Голоси місцевих святих останніх днів
Знайомтеся: родина Яцюків
“Перша заповідь, яку Бог дав Адамові та Єві, стосувалася здатності бути батьками, яку вони мали як чоловік і дружина”. Ці слова Першого Президентства і Ради Дванадцятьох Апостолів із послання “Сім’я. Проголошення світові” відомі всім членам Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Але разом з нею на батьків лягає відповідальність за тих, кого вони приводять в цей світ.
Про відповідальність, труднощі і радощі на шляху зміцнення родини ми говорили з членами Київського Печерського приходу Павлом і Наталею Яцюк. Вони мають шістьох дітей. Вони активні члени Церкви, невгамовні та дружні.
Павло Богдан: Чи завжди ви мріяли про велику родину?
Павло: В юнацтві моє майбутнє здавалося мені примарним. У ті роки багато хто хотів стати космонавтом або міліціонером. Я теж не був винятком. Але коли захопився музикою, став уявляти себе відомим диригентом, що керує військовим оркестром. Про сім’ю я взагалі не думав, проте, відчував, що в моєму житті має статися щось вагоме.
Наталя: Про сім’ю почала мріяти років з п’яти. У нас надворі ріс величезний кущ бузку. Під його густим гіллям ми з подружками зробили собі будиночок. Часто збиралися там разом, розмовляли, ділилися секретами і планами на майбутнє. Тоді я говорила, що сім’я у мене буде велика—п’ять, а можливо, сім дітей. Коли я зросла, то мої плани змінилися. Створивши сім’ю, ми з Пашею планували одну, максимум дві дитини. Але не більше!
Павло: Спочатку так і було—у нас з Наталею народилося двоє синів—Паша і Максим. Потім лікарі сказали, що більше у нас дітей не буде. Радили дякувати Богові за те, що маємо. Ми дійсно дуже дякували Господу за це благословення. З цією вдячністю в серці ми поїхали до храму у Фрайбергу. Ми продовжували молитися і висловлювали особливу вдячність за щастя, яке в нас було. Минуло небагато часу після подорожі, і ми дізналися, що в нас буде ще одна дитина. Так з’явився третій син—Єлисей.
Наталя: Ми були такі щасливі! Але мені ще дуже хотілося дівчинку. А лікарі продовжували стверджувати, що надії немає. Я молилася, благаючи Бога про ще одне диво—доньку. Але, на жаль, прогнози лікарів виправдовувалися.
І тоді я запропонувала чоловікові: давай візьмемо дівчинку для удочеріння. Він погодився. Ми обговорили це з нашими синами. Всі вони дуже зраділи. Старший, Паша, сказав: “Якщо десь є дитина без батьків, без родини, то чому б не дати їй все це? А у нас буде сестра, яку ми всі будемо захищати!”
Я довго молилася. І якось отримала таку відповідь: “Але ж ти маєш доньку. Навчися любити її. Допоможи їй відчути тепло сім’ї”. Я сторопіла. У мене ж сини… І тут я зрозуміла, що йдеться про доньку Павла від першого шлюбу. У нас тоді були важкі стосунки. Після цього я почала докладати зусиль, щоб усім серцем, щиро її полюбити. Я стала думати про те, наскільки вона є важливою для мого чоловіка, і наскільки вона важлива для нас усіх.
Зміни відбувалися повільно, але я продовжувала працювати над собою. І коли я відчула любов до неї, сталося ще одне диво—я завагітніла, і у нас народилася донька Даша! Потім з’явилася п’ята дитина—Миша.
П. Б.: Велика родина—це і благословення, і труднощі.
Павло: Це дійсно так. У будь-якій родині є проблеми. Ми не є винятком. У кожної дитини свій характер, свої схильності і захоплення. Смаки дуже різні. Тому нам, звичайно, було важко навчитися тому, як знаходити підхід до кожного з наших дітей.
Ми хотіли дотримуватися рівності у всьому. Якщо купували морозиво дітям, то всім однакове. Якщо цукерки—також всім однакові. І ніяк не могли зрозуміти, чому наші діти по-різному реагували на такі дарунки. Потім допомогло розібратися в цьому золоте висловлювання Максима. Він якось сказав, що найкраща цукерка—це ковбаса. Ось так ми і зрозуміли, що всі наші діти різні в усьому. Вони доповнюють одне одного. Цей принцип цементує нашу родину.
П. Б.: Як віра допомагає вам на життєвому шляху?
Наталя: Ми всі члени Церкви. Ходимо на причасні збори, відвідуємо уроки. А вдома, коли ділимося враженнями від почутого або прочитаного, кожен помічає щось своє. Ми ділимося своїми думками, що допомагає іншим членам родини побачити або зрозуміти щось нове, не помічене іншими. І це знання зміцнює нашу віру. Тепер для нас віра—це навіть більше, ніж сенс життя. Без віри я би не змогла жити. Мені здається, що це неможливо.
Павло: Ми намагаємось говорити про віру з нашими дітьми якомога частіше. Обговорюємо теми уроків, які проходили в наших класах. Наприклад, якось був урок, на якому йшлося про те, наскільки кожен з нас довіряє Богу. Потім ми обговорювали цю тему з нашими дітьми. Пам’ятаю, я їм тоді сказав, що, якби не довіряв Богу, то такої великої, чудової родини у мене б не було, я в цьому впевнений.
Я точно знаю: якщо Господь, не дивлячись на вердикт лікарів, надіслав нам благословення мати стільки дітей, то невже Він не допоможе нам подолати ті труднощі, які виникатимуть на нашому шляху в майбутньому? Він нас не залишить. Якщо, звичайно, ми не залишимо Його.
Наталя: Нещодавно ми пережили пожежу. Згорів наш будинок. Але ми були впевнені, що Господь, знаючи про нашу втрату, обов’язково дасть нам щось інше.
Павло: Так і сталося. Ми думали, що у Наталі, у зв’язку з пожежею на нервовому ґрунті виникли проблеми зі здоров’ям. А коли звернулися до лікаря, то виявилося, що в нас буде Маша. Проблема виявилася благословенням. Ми змогли не тільки відбудувати нашу оселю, яка стала ще кращою, але й отримали у подарунок нашу Машу. Випробування обернулося благословеннями!
П. Б.: Нелегко встояти на шляху віри, як вам це вдається?
Наталя: Наш шлях до євангелії був пов’язаний з певними труднощами. Але я його обрала самостійно, ніхто не примушував мене слідувати духовним принципам. Сама я прийшла до віри, відчувши вплив Святого Духа. Тому я вважаю, що дітям треба давати свободу вибору. Адже це важлива складова плану спасіння.
Нав’язати віру неможливо. Хоча ми робимо все, що залежить від нас, аби в нашій родині головував дух євангелії, але, якщо у когось з дітей немає настрою молитися, ми не наполягаємо. Правда, ми завжди просимо дітей, щоб вони були присутніми під час молитви у нашому сімейному молитовному колі. Якщо хтось не налаштований іти в приход, я не примушую. Але обов’язково поговорю з ним окремо, щоб допомогти зрозуміти, навіщо це потрібно.
У мене був гіркий досвід. Я дуже хотіла, щоб до Церкви ходили мої сестри та мама. І у свій час я зробила велику помилку, наполегливо намагаючись довести їм, наскільки це для них важливо. І, на жаль, я занадто надавила на них. Тепер навіть не знаю, чи вони коли-небудь прийдуть до Церкви…
Павло: Хоча це не означає, що у нас все гладенько, і цей метод ідеально працює. Іноді треба наполягати на своєму. Але потім неодмінно поговорити і пояснити. Це допомагає знайти спільну мову з дитиною і дати їй можливість дійти до свідомого вибору.
І чим старшими стають діти, тим більше вони усвідомлюють, чому ми ходимо в приход, чому ми приймаємо причастя, чому ми служимо в наших покликаннях, чому ми любимо нашого Небесного Батька.
Наталя: Так, ця любов до Господа, довіра Йому допомагають нам у наших випробуваннях і допомагають залишатися на цьому шляху. Колись був нетривалий період нашої неактивності в Церкві. Тепер, дивлячись назад, я можу сказати: я знаю, що таке зовнішня темрява. Але я також із впевненістю можу сказати: я знаю, що таке справжнє світло всередині нас—це щастя знати, що наша сім’я запечатана у храмі, і ми можемо бути разом у вічності!