“Я знаю цю пісню”, Ліягона, груд. 2022.
Голоси святих останніх днів
Я знаю цю пісню
Я забула брата Тінгі, але Бог про нього пам’ятав.
У якості заходу тижня провідники Товариства молодих жінок нашого приходу організували відвідування місцевого будинку для літніх людей. Ми мали співати Різдвяні колядки, ділитися усмішками, а потім повернутися до церкви, щоб випити гарячого шоколаду з печивом.
Насправді я відчувала дискомфорт і мені зовсім не хотілося входити в ті кімнати, схожі на лікарняні палати з їхнім запахом антисептику, жалюгідним декором і відчуттям смутку. Я зізнаюся, що більше думала про какао і товариство своїх друзів, ніж про спів літнім людям.
Ми приїхали й пройшли повз невеличку гірлянду різдвяних вогників до кімнат. Поки ми співали кілька улюблених різдвяних пісень, у когось із мешканців того будинку виступали сльози на очах, хтось намагався підспівувати, а хтось, як здавалося, залишався байдужим. Усі дякували, коли ми виходили з кімнати, але я не відчувала радості, яка часто супроводжує служіння. Я відчувала смуток, міркуючи, скільки людей відвідує дім для літніх людей лише на Різдво.
“Ми заходимо до кімнати брата Тінгі,—сказала одна з наших провідниць.— У нього хвороба Альцгеймера, тож він не дуже багато пам’ятає. Ви знаєте, що сестра Тінгі вже померла”.
Я відчула в серці докори сумління. Я зовсім забула про подружжя Тінгі. Брат Тінгі і його мила дружина були сивоволосими ангелами в нашому приході. Я пам’ятаю їхні усміхнені обличчя, ніжний дотик сестри Тінгі й дружні привітання брата Тінгі. Я не помітила, що вони перестали відвідувати приход. Я навіть не пам’ятала, що сестра Тінгі вже померла.
Ми увійшли до кімнати брата Тінгі й стали півколом біля його інвалідного візка. Наш спів наповнив кімнату, але він сидів спокійно з опущеною головою. Після двох пісень одна з наших провідниць запропонувала, щоб ми заспівали “Я Божеє дитя”1.
Коли ми почали, брат Тінгі раптом підняв голову, відкрив очі й поглянув на нас. Він усміхнувся і слабким голосом промовив: “Я знаю цю пісню”.
Йому на очі навернулися сльози й покотилися по щоках. Коли ми закінчили співати, всі плакали. Потім ми обняли брата Тінгі й попрощалися з ним.
За допомогою простої пісні й недосконалих голосів групи дівчаток-підлітків брат Тінгі отримав нагадування, що він усе ще дитя Бога і що Бог його не забув. Після того візиту я також цього не забувала.