Схвальна усмішка

Франклін Ромеро

Манабі, Еквадор

Одного вечора наш приход проводив захід, до якого ми довго готувалися. Після заходу один із зацікавлених Церквою попрощався зі мною, однак через кілька хвилин повернувся і запитав: “Єпископе, коли мені треба буде прийти знову?” Я відповів, що y неділю, і хлопець швидко сказав: “Ні, а іншого заходу не буде?” Йому так сподобалося проводити час з молоддю нашого приходу, що він захотів повернутися.

Я також поговорив з гостями—подружньою парою, яка прийшла на захід, і запитав їхню думку. Чоловік сказав: “З тієї миті як ми прийшли, ми відчували мир і спокій”. Його дружина підтвердила це кивком голови. Я був здивований цим, оскільки, коли вони прийшли, вже було багато людей, які розмовляли й створювали шум. Однак він продовжував і, поглянувши на мене, запитав: “Це Святий Дух, чи не так?” Здивований я міг лише сказати “так”.

Ми багато чого зробили, готуючись до цього заходу, тож того вечора, коли все закінчилося, єдине, що я хотів,—це піти додому й лягти спати. Через втому я не міг обдумати свої розмови із зацікавленими. Прийшовши додому, я помолився і ліг спати, однак не міг заснути. Подумки я бачив усміхненого Господа. То була схвальна усмішка. У ту мить я почав згадувати все чудове, що відбулося під час заходу.

Я зрозумів, що старанність і любов членів приходу зворушили серця тих трьох зацікавлених. Я зрозумів, що схвальна усмішка стосувалася того, що ми робимо. Я не міг не плакати, і я відчував таку вдячність за дар, який Господь нам дав. Він дав нам схвальну усмішку. Я свідчу, що ці слова Господа істинні: коли ми приводимо одну душу до Нього, великою буде наша радість у царстві Батька (див. УЗ 18:15