Євангельські обряди даютьнадію
По телефону дружина запевнила мене, що почуває себе краще і що все буде добре. Через три дні все змінилося.
Я народився і виріс на Філіппінах, де познайомився і уклав шлюб зі своєю дружиною Моніною. Саме там народився наш син Марк. У середині 1990-х років наша сім’я переїхала до Сайпану. Це маленький острів у Тихому океані. Там ми були активними членами іншої церкви. Час від часу я бачив, як на острові ходять по двоє акуратно одягнені молоді чоловіки у білих сорочках і краватках. Я знав, що вони були місіонерами-святими останніх днів, однак не мав наміру приєднуватися до іншої церкви. Коли я бачив, що вони йдуть мені на зустріч, то в прямому розумінні розвертався і біг у протилежному напрямку.
Моє ставлення до місіонерів змінилося, коли двоє друзів—Мел і Соледад Еспіноса—охристилися у Церкві. Вони заохочували нашу сім’ю познайомитися з місіонерами, і, головним чином, з цікавості ми на це погодилися. Наша перша зустріч відбулася в серпні 2007 року, і коли місіонери ділилися своїм посланням, мене охопило дуже сильне почуття: серце почало битися сильніше, а по тілу побігли мурашки. Пізніше я дізнався, що вся моя сім’я відчула натхнення і духовний підйом. Упродовж наступних місяців, коли ми більше дізнавалися про євангелію Ісуса Христа, наші відчуття ставали ще сильнішими.
Приблизно в той самий час, коли ми почали зустрічатися з місіонерами, Моніна почала втрачати сили й по всьому її тілу почали з’являтися дивні ґулі. Як ніколи раніше загострився її артрит. Ми звернулися до лікарів, але жоден аналіз не давав відповіді. Минали місяці, а її стан погіршився настільки, що вона потребувала додаткових медичних обстежень. У грудні Моніна полетіла на Філіппіни, щоб там отримати консультацію лікарів. Я залишався на Сайпані, щоб працювати й піклуватися про нашого сина-підлітка.
Перед відльотом Моніна сказала мені, що після повернення на Сайпан хотіла б охриститися. Вона також просила мене продовжувати зустрічі з місіонерами, хоча самій їй доведеться пропустити кілька уроків. Я пообіцяв, що ми з Марком усе виконаємо.
Поки вона була на Філіппінах, ми регулярно розмовляли, щоб я міг знати, що каже її лікар, а вона дізнавалася про те, що ми вивчили про євангелію. Моя дружина казала, що з кожним днем відчуває все менше болю, і я радів, що лікування допомагає. На початку січня 2008 року я придбав квиток на літак, щоб провідати її, але вона запевнила, що невдовзі повернеться на Сайпан і що немає потреби витрачати гроші на подорож. Вона сказала, як любить нашого сина й сумує за ним, проте запевнила, що все буде гаразд.
Через три дні вона раптово померла. Причина: невиявлена лейкемія. Ми з Марком були приголомшені і вбиті горем. Негайно ми вирушили на Філіппіни на похорон, а потім повернулися до Сайпану. Це був найважчий момент у нашому житті.
Я відчував глибокий сум. Він був настільки сильним, що мені було важко вранці вставати з ліжка. Одного дня, коли тягар здавався непосильним, Марк нагадав мені про те, чого навчали нашу сім’ю місіонери. Він сказав: “Тату, не плач так сильно. Мама зараз разом з Богом. Вона в духовному світі”. Я відчув таку вдячність за те, що справедливий Бог дав Моніні можливість далі вивчати євангелію, щоб кожен, хто колись жив на землі, міг прийняти або відкинути євангелію Ісуса Христа—у цьому житті чи в наступному.
Продовжуючи вивчати вчення Ісуса Христа, я зрозумів, що Небесний Батько дав навіть більше: Він дав моїй дружині можливість пройти важливі обряди, такі як хрищення. Перед від’їздом на Філіппіни моя дружина говорила зі мною про хрищення в Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів. І хоча вона не змогла охриститися в цьому житті, Небесний Батько не позбавив її надії.
Після повернення на Філіппіни з похорону своєї дружини я втратив роботу. Щоб сплатити рахунки за лікування Моніни, я продав автомобіль. Крім того, нам з Марком доводилося звикати до життя без Моніни. Попри випробування ми з Марком знайшли надію в нашій новій релігії, і в квітні 2008 року ми охристилися. У наступні місяці я зміг знайти іншу роботу і сплатити рахунки за лікування. Mи з Марком поставили за мету поїхати разом з членами нашої філії до Манільського Філіппінського храму, щоб запечатати нашу сім’ю.
Заощадивши зі своїх статків і підготувавшись духовно, у травні 2009 року ми з Марком вирушили разом зі своєю філією до храму. Під час підготовки до подорожі ми на власні очі бачили, як діє руйнівна рука супротивника і як зміцнює та надихає любов нашого Небесного Батька. За день до запланованої подорожі до храму я дуже сильно захворів. У деяких членів приходу несподівано виникли імміграційні проблеми, а інші мали труднощі з отриманням паспортів. Наші друзі, які познайомили мою сім’ю з євангелією, сім’я Еспіноса, втратили роботу в той самий тиждень, коли було заплановано поїздку до храму. А ще гірше те, що у члена президентства нашої філії, який уперше збирався відвідати храм, за три дні до від’їзду через раптову хворобу помер батько. Однак врешті-решт Господь зміцнив нас і дав можливість 42 членам нашої філії відвідати храм. Шістнадцятеро з нас їхали до храму вперше.
Я ніколи не забуду день 13 травня 2009 року. Коли я приїхав до храму, важкий тягар і біль через смерть дружини відразу ж зник. І хоча спочатку в храмі я дуже хвилювався, бо не знав точно, що робити і куди йти, однак був вражений тим, який спокій і мир огорнули мене, як тільки я в нього увійшов. Це дуже відрізнялося від шумних вулиць поза храмом.
Упродовж дня все, про що я дізнавався, набувало більшого значення і сили. Вранці наша філія брала участь у хрищеннях за померлих. Спостерігаючи за цим, я впіймав себе на тому, що думаю про дружину, яка півтора роки тому висловила бажання охриститися. Після цього я бачив здійснення її бажання, коли одна подруга христилася за Моніну.
Однак найважливіша подія моєї подорожі відбулася пізніше того ж дня, коли я увійшов до кімнати запечатування. Ми з дружиною уклали шлюб багато років тому, але ми не уклали його в храмі Небесного Батька повноваженням священства. Коли дружина померла, я думав, що втратив її назавжди. Однак під час бесід з місіонерами я дізнався, що у храмі сім’ї можуть запечатуватися на вічність.
Коли я увійшов до кімнати запечатування в Манільському храмі, мене охопили сильні почуття. Відразу після хрищення я знав, що благословення євангелії реальні, але в ту мить я по-справжньому зрозумів їхню цінність. Коли ми з Марком стали на коліна біля олтаря, щоб запечататися сім’єю, я відчув присутність своєї дружини. Я міг чути її голос, і мені здавалося, що я тримаю її за руку. Я відчував присутність Моніни всім своїм серцем. Тоді я знав, що ми—вічна сім’я.
Ілюстрації Бйорна Торкельсона
Місіонерські уроки допомогли нашій сім’ї відчути духовне піднесення і натхнення. Тоді ми ще не знали, як нам потрібна буде та втіха у найближчі місяці.
У храмі ми з сином знову здобули те, що, як вважали, втратили навіки.