Оце мати твоя

Старійшина Джеффрі Р. Холланд

Кворум Дванадцятьох Апостолів

Жодна любов у смертному житті не наближається до чистої любові Ісуса Христа більше, ніж безкорислива любов, яку любляча матір має до своєї дитини.

Дозвольте мені приєднатися до всіх вас у привітанні старійшини Рональда А. Разбанда, старійшини Гарі Е. Стівенсона і старійшини Дейла Г. Ренлунда та їхніх дружин у найкращому товаристві, яке вони тільки можуть уявити собі.

Пророкуючи про Спокуту Спасителя, Ісая писав: “Він немочі наші узяв і наші болі поніс”¹. Величне видіння останніх днів наголошує, що “[Ісус] прийшов у світ, … щоб … нести гріхи світу”². І давні, і сучасні Писання свідчать, що “Він викупив їх, і їх підніс і носив їх усі дні в давнину”³. У відомому гімні нас запрошують: “Слухай обраний народе, те, що твій Господь сказав!”⁴

Виношувати, підносити, носити, визволяти. Це могутні, надихаючі месіанські слова. Вони означають допомогу й надію для безпечного руху з того місця, де ми є, у те місце, де нам потрібно бути—але куди ми не можемо дістатися без допомоги. Ці слова також означають тягар, зусилля і втому—слова, які є найбільш підходящими, коли описується місія Того, Хто, за невимовну ціну, піднімає нас, коли ми впали, несе нас вперед, коли нам не стає сил, безпечно доводить нас додому, коли безпека, здається, недосяжною. “Мій Батько послав Мене,—сказав Він,—щоб Мене було піднято на хресті; … щоб так як Мене було піднято … так і людей буде піднято … [до Мене]”⁵.

Але чи чуєте ви, як ця мова використовується у ще одній сфері людського життя, в якій ми також застосовуємо такі слова як: носити, підносити, виношувати та піднімати, трудитися й визволяти? Те, що Ісус сказав Івану, здійснюючи акт Спокути, те каже й усім нам: “Оце мати твоя!”⁶

Сьогодні я проголошую з цього подіуму те, що було сказано тут і раніше: жодна любов у смертному житті не наближається до чистої любові Ісуса Христа більше, ніж безкорислива любов, яку любляча матір має до своєї дитини. Коли Ісая, говорячи про Месію, хотів розповісти про любов Єгови, він використав образ відданості матері. “Чи жінка забуде своє немовля?”,—запитує він. Те, що він має на увазі, як би абсурдно не звучала ця фраза, подумати, що Христос може забути нас, є набагато безглуздішим⁷.

Така міцна любов “довго терпить, і є добр[ою], … не шукає для себе, … але … зносить усе, вірить усьому, надіється на все, витерпить усе”⁸. Найобнадійливішим з усього є те, що така вірність “ніколи не минає”⁹. “Бо гори зрушаться, і пагорби зсунуться,—сказав Єгова,—але Моя доброта не зрушиться від тебе”¹⁰. Те саме кажуть і наші матері.

Бачите, вони не тільки виношують нас, але й продовжують нести тягарі разом з нами. Не лише передпологове виношування, але й носіння протягом всього життя робить материнство таким вражаючим подвигом. Звичайно, є жахливі винятки цьому, але більшість матерів інтуїтивно, підсвідомо знають, що це священна довіра вищого порядку. Вага цього розуміння, особливо на молодих материнських плечах, часом може бути дуже приголомшливою.

Чудова молода матір недавно написала мені: “Як це так, що людина може любити дитину так глибоко, що охоче віддає їй значну частину своєї свободи? Як любов у смертному житті може бути такою міцною, що ви добровільно підкоряєтеся відповідальності, вразливості, тривогам і душевним стражданням та переживаєте це знов і знов? Яка любов у смертному житті може змусити вас відчувати, як тільки у вас з’явилася дитина, що ваше життя вже ніколи не належатиме вам знову? Материнська любов—це щось божественне. Цьому немає пояснення. Те, що роблять матері, є важливою складовою у Христовій роботі. Цього знання має бути достатньо, щоб розповісти нам, що вплив такої любові сягатиме між нестерпним і надзвичайним, знов і знов, поки, із забезпеченням безпеки й спасіння найостаннішої дитини на землі, ми зможемо сказати разом з Ісусом: “[Батьку], довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати”¹¹.

Пам’ятаючи про красу цього листа, дозвольте мені розповісти три історії, в яких відображено велич впливу матерів, свідками якої я став під час свого служіння лише кілька тижнів тому:

Моя перша історія є застереженням, яке нагадує нам, що не кожне материнське зусилля є казкою зі щасливим кінцем, принаймні не скорим. Це історія про розмову з моїм дорогим другом, якому було вже за 50 і який помирав вже не будучи членом цієї Церкви, про істинність якої він знав у своєму серці. Як би сильно я не старався втішити його, здавалося, що спокою йому принести я не міг. Зрештою він подивився мені в очі і сказав: “Джеффе, як би болісно мені не було стояти перед Богом, мені тяжко від думки, як я буду стояти перед своєю матір’ю. Найважливішим для неї були євангелія і її діти. Я знаю, що розбив її серце, і це розбиває й моє серце”.

Отже, я абсолютно впевнений, що після смерті мого друга, його матір зустріла його з відкритими, люблячими обіймами; так і роблять батьки. Однак попередженням у цій історії є те, що діти можуть розбивати серця своїх матерів. Тут, також, ми бачимо ще одне порівняння з божественним порядком. Мені не потрібно нагадувати нам про те, що Ісус помер з розбитим серцем, яке було стомлене і виснажене від понесених Ним гріхів світу. Отже, в будь-який момент спокуси, ми можемо подивитися на свою матір і на нашого Спасителя, і оберегти їх обох від смутку за наші гріхи.

У другій історії я розповім про молодого чоловіка, який поїхав на місію, будучи гідним, але, через власний вибір, повернувся додому раніше через потяг до особи своєї статі та певної травми, якої він зазнав через це. Він все ще був гідний, але його віра зазнала кризи, його емоційна ноша стала ще важчою, а його духовна біль ставала дедалі глибшою. В ньому підмінювали одне одного біль, збентеження, злість і самотність.

Допомагаючи йому, його президент місії, його президент колу і його єпископ провели незліченні години, вивчаючи його проблему, проливаючи сльози й благословляючи його, але велика частка його душевної рани була настільки особистою, що він не допускав їх принаймні до якихось її часток. Його дорогий батько в цій історії вилив усю свою душу, допомагаючи цій дитині, але дуже вимогливі умови його роботи означали, що часто з темними ночами душі боролися лише цей хлопець і його матір. І вдень, і вночі, спершу протягом тижнів, потім протягом місяців, які переростали в роки, вони прагнули зцілення разом. В періоди гіркоти (здебільшого його, але іноді й її) та безкінечного страху (здебільшого її, але іноді й його), вона приносила—і знову це прекрасне слово, яке стосується тягарів—приносила своєму синові свідчення про Божу силу, про Його Церкву, але особливо про Його любов до цієї дитини. В той же час вона свідчила про свою безкомпромісну, невмирущу любов до нього. Щоб звести разом ці два абсолютно важливих, необхідних стовпи самого свого існування—євангелію Ісуса Христа і її сім’ю—вона постійно виливала свою душу в молитві. Вона постилася й плакала, вона плакала й постилася, а потім слухала й слухала, коли цей син розповідав їй, як тужить його серце. Таким чином вона несла його—знову—тільки цього разу не дев’ять місяців. Цього разу вона думала, що боротьба з його відчаєм триватиме вічно.

Але з благодаттю Бога, її особистою завзятістю та допомогою багатьох провідників Церкви, друзів, членів сім’ї та професіоналів, ця наполеглива матір побачила, як її син прийшов додому в обіцяну землю. З сумом ми визнаємо, що таке благословення не приходить, або принаймні ще не прийшло до всіх батьків, які страждають від великої кількості обставин їхніх дітей, але і тут, і там була надія. І я мушу сказати, що сексуальна орієнтація цього сина не змінилася якимось дивовижним чином—цього ніхто й не очікував. Але мало-помалу змінилося його серце.

Він повернувся до Церкви. Він сам вирішив приймати причастя, будучи гідним. Він знову отримав храмову рекомендацію і прийняв покликання служити вчителем ранкової семінарії, яке чудово виконував і був успішним. І зараз, через п’ять років, за власним проханням і зі значною допомогою Церкви, він знову повернувся на місію, щоб завершити служіння Господу. Я плакав, думаючи про мужність, цілісність і рішучість цього молодого чоловіка і його сім’ї, з якими вони все владнали і допомогли йому зберегти свою віру. Він знає, що багато чим зобов’язаний багатьом іншим людям, однак він знає, що найбільше в боргу він перед двома месіанськими особами у своєму житті, тими двома, хто ніс і підтримував його, працював з ним і визволив його—його Спасителем, Господом Ісусом Христом, і його рішучою, спроможною визволяти, абсолютно святою матір’ю.

Остання історія мала місце під час переосвячення храму в Мехіко у Мексиці лише три тижні тому. Саме там ми з президентом Генрі Б. Айрінгом побачили нашу улюблену подругу—Лізу Таттл Пайпер, яка стояла під час тієї зворушливої служби освячення. Але стояти їй було важко, бо однією рукою вона підтримувала свою дорогу, але з великими фізичними обмеженнями дочку, Дору, а іншою вона намагалася тримати недіючу праву руку Дори, щоб ця фізично обмежена, але нескінченно дорогоцінна дочка Бога, могла махати білим носовичком, і голосом, розбірливим лише для неї самої та небесних ангелів, вигукувати: “Осанна, осанна, осанна Богу і Агнцю”¹².

Усім матерям повсюди, колишнім, теперішнім або майбутнім, я кажу: “Дякую вам. Дякую вам за те, що ви народжуєте й виховуєте душі, за те, що формуєте їх характер і демонструєте чисту любов Христа”. Матері Єві, Сарі, Ребеці та Рахіль, Марії з Назарета та Небесній Матері я кажу: “Дякую вам за вашу вирішальну роль у виконанні цілей вічності”. Всім матерям у будь-яких обставинах, включаючи тих, кому зараз важко,—а важко буде всім,—я кажу: “Заспокойтеся. Вірте в Бога і в себе. Ви чините краще, ніж думаєте. Ви є спасителями на Горі Сіон¹³ і, як і у Господара, Якого ви наслідуєте, ваша любов “ніколи не минає”¹⁴. Нікому іншому я не можу віддати більшої данини. В ім’я Ісуса Христа, амінь.