Колишнім місіонерам

Старійшина Л. Том Перрі

З Кворуму Дванадцятьох Апостолів

З виступу на жовтневій генеральній конференції 2001 р. Повний текст виступу міститься на сайті www.conference.lds.org

Чого ми потребуємо—так це чудової армії колишніх місіонерів, які знову розпочнуть своє служіння.

Спілкуючись з колишніми місіонерами, я дізнався про те, що внутрішня перебудова, пов’язана з завершенням місіонерського служіння та поверненням у світ, який ви колись залишили позаду, відбувається не завжди легко. Дозвольте мені запропонувати лише кілька порад.

Часта, послідовна, могутня молитва

Миті, коли я наближався до Господа завдяки регулярній молитві, залишили незабутні спогади про мою місію. У ті часи Дім місії було розташовано на Стейт-стріт у Солт-Лейк-Сіті. Це був великий будинок, який було перетворено на центр підготовки місіонерів. Там були великі спальні, десь ліжок по 10 у кожній. Ми прибули в неділю ввечері.

Той тиждень, що передував початку мого місіонерського служіння, був сповнений радісного хвилювання. Часто проводилися вечірки та проводи. Боюся, що я тоді не мав належного відпочинку і не був підготовленим до навчання, яке мав отримати в Домі місії. В перший же вечір у Домі місії я відчував сильну втому. Чекаючи, поки інші місіонери підготуються до сну, я розтягнувся на своєму ліжку і невдовзі заснув. Однак я раптом прокинувся, бо мене охопило якесь почуття. Коли серпанок сну розвіявся, я почув, як хтось проказує слова молитви. Я розплющив очі і, на мій подив, побачив усіх старійшин з моєї спальні, які стояли навколішки навколо мого ліжка, завершуючи день молитвою. Я швидко заплющив очі й прикинувся, що сплю. Я був надто збентежений, щоб встати з ліжка і приєднатися до них. І хоча мій перший місіонерський досвід молитви викликав у мене збентеження, це було початком двох чудових років частого звернення до Господа з проханнями надати провід.

Протягом усієї місії ми з напарником розпочинали кожен новий день з ранкової молитви. Це саме ми робили і щовечора, лягаючи спати. Ми починали навчання з молитви, ми молилися, виходячи з квартири на проповідь “від дверей до дверей”; певна річ, ми підносили особливі молитви, коли потребували особливого проводу, щоб скерувати нашу місіонерську роботу. Те, що ми зверталися до Небесного Батька часто, надавало нам сили й сміливості здійснювати роботу, на виконання якої нас було покликано. Відповіді приходили; іноді вони були напрочуд прямими й буквальними. Здавалося, що чим частіше ми звертаємося до Господа, прохаючи надати провід на день, тим сильніше відчувалося спрямування Святого Духа.

Згадуючи своє життя після місії, я бачу, що були періоди, коли я був спроможним підтримувати саме таку близькість до Господа, як і в часи місіонерського служіння. Були також періоди, коли здавалося, що світ перемагає мене, і я був менш послідовним і вірним у піднесенні своїх молитов.

Чи зараз не слушний час, щоб зробити невеличку самооцінку й визначити, чи ми й тепер маємо ті самі стосунки з нашим Небесним Батьком, які ми мали в часи служіння на місії? Якщо світ відвернув нас від звички молитися, то ми втратили велику духовну силу. Можливо, зараз настав час знову запалити наш місіонерський дух через частішу, регулярнішу, сповнену більшої сили молитву?

Вивчення Писань особисте і з напарником

Наступний незабутній спогад, пов’язаний з місіонерським служінням—це щоденне вивчення Писань. Дисциплінованість, з якою ми слідували планові вивчення євангелії, була чудовим, корисним досвідом. Знання вчень, що містяться у Писаннях, якось по-особливому розкриваються при особистому вивченні. Я пригадую, як у часи місіонерського служіння дивувався тому, наскільки досконало Господь підготував план для Своїх дітей на цій землі; як у кожному розподілі часів Він надихав серця Своїх пророків записувати про їхнє спілкування з Ним. Його слова завжди доброзичливі й прямі; вони відкривають благословення, які приходять через виконання Його закону та слідування Його шляхам.

Також шодня ми з напарником разом навчалися годину або й більше. Здавалося, що ми в багато разів краще розуміли вчення царства, поєднуючи дві пари очей. Ми читали разом, а тоді ділилися думками.

Наш розум ставав гострішим завдяки щоденному навчанню—як індивідувальному, так і спільному. Такі заняття зближували нас як напарників і поглиблювали розуміння учення царства.

Коли ми залишаємо місіонерське служіння, в нас більше немає напарника, який би допомагав нам дисципліновано ставитися до звичного вивчення, але це не означає, що заняття слід припинити. Як прекрасно було б, якби після повернення додому ми щоденно вивчали Писання в сімейному колі. Якщо ми їдемо з дому, то чи не можемо ми запросити товаришів по кімнаті або друзів вивчати Писання разом? Практика проведення регулярних занять у класі та відвідування інституту релігії допоможе зберегти ясне розуміння учення царства та відсунути подалі наполегливі втручання суєтних проблем. Безумовно, коли ми одружуємося, то маємо вічного супутника, з яким можемо досліджувати євангельські вчення та ділитися ними.

Писання завжди під рукою, щоб поглиблювати наше розуміння мети життя і того, що нам слід робити, аби зробити життя більш плідним та корисним. Будь ласка, не залишайте практики регулярного індивідуального та спільного вивчення Писань.

Радість викладати євангелію

Чи пам’ятаєте ви радість, яку відчували, викладаючи євангелію людині, яка була позбавлена цих учень усе своє життя? Чи пам’ятаєте захоплення, яке відчувається, коли ви навчаєте про закон Господа і про благословення від слідування за Ним? Чи зможете ви колись забути радість вашого першого хрищення на місії?

У мої дні в церквах ще не було христильних купелей. Моє перше хрищення відбулося в річці Скіото, штат Огайо. Це було прохолодної осінньої днини, і здавалося, що вода була холодніша за повітря. Я пам’ятаю те гостре відчуття, яке я мав, входячи в холодну річку, і як підбадьорював мого дослідника євангелії послідувати за мною. Однак невдовзі холод повітря та води більше не відчувався, коли я виконував обряд хрищення. Вигляд сяючого обличчя людини, яка виходила з вод хрищення—це образ, який я ніколи не забуду.

Можливість навчати євангелії та христити не є привілеєм тільки для тих, хто носить таблички місіонерів повного дня. Чому ж ми дозволяємо полум’ю місіонерського служіння слабшати, коли повертаємося до наших щоденних справ у світі?

Ще ніколи в історії людства ми не мали кращої підготовленості до викладання євангелії дітям нашого Небесного Батька на цій землі. І вони, здається, ще ніколи не потребували її більше, ніж сьогодні. Ми бачимо занепад віри. Ми бачимо зростання любові до суєтності та зниження моральних цінностей; і перше і друге принесуть більший душевний біль і розпач. Чого ми потребуємо—так це чудової армії колишніх місіонерів, які знову розпочнуть своє служіння. Хоч вони не носитимуть табличок місіонерів повного дня, вони можуть мати ту саму рішучість і цілеспрямованість, щоб принести світло євангелії у світ, який відчайдушно шукає свій шлях.

Я звертаюсь до вас, колишні місіонери! Оновіть своє заповзяття, відродіть у собі бажання служити і дух місіонерського служіння. Я закликаю вас мати вигляд слуг нашого Небесного Батька, бути серед Його слуг і діяти, як Його слуги. Я молюся, щоб ви мали поновлену рішучість проголошувати євангелію, щоб ви могли більш активно брати участь у цій великій роботі, на виконання якої Господь покликав усіх нас. Я хочу пообіцяти вам: на вас чекають великі благословення, якщо ви й надалі йтимете вперед з тією відданістю, яку мали в часи свого служіння на місії повного дня.

Ідіть вперед з оновленою рішучістю. Нехай завдяки вашому прикладу в цьому неспокійному світі сяє світло євангелії. Ми з вами задіяні в Господній роботі. Бог живе. Ісус є Христос. Ми належимо до Його Церкви. Я свідчу вам про це.