Правда переможе

Олівер Майялл

Чи треба мені служити на місії? Відповідь, яку я отримав, була твердою.

Я виховувався в сім’ї активних святих останніх днів у Англії, будучи восьмим з десятьох дітей. Наші вірні батьки навчали нас євангелії й показували гарний приклад. Однак у 14-річному віці мені стало важко ходити до ранкової семінарії, відвідувати різні заняття й духовні вечори та брати участь у молодіжних заходах. Більшість моїх друзів не були членами Церкви. Їхні норми дуже відрізнялися від тих, які прищеплювали мені з дитинства.

Я почав приймати неправильні рішення, бо дуже хотів бути схожим на своїх друзів і отримувати так звані “задоволення”, які отримували вони. У 15 років я повністю став неактивним у Церкві. З роками моє життя ставало все більш мирським.

Однак у той самий час я почав щось відчувати у глибині душі. Виникали запитання про мету життя, і я почав розмірковувати про призначення людини. Той світ, який я знав і, як вважав, любив, став похмурим, холодним і самотнім. Моя душа не вдовольнялася тим, що той світ пропонував. Було відчуття, що я маю бути не у своєму рідному місті, а десь іще. Я відчував, що від мене вимагалося робити щось інше в моєму житті.

Ці думки й відчуття не полишали мене багато тижнів, і я вирішив помолитися й попросити допомоги. Це була перша молитва після довгої перерви. Я вирішив дочекатися ночі, коли всі заснуть. Після молитви я розмірковував і слухав, але нічого не сталося. Так я продовжував молитися упродовж тижнів, поки не зрозумів ось чого: мабуть Бог не відповість мені відразу просто тому, що я зростав у євангелії і, на жаль, ніколи цього по-справжньому не цінував.

Одного вечора я змінив свій підхід. Замість того, щоб вимагати відповідь і сподіватися, що Господь дасть її мені відразу, я пообіцяв, що буду служити Йому як місіонер, якщо Він відповість мені. Уперше я молився, щоб дізнатися істину про Книгу Мормона, Джозефа Сміта і вчення Церкви. Мене охопило настільки потужне, однак настільки спокійне відчуття, що я заплакав.

Я пішов до свого єпископа, який до того ж був моїм найстаршим братом, і сказав, що хочу служити на місії. Я дуже хвилювався, однак знав, що оскільки Господь виконав Своє обіцяння, я маю виконати своє. Коли я розповідав єпископу про все, що сталося, по його обличчю потекли сльози.

Потім я почав зустрічатися з Келлі, дівчиною, яка не була членом Церкви. Я розповів їй про плани служити на місії. Келлі бачила, що я змінився, і хотіла знати чому. Внаслідок цього Келлі почала слухати місіонерські бесіди і приєдналася до Церкви, а я зміг охристити і конфірмувати її. Ця подія змусила мене замислитися над тим, чи не стане цей місіонерський досвід виповненням мого обіцяння служити Господу. Я сумнівався стосовно від’їзду, тож вирішив помолитися і дізнатися, чи правильно буде лишати Келлі та їхати на місію.

Я вибрав місце в горах на вересових пустищах під назвою Седделворт Даувстоунз, де мене ніхто не потурбує. Взявши їжу, Писання і щоденник, я попрямував у гори і зійшов на вершину, щоб звернутися з бажаннями мого серця до Небесного Батька. Під час молитви я уважно прислухався, щоб отримати відповідь у вигляді спокійного відчуття чи палання у грудях, але не відчув нічого.

Йдучи назад, я помітив на землі акуратно викладені з каменів слова “Правда переможе”. “Цікаво”,—подумав я, але не більше того. Однак, коли я розповів про це своїй мамі, вона просто сказала: “Це і є відповідь для тебе”.

Знаєте, коли перші місіонери-святі останніх днів приїхали до Англії у 1837 році, вони почали свою роботу з Престона. У той час місто було центром великих святкувань з нагоди сходження на трон королеви Вікторії. Коли місіонери вийшли з екіпажу, то побачили вгорі прапор, на якому великими золотими літерами було написано: “Правда переможе”.

Ця фраза стала дуже поширеною в Церкві і з’являлася в різних публікаціях. Один зі старійшин, звітуючи про свою місію у штаті Індіана, у 1841 році писав у листі, опублікованому в часописі Times and Seasons, що видавався в Наву: “Хоча Господь вибрав слабке цього світу для проповідування Його євангелії, правда переможе і буде процвітати”¹.

Довірившись Господу, я подав документи на місію. На свій 21-й день народження разом з привітальними листівками я отримав покликання служити в Англійській Лондонській Південній місії. Через те, що багато років я був неактивним, то вважав себе слабким і невідповідним покликанню. Лише пізніше я зрозумію те, що розумів той місіонер ранньої доби: Господь може обирати слабке цього світу для проповідування Його євангелії, однак правда переможе і процвітатиме.

З вірою я пішов до храму отримати ендаумент. Коли я виходив з храму, то зустрів двох місіонерів, які служили в моєму приході. У розмові з ними я розповів про те, що сталося на вересових пустищах. Один зі старійшин широко усміхнувся і розповів, що в один із днів підготовки разом з напарником вони пішли на вересові пустища і раптом отримали відчуття викласти на схилі пагорба слова знайомої фрази: “Правда переможе”.

Усі ми почали плакати, коли зрозуміли, що відбулося. Той, хто знайомий з тією місцевістю, знає, що на пустищах є безліч різних стежинок. Однак я вибрав саме ту, яка привела до місця, де місіонери виклали камені. Я зрозумів там і в ту мить, що того дня в горах Господь відповів на мою молитву.

Ілюстрація Брайяна Колла