Наші домівки, наші сім’ї
Славетне возз’єднання
Автори живуть у шт. Юта, США, і служили у місії Аккра, Гана.
Десятиліття розлуки і смутку закінчилися, коли Господь звів батька і сина у храмі.
Чудового квітневого ранку 2012 року Джон Еков-Менса увійшов до храму в Аккрі, Гана. Літній брат, якому вже було за 80, приїхав з групою святих з Нкавкав, де він самотньо жив. Група планувала заночувати у кімнатах для відвідувачів храму, розташованих неподалік, і залишитися ще на два дні, аби послужити у храмі.
Сидячи у храмі, брат Еков-Менса чекав на участь у початкових обрядах, коли біля нього сів молодший віком чоловік. Молодшому віком чоловікові було 54 роки, і він планував того ранку відвідати сесію ендаументу разом зі своєю дружиною. Але оскільки вони запізнилися, то він вирішив, що буде виконувати початкові обряди.
“Звідки ви?”—запитав брат Еков-Менса.
“Секонді”,—відповів чоловік.
“З якої частини Секонді?”—запитав брат Еков-Менса.
“Кетан,—відповів молодший брат,—з тієї частини, де розташовані школи”. Розмова продовжувалася, і обидва чоловіки відчували, до чого ці запитання можуть привести.
Схвильований наростаючим відчуттям того, що він його впізнав, молодший віком чоловік поглянув на брата Еков-Менсу. “Ви—мій батько,—проголосив він.— Як вас звати?”
“Джон Еков-Менса”.
“У мене таке ж ім’я”,—відповів син.
Ілюстрація Брайяна Колла; фотографія люб’язно надана авторами
Після служіння у храмі обидва чоловіки довго сиділи у целестіальній кімнаті, відновлюючи між собою зв’язок і відчуття любові. Хоча все, що брат Еков-Менса молодший розповів і зробив заслуговувало на повагу і було правильним, він здавалося, ще не був готовий всім серцем прийняти свого батька—аж поки не дізнався, чому його батько мав піти і чому не міг спілкуватися зі своєю сім’єю.
Майже 50 років тому брат Еков-Менса старший одружився з жінкою, чия бабуся—найстаріша очільниця матріархального роду на той час—мала необмежену владу у своєму племені. На жаль, як голова роду вона чинила спротив шлюбу своєї онучки і Джона. На її настійливу вимогу подружжя зрештою розлучилося, коли їхньому найстаршому сину Джону молодшому, було лише чотири чи п’ять років. Джон молодший знав свою бабусю як сильну працелюбну жінку, а не як силу, яка майже на 50 років позбавила його будь-якого спілкування з рідним батьком.
Вигнання з племені значною мірою порушило всі зв’язки. Оскільки не було ні телефонів, ні пошти, Джон старший не мав змоги підтримувати контакт із своєю сім’єю. У пошуках роботи він поїхав на далеку відстань. Він жив у Манкессімі з 1963 по 1989 рік, де керував невеликим малярним цехом. Звідти він переїхав до Ади, де жінка, чий будинок він фарбував, познайомила його з євангелією Ісуса Христа. Брат Еков-Менса старший приєднався до Церкви у 1991 році.
Оскільки брат Еков-Менса молодший був дуже малий, коли розпався шлюб його батьків, він небагато знав про свій спадок. Час від часу мати казала, що він як дві краплі води схожий на свого батька, але це все, що він знав.
Коли Джон виріс і одружився, разом з дружиною Деборою вони вирішили знайти Церкву, до якої б приєдналися. Джон був в Університеті Гани в Аккрі, коли на поличці побачив журнал Ліягона. Він узяв журнал і зацікавився його змістом. Джон звернув увагу на те, кому належало це видання: Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Коли Джон повернувся з навчання додому в Секонді, його дружина з нетерпінням розповіла про церкву, про яку дізналася від подруги. Вона сказала йому назву: Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Джон сказав їй, що це та Церква, про яку він прочитав у журналі в університеті.
Джона і Дебору навчали євангелії і охристили в 1999 році. Через десять років вони запечаталися у храмі в Аккрі і до них були запечатані троє молодших з п’яти їхніх дітей.
А потім у храмі в 2012 році зі сльозами на очах батько і син впізнали один одного. Радість доповнило розуміння, що вони незалежно один від одного приєдналися до Церкви і знайшли свій шлях до храму того чудового ранку.
Батько і син возз’єдналися у храмі через майже 50 років розлуки.