Ми ніколи не самотні

Енн Гренцебах

Уявіть, що ви вирішили приєднатися до іншої церкви, а не до тієї, в якій були виховані. А тепер уявіть, що ви розповідаєте про це своїй сім’ї. Якою буде їхня реакція? Вони вас підтримають чи відчують розчарування? Варто навертатися до іншої віри, якщо це призведе до втрати їхньої дружби?

Ось що тривожило мене кілька років тому, коли я цікавилася Церквою. Одна подруга порадила мені прислухатися до серця і вірити, що Господь допоможе не боятися зреченння сім’єю і друзями. З цією простою вірою я рушила вперед і охристилася в квітні 2002 р.

Бути єдиним членом Церкви в сім’ї—це нелегко. Не відчуваєш підтримки сім’ї у дотриманні своїх завітів, щоденному читанні Писань і виконанні незначних речей для подальшої розбудови свідчення. Зберегти зацікавленість—це лише твоя відповідальність. Оскільки я була єдиним членом Церкви у своїй сім’ї, то знаходила додаткові джерела сили, що допомагали мені занурюватися у церковну роботу, ділитися з іншими євангелією, зосереджуватися на храмовій роботі і ніколи не втрачати надії на те, що одного дня моя сім’я приєднається до Церкви.

Підтримка серед протидії

До свого членства в Церкві я ніколи не змушувала свою сім’ю хвилюватися з якихось серйозних причин. Коли я приєдналася до Церкви, вони відчули себе зрадженими, а я почувала себе жахливо, розуміючи, що завдала їм великого болю. Я продовжувала ходити до Церкви, тому що знала у своєму серці, що саме цього Господь хоче для мене, а також для них.

У той час я вже не жила з сім’єю. Кожного разу, коли я приїздила, мене зустрічали зі звинуваченнями і образами. Ситуація погіршилася, коли я вирішила служити на місії. Моя бабуся зі сльозами на очах сказала: “Енні, дівчинко моя! Якщо ти поїдеш на місію, ти розіб’єш моє серце”. Я відповіла, що я відчуваю спонукання поїхати на місію і якщо цього не зроблю, то не виконаю волі Небесного Батька.

Під час підготовки до місії мені давала втіху й сили моя приходська сім’я. Члени приходу робили дивовижні речі, щоб допомогти мені пристосуватися до нового стилю життя після приєднання до Церкви, і вони допомагали мені подолати протидію сім’ї. Мені було легше вистояти, незважаючи на розчарування, коли я занурювалася в церковну роботу, виконуючи покликання, ходячи на заходи і відвідуючи зацікавлених разом з місіонерами. Я також жила неподалік від Пальміри, шт. Нью-Йорк, отже, часто сама відвідувала Священний гай, де сиділа, розмірковувала над своєю ситуацією, і шукала спокою.

Служіння сім’ї

Хоча я мала підтримку приходу, та все ж відчувала, що моя сім’я не розуміє мене і це дуже пригнічувало. Все, що вони знали про церкву, приходило з позацерковних джерел, а те що я їм казала, вони не сприймали. Я намагалася говорити з ними про євангелію і виправляти їхні хибні погляди, але мені ніколи не вдавалося дійти з ними згоди. Прірва між мною і моїми рідними ставала все ширшою, і я не знала, як звузити її. Коли настав час від’їздити на місію у Вірджинію, то я майже втратила надію на те, що моя сім’я коли-небудь виявить зацікавленість Церквою.

У своїх листах додому я не припиняла ділитися євангелією. Я пам’ятаю, як запропонувала батьку зустрітися з місіонерами. Він прямо відповів, що його це не цікавить. Читаючи його відповідь, я переживала найважчі хвилини своєї місії, але це надихнуло мене працювати ще старанніше і ділитися євангелією з кожним, хто хотів слухати. Я зрозуміла, що кожна людина—це член чиєїсь сім’ї і, допомагаючи якійсь людині, я, можливо, відповідаю на чиїсь молитви. Я намагаюся не припиняти своїх зусиль і продовжую ділитися євангелію, хоча вже не служу на місії повного дня.

Благословення, що прийшли завдяки храму

Коли старійшина Генрі Б. Айрінг, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, встав, щоб звернутися з промовою на квітневій генеральній конференції 2005 р., я отримала сильне відчуття, що повинна уважно слухати, про що він буде казати. Він розпочав свою промову такими словами: “Моє послання для тих, кого навернено до Церкви. … Ви не виняток у Церкві. Вам я хочу сказати, як сильно Господь любить вас і довіряє вам. Більш того, я хочу сказати, як сильно Він розраховує на вас”¹.

Він казав про те, як навернені ніколи не повинні припиняти ділитися євангелією зі своїми сім’ями. Потім він пояснив, що ще одним важливим аспектом місіонерської роботи в сім’ї є храмова робота.

Слова старійшини Айрінга надихнули мене встановити цілі стосовно відвідування храму й ведення сімейно-історичної роботи. Велике задоволення я отримала тоді, коли подала до храму імена родичів і отримала дивовижні, несподівані благословення під час обрядів. Це неймовірно зміцнило мій зв’язок з тими, хто зараз по інший бік завіси. Я бачила чудеса, коли намагалася знайти їхні імена, і я відчувала їхню присутність, коли виконувала обряди.

Ще одне благословення я отримала тоді, коли вперше після місії зустрілася з бабусею. Вона дала мені список імен для храмової роботи. Вона також розповіла, як хоче прочитати “Мормонську книгу”, тому що пам’ятає, як цю книгу читав її батько. Тепер вона щотижня телефонує мені, щоб розповісти, про що вона дізналася з Книги Мормона.

Перед від’їздом на місію я отримала відчуття, що чоловік моєї бабусі, який помер у 1996 р., ще до мого членства у Церкві, дуже хотів пом’якшити її серце. Коли я була в Центрі підготовки місіонерів, старійшини нашого округу виконали для нього храмову роботу. Коли я сиділа в целестіальній кімнаті, мене приголомшила думка про те, що вся моя сім’я може бути в ній разом. Я люблю думати про те, що мій дідусь робить усе, що може, щоб допомогти нашій сім’ї прийняти євангелію.

Я продовжую надіятися

Моя мама приїхала забрати мене з місії. Це були вихідні, коли проходила жовтнева генеральна конференція. Вона подивилася три сесії конференції разом зі мною, і вони їй так сподобалися, що вона попросила, аби я подарувала їй на Різдво запис сесій на DVD. Для мене це було чудом і ознакою того, що я не повинна втрачати надії.

Зараз ніхто в моїй сім’ї не виявляє великої зацікавленості в тому, щоб приєднатися до Церкви, але я відчуваю, що одного дня це станеться—у цьому житті чи в майбутньому. Наші стосунки настільки покращилися, що я знаю, що це не завдяки моїм власним зусиллям, а роботі Духа. Небесний Батько благословляє нас чудесами і праведними бажаннями серця, коли ми маємо бажання виконувати Його волю. Я відчувала Його силу і підтримку, коли йшла вперед, і я знаю, що ми ніколи не будемо самотніми у Його істинній Церкві.

Коли ви єдиний член церкви

Шукайте втіху й підтримку у вашій приходській сім’ї або у філії.
Шукайте миру й спрямування в молитві.
Діліться євангелією з іншими. Пам’ятайте, що кожен має сім’ю, і ви можете бути відповіддю на чиїсь молитви.
Беріть участь у сімейно-історичній та храмовій роботі.
Ніколи не втрачайте надію, що ваша сім’я одного дня зможе прийняти євангелію.