від присутності Бога навіки. Оскільки ми потім народжувалися у тому павшому світі, і оскільки ми теж порушуємо закони Бога, нас також було приречено до тих самих покарань, яких зазнали Адам і Єва.
Оце так стан! Вся людська раса перебуває у вільному падінні—кожен чоловік, жінка і дитина в ньому фізично наближаються до необоротної смерті, духовно поринаючи у вічні муки. Чи таким задумувалося життя? Чи таким має бути великий фінал людського життя? Можливо всі ми просто висимо в холодному каньйоні десь у байдужому всесвіті, і кожен з нас шукає місце, де стати, кожен з нас прагне за щось схопитися—не намацаючи нічого, крім піску, по якому сковзають наші пальці, нічого, що може врятувати нас, нічого, за що можна триматися, і тим паче, що може втримати нас? Можливо нашою єдиною метою в житті є лише беззмістовне існування—просто стрибнути якомога вище, повисіти призначені нам років сімдесят, а потім відпуститися і впасти, і падати вічно?
Відповідь на ці запитання є недвозначною і вічною—ні! Разом з давніми і сучасними пророками я свідчу, що “усе було зроблене за мудрістю Того, Хто знає все”4. Тому, з того часу, як перші батьки вийшли з Еденського саду, Бог і Батько всіх нас, передбачаючи рішення Адама і Єви, посилав самих ангелів небесних проголосити їм—а крізь роки і нам,—що вся ця послідовність подій була спланована заради нашого вічного щастя. Частиною Його божественного плану було надати Спасителя, Самого Сина Божого, ще одного “Адама”, як Його назвав апостол Павло5, Який мав прийти в середину часів, щоб викупити провину першого Адама. Та Спокута мала здійснити повну перемогу над фізичною смертю, безумовно даруючи воскресіння кожній людині, яка будь-коли народилася, або ще народиться у цей світ. Також, Вона милостиво мала забезпечити прощення всіх особистих гріхів кожної людини від Адама до кінця світу, за умови покаяння і послуху божественним заповідям.
Як один з Його висвячених свідків, цього Великоднього ранку я проголошую, що Ісус з Назерета був і є Спасителем світу, тим “останні[м] Адам[ом]”6, Начальником і Виконавцем нашої віри, Альфою і Омегою вічного життя. “Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть”7,—проголосив Павло. Те саме сказав і пророк-патріарх, Легій: “Адам пав, щоб люди були. … І Месія прийде в повноті часу, щоб викупити дітей людських від падіння”8. Найстаранніше з усіх навчав під час дводенної проповіді про Спокуту Ісуса Христа пророк з Книги Мормона—Яків, що “воскресіння повинно … прийти … з причини падіння”9.
Тож сьогодні ми святкуємо дар перемоги над будь-якими падіннями, яких ми будь-коли зазнавали, будь-якими скорботами, які ми будь-коли відчували, будь-якими збентеженнями, які ми будь-коли мали, будь-яким страхом, з яким ми будь-коли стикалися—не кажучи вже про наше воскресіння зі смерті і прощення наших гріхів. Та перемога є доступною для нас завдяки подіям, які відбулися у вихідні, подібні до цих, приблизно два тисячоліття тому в Єрусалимі.
Почавши з духовних мук Гефсиманського саду, пройшовши через Розп’яття на хресті на Голгофі, і завершивши шлях прекрасного недільного ранку в дарованій гробниці, безгрішний, чистий і святий Чоловік, Сам Син Божий, зробив те, що ніколи в історії світу ще не робила і ніколи не може зробити інша померла людина. Своєю власною владою Він піднявся зі смерті, щоб Його тіло вже ніколи не роз’єдналося з Його духом. В Писаннях сказано, що за Своєю власною волею Він скинув плащаницю, в яку Його було загорнуто, обережно поклавши “осторонь”10 поховальну хустку, що клали на Його лице.
Та перша послідовність Великодніх подій Спокути і Воскресіння несе в собі найважливіший момент, найщедріший дар, найнестерпнішу біль і найвеличніший вияв чистої любові, яку будь-коли було продемонстровано в історії цього світу. Ісус Христос, Єдинонароджений Син Бога, страждав, помер і піднявся зі смерті, щоб мати можливість, подібно до блискавки в літню грозу, схопити нас за руки, коли ми падаємо, тримати нас з усіх сил і, через наш послух Його заповідям, підняти нас до вічного життя.
У цей Великдень я дякую Йому і Батькові, Який дав Його нам, що Ісус все ще звитяжно стоїть над смертю, хоч і стоїть Він на поранених ступнях. У цей Великдень я дякую Йому і Батькові, Який дав Його нам, що Він все ще пропонує нескінченну благодать, хоч і пропонує Він її пробитими долонями й зап’ястками у шрамах. У цей Великдень я дякую Йому і Батькові, Який дав Його нам, що ми можемо співати перед обагреним садом, пробитим цвяхами хрестом і славетною порожньою могилою:
У священне ім’я воскреслого Господа Ісуса Христа, амінь.