Ніл А. Максвелл під час Другої світової війни

8 травня 1945 року союзники святкували “День перемоги в Європі”. Ніл Максвелл радів новинам разом з іншими американськими солдатами, які брали участь у боях за японський острів Окінава. Однак їхнє святкування затьмарювала реальність ситуації, в якій вони опинилися. Пілоти-камікадзе атакували гавань Окінави, артилерійський вогонь накривав пагорби острова, тож американські війська розуміли, що їхня битва ще не скоро закінчиться.

“Це справжня війна”,—думав Ніл. На фронті все виглядало не так гламурно, як він читав про це в газетах і бачив у кінофільмах. У нього виникло неприємне нудотне відчуття.

молодий Ніл Максвелл з іншими солдатами — Старійшина Максвелл (зліва) служив у Збройних силах США на Тихоокеанському театрі воєнних дій під час Другої світової війни.

Ніла та інших солдатів разом з ним направили в одну з дивізій на заміну. 13 травня він писав додому в Юту. Він не міг розповісти своїм батькам про подробиці свого призначення, але він запевнив їх, що з ним усе гаразд. “Я зовсім самотній, оскільки у мене немає духовних друзів, крім Одного,—писав він.— Я знаю, що Він завжди зі мною”¹.

Ніл був у мінометному підрозділі, який мав завдання стріляти розривними снарядами по позиціях ворога, що знаходилися в глибині острова. Він зайняв позицію в окопі, але після кількох днів воєнних дій сильні дощі перетворили випалену місцевість на трясовину. Окоп Ніла перетворився на суцільне багно і відпочити там було майже неможливо, коли він намагався спати стоячи. Скромний воєнний пайок майже не спасав від голоду, а вода, яку він отримував, постачалася у контейнерах по п’ять галонів і завжди тхнула мастилом. Багато солдат пили каву, щоб перебити неприємний запах води, але Ніл хотів дотримуватися Слова мудрості й тому відмовлявся. Він намагався збирати дощову воду, а в неділю, використовував воду, яку назбирав, і печиво з пайка для причастя².

Одного вечора в кінці травня три ворожі снаряди розірвалися поблизу мінометної позиції Ніла. До того часу японці не могли встановити місця розташування його підрозділу. Але тепер здавалося, що артилеристи визначили його позицію і наближалися до неї. Коли ще один снаряд розірвався за кілька футів від нього, Ніл злякався, що наступний влучить у ціль.

Вискочивши зі свого окопу, він заховався за пагорбом. Потім, зрозумівши, що він однаково в небезпеці, він знову метнувся в окоп, чекаючи на те, що станеться.

У багні посеред темряви Ніл став на коліна й почав молитися. Він знав, що не заслуговував на якісь особливі милості від Бога і що багато праведних чоловіків загинуло, хоча під час битви вони гаряче молилися. Все ж він благав Господа зберегти його життя і пообіцяв, що присвятить себе служінню Богові, якщо виживе. У його кишені лежав зім’ятий примірник патріаршого благословення, і він думав про обіцяння, яке в ньому містилося.

“Я запечатую тебе від сили руйнівника, щоб твоє життя не було вкорочене,—йшлося у його благословенні,—і щоб тебе не було позбавлено можливості виконати усі завдання, які тобі було дано ще у доземному існуванні”.

Ніл закінчив молитву й поглянув у нічне небо. Нищівні вибухи припинилися, і запала тиша. Оскільки обстріли не повторювалися, Ніл відчув у душі, що Господь зберіг його життя³.

Невдовзі після цього Ніл написав кілька листів додому. “Я так за вами сумую, іноді навіть плакати хочеться,—писав він.— Усе, що я маю робити—це бути гідним свого патріаршого благословення, ваших молитов і моєї релігії. Але час і багато роботи важким тягарем лягають на душу людини.

Я можу лише сказати, що іноді Бог не давав мені загинути. У мене є свідчення, яке ніхто не в змозі похитнути”⁴.