Чекати з вірою
Автор живе у Сеарі, Бразилія.
Я роками чекала, але ніколи не втрачала надії, що мої батьки приєднаються до Церкви.
Ілюстрація Джоел Кастільйо
З Церквою мене познайомила моя тітка і дядько, які живуть неподалік від мене. Мені було лише сім років у той час, і я любила ходити до церкви, щоб побути з іншими дітьми. Мої батьки не були членами Церкви, але вони не були проти того, що я ходила до церкви кожної неділі з тіткою і дядьком. Батьки казали, що набагато краще ходити до церкви, де навчають про Ісуса Христа, ніж бігати по вулицях і шукати пригод.
Місіонери часто приходили до нашого дому, щоб навчати нас. Батькам подобалися уроки, але вони не хотіли приймати євангелію. Вони казали, що не готові, оскільки зайти у води хрищення означало взяти на себе серйозні зобов’язання. Місіонери продовжували приходити в наш дім, але вони завжди йшли від нас, розчаровані відповіддю батьків. Однак я знала, що одного дня вони охристяться.
Коли мені виповнилося вісім років, я була готова до укладання завіту хрищення. Мама запитала мене, чи я дійсно цього хочу. Вона сказала, що після хрищення я не зможу передумати і що хрищення змінить моє життя назавжди. Я сказала, що мріяла про хрищення з того часу, коли почала ходити до Початкового товариства.
Після хрищення і конфірмації я продовжувала ходити до церкви, але мої батьки рідко приходили на наші заходи Початкового товариства. Мені було боляче бачити всіх дітей з їхніми батьками. Однак я сподівалася, що колись вони охристяться і будуть запечатані у храмі, тоді моя найбільша мрія здійсниться.
Коли я була підлітком, місіонери продовжували приходити і навчати моїх батьків, але батьки, як і раніше, не хотіли христитися. Проте вони час від часу приходили до церкви, що давало мені невелику надію. Я все ще мріяла, що батьки приєднаються до Церкви, але починала думати, що це ніколи не станеться у цьому житті.
Тоді одного недільного ранку, коли мені було 17 років, моя мама знову прийшла до церкви зі мною. По дорозі додому вона сказала мені те, що я досі чую у своєму розумі та серці. Вона сказала, що вирішила охриститися. Я була приголомшена! Після такого довгого очікування я не могла повірити, чи це справді так. У травні 2010 року мама увійшла у води хрищення. То був такий щасливий день.
Після хрищення я поглянула на батька і сказала: “Тепер залишився лише ти один”. Він сказав, що це не станеться швидко, бо у нього немає бажання христитися. Мені знову було сумно—частково моя мрія здійснилася, але до її повного виповнення було ще далеко. Хоча це було важко, та все ж я була впевнена, що все зміниться. На моє велике щастя, відповідь на мої молитви надійшла через два місяці, коли батько увійшов у води хрищення. Я відчувала найбільшу радість у своєму житті. Мені здавалося, що співали небеса.
Після того як батьки приєдналися до Церкви, я зрозуміла, що здійснилася і друга половина моєї мрії, але нам треба запечататися на вічність у домі Господа. Батьки сказали мені, що вони не відчувають себе готовими, що у них немає достатньо грошей на довгу подорож до храму в Ресіфе, Бразилія, і що вони не можуть знайти, хто наглядав би за домом, поки нас не буде. Мені було сумно, однак я продовжувала молитися про те благословення, знаючи, що Господь відповість на молитви.
З часом мама відчула сильне бажання поїхати до храму, навіть незважаючи на те, що батько продовжував опиратися. Після багатьох бесід з єпископом, вони удвох вирішили їхати. Я відчувала таку радість, що ледве могла її стримати.
У вересні 2011 року разом з мамою і батьком я вперше у своєму житті увійшла до храму. Мене запечатали до батьків наступного дня, і я можу дійсно сказати, що після 11 років очікування то був мій найкращий день.
Я дуже вдячна Небесному Батькові за все, що Він мені дав, особливо за відповідь на мої молитви і здійснення моєї найзаповітнішої мрії: побачити всю мою сім’ю в домі Господа.
Ілюстрація Джоел Кастільйо