Головне—це люди
Єпископ Джеральд Коссе
Верховний єпископ
Головне в Церкві—це ви, учні Господа,—ті, хто любить і наслідує Його, і хто взяв на себе Його ім’я.
Під час підготовки до будівництва величного храму в Парижі, Франція, зі мною сталася подія, якої мені ніколи не забути. У 2010 році, коли було знайдено ділянку для храму, мер міста запросив нас зустрітися з ним, щоб дізнатися більше про нашу Церкву. Ця зустріч була надзвичайно важливим кроком до отримання дозволу на будівництво. Ми ретельно підготували презентацію, в якій, серед іншого, було кілька вражаючих зображень храмів святих останніх днів. Я палко сподівався, що краса їхньої архітектури переконає мера підтримати наш проект.
На мій подив, мер зазначив, що замість перегляду нашої презентації він і його команда краще проведуть власне дослідження, щоб дізнатися, що ми за церква. Наступного місяця нас запросили знов, щоб заслухати звіт члена міської ради—жінки, яка, як виявилось, також була професором історії релігій. Вона сказала: “Понад усе ми хотіли зрозуміти, ким є члени вашої церкви. По-перше, ми відвідали одні з ваших причасних зборів. Ми сіли на задніх рядах у каплиці й уважно спостерігали за присутніми на зборах і тим, що вони роблять. Потім ми зустрілися з вашими сусідами—тими, хто живе поблизу вашого центру колу,—і ми запитали у них, якими людьми є ви, мормони.
“Тож, які ваші висновки?”—спитав я, трохи хвилюючись. Вона відповіла: “Ми дізналися, що Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів є найбільш подібною до первинної Церкви Ісуса Христа серед усіх церков, про які нам відомо”. Я майже був готовий заперечити і сказати: “Це не зовсім вірно! Це не церква, яка є найбільш подібною; це і є Церква Ісуса Христа—та сама Церква, істинна Церква!” Але я втримався і натомість подумки промовив молитву вдячності. Потім мер повідомив нам, що, виходячи з результатів їхнього дослідження, у нього і його команди немає заперечень стосовно будівництва храму в їхньому місті.
Сьогодні, думаючи про ту чудесну подію, я відчуваю вдячність за мудрість мера і його дух проникливості. Він знав, що для розуміння Церкви головним є не бачення її через зовнішній вигляд її будівель чи навіть те, як добре організовано її структуру, але бачення її мільйонів відданих членів Церкви, які щодня стараються наслідувати приклад Ісуса Христа.
Визначення Церкви може бути взятим з уривка з Книги Мормона, де сказано: “І ті, кого було хрищено в імʼя Ісуса Христа [тобто учні Господа], називалися церквою Христа”1.
Іншими словами головне в Церкві—це люди. Головне—це ви, учні Господа,—ті, хто любить і наслідує Його, і хто взяв на себе через завіт Його ім’я.
Одного разу Президент Рассел М. Нельсон порівняв Церкву з красивим автомобілем. Усім нам подобається, коли наша машина чиста і сяюча. Але машину створено не для того, щоб вона була транспортним засобом, який привертає увагу; її створено для того, щоб перевозити в ній людей2. Подібно до цього, ми, члени Церкви, вдячні за те, що у нас є чудові місця поклоніння, чисті та добре доглянуті, й нам також подобаються програми, які належно працюють. Але все це лише риштування. Наша єдина мета—запросити кожного сина і кожну дочку Бога прийти до Христа і спрямовувати їх на шляху завітів. Немає нічого важливішого за це. У нашій роботі головне—це люди і завіти.
Чи не чудово, що назва, дана відновленій Церкві через одкровення, поєднує разом дві найважливіші складові в кожному з євангельських завітів? Перша—це ім’я Ісуса Христа. Ця Церква належить Йому, і Його освячуючі Спокута і завіти є єдиним шляхом до спасіння та піднесення. Друга стосується нас—святих або, іншими словами, Його свідків і Його учнів.
Я навчився тому, як важливо зосереджувати увагу саме на людях, коли служив президентом колу у Франції. На початку свого служіння я думав про деякі дуже амбітні цілі для колу: створення нових приходів, будівництво нових домів зборів і навіть зведення храму в нашій місцевості. Коли мене звільнили від цього покликання шість років потому, не було досягнуто жодної з цих цілей. Це можна було б сприйняти як фіаско, але протягом тих шести років мої цілі дуже змінилися.
Коли я сидів на подіумі у день мого звільнення від покликання, мене переповнювало глибоке почуття вдячності й успіху. Я дивився на обличчя сотень присутніх членів Церкви. Я міг пригадати пов’язані з кожним з них духовні події.
Там були ті брати і сестри, які увійшли у води хрищення, ті, кому я підписав їхні перші рекомендації, щоб вони могли отримати священні храмові обряди, і ті молоді люди та подружні пари, яких я рукопоклав служити місіонерами повного дня чи звільнив від цього покликання. Там було й багато інших, кому я служив, коли вони стикалися з випробуваннями й лихом у своєму житті. Я відчував сильну братерську любов до кожного з них. Служачи їм, я відкрив для себе чисту радість і радів зростанню їхньої відданості Спасителю та віри в Нього.
Президент М. Рассел Баллард навчав: “Найважливіше у наших церковних обов’язках—це не відзвітована статистика і не проведені збори, але те, служать чи не служать окремим людям—кожній людині по черзі, саме так як робив Спаситель,—чи вони натхнені, підбадьорені і зрештою змінені”3.
Мої дорогі брати і сестри, ми активні у євангелії чи просто зайняті справами у Церкві? Головне—це наслідувати приклад Спасителя в усьому. Якщо ми це робимо, тоді природно будемо зосереджуватися на спасінні людей, а не на виконанні завдань та програм.
Чи запитували ви себе коли-небудь, що б сталося, якби Спаситель відвідав ваш приход або філію наступної неділі? Що Він робив би? Чи турбувався б Він про те, щоб дізнатись, чи достатньо гарними є наочні приладдя або чи належним чином розставлені стільці у класі? Або ж, чи знайшов би Він когось, кого міг би любити, навчати і благословляти? Можливо Він шукав би нового члена Церкви або друга, кого міг би привітати, хворих брата чи сестру, яким необхідне втішення, або нерішучу молоду людину, якій так потрібні натхнення і підбадьорення.
На які уроки зайшов би Ісус? Мене б не здивувало, якби спочатку Він завітав до дітей у Початкове товариство. Він, імовірно, став би навколішки і розмовляв би з ними віч-на-віч. Він виявляв би до них Свою любов, розповідав їм історії, похвалив би їхні малюнки і свідчив про Свого Небесного Батька. Він би поводився просто, щиро і без показності. Чи можемо ми чинити так само?
Я обіцяю вам: якщо ви будете старатися діяти, як Господь, для вас не буде нічого важливішого за пошук тих людей, кому ви можете допомогти і кого можете благословити. У церкві ви зосередитеся на тому, щоб навчати людей і торкнутися їхніх сердець. Вас буде турбувати те, як посприяти набуттю духовного досвіду, а не як організувати досконалий захід, як послужити членам Церкви, а не як поставити галочки у клітинках, відображаючи кількість зроблених вами відвідувань. Ви будете турбуватися не про себе, а про тих, кого ми називаємо нашими братами і сестрами.
Іноді ми кажемо “ходити до церкви”. Але Церква—це більше, ніж будівля чи конкретне місце. Вона є настільки ж реальною і живою в найскромніших оселях у найвіддаленіших куточках світу, як і в Головному управлінні Церкви в Солт-Лейк-Сіті. Сам Господь сказав: “Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них”4.
Церква залишається з нами, де б ми не були: на роботі, в школі, у відпустці та, зокрема, в наших домівках. Самої нашої присутності та впливу може бути достатньо, щоб перетворити будь-яке місце, де ми знаходимося, у святе місце.
Як пригадую, як одного разу спілкувався з другом, який не належить до нашої віри. Він зі здивуванням дізнався, що будь-який гідний чоловік у нашій Церкві може отримати священство. Він запитав: “А скільки ж носіїв священства у вашому приході?”
Я відповів: “Від 30 до 40”.
Спантеличений, він продовжив: “У моїй релігійній громаді тільки один священик. Чому вам потрібно так багато священиків вранці у неділю?”
Заінтригований його запитанням, я відчув натхнення відповісти так: “Я погоджуюсь з вами. Не думаю, що нам потрібно так багато носіїв священства у церкві в неділю. Але нам дійсно потрібно, щоб у кожній домівці був носій священства. А якщо в домівці немає носія священства, тоді покликаються інші носії священства, щоб наглядати за цією сім’єю і їй служити”.
Наша Церква не є суто недільною церквою. Наше поклоніння Богові продовжується в усі дні тижня, де б ми не були і що б ми не робили. Зокрема наші домівки є “могутніми фортецями нашої віри”5. Саме в наших домівках ми найчастіше молимося, благословляємо, навчаємось, навчаємо Божому слову і служимо з чистою любов’ю. Я можу свідчити з власного досвіду, що наші домівки—це священні місця, де може сильно відчуватися Дух—так само, а іноді й навіть сильніше, ніж у наших спеціально призначених для поклоніння місцях.
Я свідчу, що ця Церква є Церквою Ісуса Христа. Джерелом її моці та енергії є щоденні вчинки мільйонів Його учнів, які кожного дня стараються наслідувати Його досконалий приклад, піклуючись про інших. Христос живий, і Він скеровує цю Церкву. Президент Рассел М. Нельсон є пророком, якого Він обрав, щоб вести і направляти нас у наш час. Про це я свідчу в ім’я Ісуса Христа, амінь.