Розділене Різдво
Ми знали, що наше перше Різдво після того, як ми стали святими останніх днів, буде іншим. Але воно стало надзвичайним, бо ми розділили його з іншими.
Коли мені було 17 років, моя мама працювала швачкою на ляльковій фабриці. Вона працювала вдома, але ходила на фабрику, щоб взяти нову роботу й повернути виконану. Чоловік, якому вона віддавала своє шиття, був трохи незвичайним.
Коли мама за ним більше роззнайомилася, то зрозуміла, що якісь події засмучують його. Вона запросила його до нас додому. Він прийшов того ж дня і побув у нас кілька годин. Ми дізналися, що він приїхав до Аргентини з Бразилії у пошуках роботи й не мав змоги поїхати додому, хоча йому цього хотілося.
Наша сім’я мала звичай запрошувати когось на святкування Різдва, і у грудні ми, як і кожного року, почали обговорювати, кого ж запросити в гості. Однак це Різдво було не таким як усі з особливої причини. То було перше Різдво, яке ми збиралися провести як члени Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Я відразу ж подумала про маминого співробітника, але нічого не сказала. Пізніше мама сказала, що хотіла б його запросити.
Наступного разу, коли мама повертала своє шиття, вона запитала у того чоловіка, з ким він збирається проводити свята, і він відповів, що не знає. Мама сказала, що було б добре, якби він прийшов до нас на Святвечір. Чоловік відповів, що дасть відповідь пізніше.
На Святвечір хтось постукав у двері. Коли ми відкрили, там стояв мамин співробітник зі своїм трирічним сином. Було так чудово познайомитися з тим маленьким хлопчиком і провести з ним вечір. Він був сповнений духом любові, як і його батько. Усім членам нашої сім’ї здавалося, що в серцях дзвонять дзвони, коли ми слухали чарівний спів цього маленького хлопчика у Святвечір.
Я вдячна за євангелію, яка посилила дух нашого різдвяного починання того року та зміцнила рішучість нашої сім’ї пам’ятати “братерську доброту [і] благочестя” (УЗ 4:6).