Віра, надія і Грейс—Частина 3
Надія в Голландії
Автор живе у Нью-Джерсі, США.
Грейс була 15-річною дівчинкою, яка жила в Голландії під час Другої світової війни. Війна вже довго тривала. Люди в Голландії голодували, і вони сподівалися, що війна невдовзі закінчиться.
Останній рік Другої світової війни був найважчим для Голландії. Нацисти забрали майже все. Грейс не могла ходити до школи. Не було вугілля, щоб обігрівати будинок. Грейс та її сім’ї доводилося їсти цибулини тюльпанів, щоб не померти з голоду. На смак вони були жахливі! Найгіршим було те, що тато все ще був військовополоненим.
Але надія відчувалася в повітрі. Люди казали, що нацисти програють війну. І в травні 1945 року нацисти відступили. Голландія знову була вільною! Люди святкували на вулицях. Тепер Грейс знову могла ходити до школи. Не було солдатів, яких треба було боятися.
Найкраще те, що одного дня, коли Грейс та її брати поверталися зі школи, вони побачили прапор Голландії, який майорів перед їхнім домом. Вони знали, що це може означати лише одне.
“Тато вдома!”—вигукнув Гебер.
Грейс та її брати забігли в дім. Грейс огорнула руками тата і міцно його обняла. Він також міцно її обняв. Так було чудово, що тато знову вдома.
Невдовзі після цього до Голландії почали надходити посилки з продуктами, одягом і ліками. Провідники Церкви в Солт-Лейк-Сіті посилали багато всього, що потребували люди після війни. Грейс навіть отримала нову сукню! Вона ходила в одній сукні 5 років, тож дуже зраділа новій.
Уперше за багато років Грейс мала достатньо їжі. Президент місії та уряд Голландії вирішили розпочати проект з вирощування картоплі, аби мати більше їжі. Члени Церкви садили багато картоплі на найближчих полях. Восени вони матимуть багато картоплі, яку можна буде їсти.
“Поглянь!— Сказала Грейс тату, вказуючи на паростки картоплі.— Ми більше не будемо голодувати!”
Тато кивнув, але не усміхнувся. Він сказав: “Я розмовляв з президентом Цаппі. Він сказав, що святі останніх днів у Німеччині досі голодують, як ми колись. Вони не отримують допомоги від уряду, як ми”. Тато поклав руку на плечі Грейс. “Президент Цаппі запитав, чи можемо ми передати нашу картоплю німецьким святим”.
“Відати нашу картоплю!”— вигукнула Грейс. Але ж нацисти були з Німеччини! “Вони можуть бути святими останніх днів, тату, але вони залишаються німцями”.
“Я знаю, що це нелегко,—сказав тато.— Але вони також діти Бога. Він також любить їх. Я пробачив, що вони ув’язнили мене. Господь може допомогти всім нам простити”.
Грейс поглянула на тата. Він був найвідважнішою людиною, яку вона знала, але вона не знала, чи є у неї відвага прощати так, як він. Потім вона згадала одного зі своїх шкільних вчителів під час війни. Той учитель сказав, що не всі німці є нацистами, і не всі нацистські солдати є поганими. А тепер дівчатка і хлопчики в Німеччині голодують, так, як і Грейс колись.
Грейс глибоко вдихнула. “Я розумію,—сказала вона.— Давай віддамо їм нашу картоплю”.
Тато обняв її і усміхнувся. “Ти така смілива дівчина. Це важко зробити. Але ми учні Ісуса Христа, і так само наші німецькі брати і сестри”.
Грейс усміхнулася. Злість у її серці розтанула, і вона відчувала спокій та тепло. Вона могла пробачити німців. А Ісус міг допомогти їй також любити їх.