Щоб вони завжди пам’ятали Його

Старійшина Клаудіо Р. М. Коста

Сімдесятник

Мені подобається вивчати і обмірковувати життя Того, Хто віддав усе заради мене і всіх нас.

Мені подобається пісня Початкового товариства, де сказано:

О, розкажи, як Спаситель жив в давні дні.
Більше про Нього хотілось знати мені.
Як на землі Він дива чинив,
Зцілював хворих, морем ходив1.

Я вірю, що започаткування традиції розповідати історії про Ісуса нашим дітям і сім’ям є дуже особливим способом дотримуватися святості Суботнього дня в наших домівках.

Це, безсумнівно, принесе в нашу домівку особливий дух і надасть нашій сім’ї приклади від самого Спасителя.

Мені подобається вивчати і обмірковувати життя Того, Хто віддав усе заради мене і всіх нас.

Мені подобається читати уривки з Писань, де описано Його безгрішне життя, і, прочитавши в Писаннях про події, що сталися з Ним, я заплющую очі та намагаюся уявити собі ці священні миті, які мене навчають і духовно зміцнюють.

Миті, такі як:

Коли Він сплюнув на землю, і з слини грязиво зробив, і очі сліпому помазав грязивом і до нього промовив: “Піди, умийся в ставку Сілоам”². І той чоловік послухався, і вмився, і вернувся видющим.
Коли Він зцілив жінку, яка була хворою на кровотечу і доторкнулась до краю одежі Його, вірячи, що просто торкнувшись Його вона буде зцілена³.
Коли Він явився Своїм учням, йдучи по морю⁴.
Коли Він йшов з учнями по дорозі в Еммаус і відкрив їм розуміння Писань⁵.
Коли Він явився народу тут, на Американському континенті, і сказав їм підійти до Нього і вкласти руки свої до Його боку, і відчути сліди цвяхів на Його руках і на Його ногах, щоб могли вони знати, що Він “Бог Ізраїля і Бог усієї землі, і [що Його] було вбито за гріхи світу”⁶.

Я радію, дізнаючись, що є батьки, які розповідають історії про Христа своїм дітям. Я помітив це, спостерігаючи за дітьми в Церкві, під час виступів Початкового товариства та інших подій.

Я вдячний своїм батькам за те, що вони навчали мене про Христа. Я продовжую бачити, як приклад Спасителя допомагає моїй любій дружині та мені, коли ми навчаємо наших дітей.

Моє серце сповнено радості, коли я бачу, як мої діти розповідають історії про Христа моїм внукам. Це нагадує мені один з моїх улюблених уривків з Писань—3-тє послання Івана, розділ 1, вірш 4, де сказано: “Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді”. А чому б також і не наші внуки?

Я вдячний за наших провідників, які постійно навчають нас про Христа, про дотримання святості Суботнього дня і прийняття причастя щонеділі на вшанування Спасителя.

Субота і причастя приносять ще більше радості, коли ми вивчаємо історії про Христа. Роблячи це, ми започатковуємо традиції, які розбудовують нашу віру та свідчення і також захищають нашу сім’ю.

Кілька тижнів тому, повторно вивчаючи послання президента Рассела М. Нельсона, виголошене на останній генеральній конференції, і замислюючись над темою Суботнього дня, я відчув глибоку вдячність за благословення і привілей мати змогу причащатися. Для мене це дуже урочиста, священна і духовна мить. Я дуже люблю причасні збори.

Розмірковуючи, я старанно вивчав благословення хліба і благословення води. Я читав причасні молитви і глибоко замислювався над ними і обрядом причастя. Я почав обдумувати їх і пригадувати у своєму розумі та своєму серці події, пов’язані з ним.

У дусі обдумування, я розмірковував над тим днем, першим днем Опрісноків, коли Ісус, у відповідь на запитання Своїх учнів щодо того, де приготувати Пасху для Нього, відповів їм, кажучи: “Ідіть до такого-то в місто, і перекажіть йому: каже Вчитель: час Мій близький,—справлю Пасху з Своїми учнями в тебе”⁷.

Я намагався уявити собі учнів, які купують їжу і старанно готують страви, щоб їсти з Ним того особливого дня: стіл на 13 осіб, Він і дванадцять учнів, яких Він любив.

Я плакав, уявляючи як Христос вечеряв із ними і проголосив: “Поправді кажу вам, що один із вас видасть Мене”⁸.

Я думав про засмучених учнів, які запитували Його: “Чи не я то, о Господи?”⁹

І коли Юда поставив Йому таке саме запитання, Він спокійно відповів: “Ти сказав”¹⁰.

Я міг уявити як руки, що зцілювали, втішали, напучували і благословляли, ламають хліб, як Ісус промовив: “Прийміть, споживайте, це тіло Моє”¹¹.

Тоді Він взяв чашу, наповнену вином, і, вчинивши подяку, подав її їм, кажучи: “Пийте з неї всі; бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!”¹²

Подумки я подивився на учнів, одного за одним, і побачив в їхніх очах тривогу за Учителя, якого вони дуже любили. Це було так, ніби я сидів з ними, спостерігаючи за всім. Я відчув сильний біль у своєму серці, сповненому сумом й журбою через те, що Йому доведеться пройти заради мене.

Моя душа була сповнена всеохоплюючим бажанням бути кращою людиною. У покаянні та смутку, я палко бажав бути в змозі висушити та уникнути пролиття хоча б кількох крапель Його крові, пролитої в Гефсиманії.

Потім я замислився про причастя, яке ми приймаємо щонеділі на згадку про Нього. Роблячи це, я обдумував кожне слово з молитов благословення хліба і води. Я глибоко обмірковував слова “і завжди пам’ятати Його” з молитви благословення хліба та “що вони завжди пам’ятають Його” з молитви благословення води¹³.

Я думав над тим, що означає завжди пам’ятати Його.

Для мене це означає:

Пам’ятати про Його доземне життя, коли Він створив цю прекрасну планету¹⁴.
Пам’ятати про Його смиренне народження у хліву у Віфлеємі Юдейському¹⁵.
Пам’ятати, як Він, ще 12-річним хлопчиком, навчав учителів у храмі та проповідував їм¹⁶.
Пам’ятати, як Він пішов на самоті в пустиню, щоб підготуватися до Свого земного служіння¹⁷.
Пам’ятати, як Він преобразився перед Своїми учнями¹⁸.
Пам’ятати, як Він започаткував причастя під час Останньої вечері з ними¹⁹.
Пам’ятати, як Він пішов у Гефсиманський сад та відстраждав там настільки сильно за наші гріхи, болі, розчарування і недуги, що кровоточив кожною порою²⁰.
Пам’ятати, як після таких великих страждань і жахливого болю, ще навіть там, у Гефсиманії, Він був зраджений поцілунком одного з учнів, якого Він називав другом²¹.
Пам’ятати, як Його було взято на допит до Пилата та Ірода²².
Пам’ятати, як Його принижували, хльостали по обличчю, плювали на Нього, били і бичували, розриваючи плоть²³.
Пам’ятати, як Йому на голову поклали з тернини вінка²⁴.
Пам’ятати, що Він мав нести Свого хреста на Голгофу і що там Його цвяхами прибили до хреста, і Він страждав від усілякого фізичного і духовного болю²⁵.
Пам’ятати, що на хресті, з нутром, сповненим милосердя, Він дивився на тих, хто розпинав Його і, підвівши очі до небес, благав: “Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!”²⁶
Пам’ятати, як Він, знаючи, що виконав Свою місію зі спасіння всього людства, віддав Свій дух в руки Свого Батька, нашого Батька²⁷.
Пам’ятати про Його Воскресіння, яке гарантує наше власне воскресіння та можливість жити поруч з Ним протягом всієї вічності, залежно від нашого вибору²⁸.

Більш того, обмірковуючи саму причасну молитву і дуже особливі та важливі слова молитов нагадують мені, як чудово під час благословення причастя отримати обіцяння, що якщо ми завжди будемо пам’ятати Його, Його Дух завжди буде перебувати з нами²⁹.

Я вірю, що у Господа є Свій розклад щодо того, коли давати нам одкровення. Я дуже ясно це зрозумів, вивчаючи Екклезіяст 3:1, 6, де сказано:

“Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: …

Час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати”.

Причастя—це також час, коли Небесний Батько навчає нас про Спокуту Свого Улюбленого Сина—нашого Спасителя, Ісуса Христа,—і коли ми отримуємо одкровення про неї. Це час—“стука[ти] і відчинять вам”³⁰, щоб просити і отримувати це знання. Це час для нас, щоб благоговійно просити Бога дати нам це знання. І якщо ми це робимо, у мене немає жодного сумніву, що ми отримаємо це знання, яке безмежно благословить наше життя.

Я люблю Суботу, причастя і те, що вони означають. Я люблю Спасителя усією своєю душею. В ім’я Ісуса Христа, амінь.