Готуючись до місіонерського служіння
Як важливо для батьків і синів, готуючись до місії, разом працювати над основами.
На нещодавній конференції колу місіонер, який повернувся, виступав на тему підготовки до місіонерського служіння. Він використав аналогію з батьком, який сказав своєму синові: «Я буду щасливим, якщо ти почнеш грати у баскетбол, бо ти навчишся водити м’яча і попадати в корзину». Він порівняв це із ситуацією, коли батько каже своєму синові: «Я буду щасливим, якщо ти поїдеш на місію, бо ти навчишся бути хорошою людиною і матимеш досвід навчання євангелії». Коли я роздумував над своїм життям, ця аналогія справила на мене велике враження.
Коли я був маленьким хлопчиком, то більш за все бажав грати в баскетбол. На щастя, батько турбувався, щоб усі мої бажання були задоволені. Година за годиною в нашій невеличкій кухні ми з ним засвоювали основи ведення і передач баскетбольного м’яча. Я слухав радіотрансляції університетських баскетбольних ігор і мріяв колись зіграти в університетській команді. У той час я зовсім не думав про служіння на місії і прикладав мало зусиль до місіонерської підготовки. Намагаючись якось збалансувати моє життя, батько, який вже багато років не мав ніякого покликання в Церкві, прийняв покликання провідника моєї бойскаутської групи. Він працював по книзі і завдяки його старанності деякі з моїх друзів і я стали «ігл-скаутами». Тепер я розумію, що скаутство є чудовою підготовкою до місії.
Моя хлоп’яча мрія здійснилася, коли я став членом баскетбольної команди Державного університету штату Юта. Під час мого другого року навчання в Університеті штату Юта зі мною затоваришував один місіонер, який повернувся. Завдяки його прикладу, я почав придивлятися до своїх університетських товаришів, в тому числі до членів баскетбольної команди, і зрозумів, що люди, на яких я більш за все хотів бути схожим, служили на місії. Під добрим і люблячим провідництвом мого хорошого друга, і я впевнений—завдяки молитвам і чудовому прикладу моєї матері, мої бажання змінилися. Після свого другого року перебування в штаті Юта я був покликаний служити до Західної Канадської місії.
Під час моєї місії один новий місіонер зі штату Айдахо був призначений упродовж трьох місяців бути моїм напарником. Ми пробули разом лише кілька днів, коли я зрозумів щось дуже важливе: мій новий напарник знав євангелію, а я знав тільки бесіди. Як я жалкував, що не готувався стати місіонером так же старанно, як готувався стати баскетболістом. Мій напарник готувався до місії усе своє життя і вмить став цінним гравцем команди. Як важливо для батьків і синів, готуючись до місії, разом працювати над основами.
Мені здається, що доречно порівняти місіонерську роботу з баскетболом. До баскетбольної гри відноситься не тільки час, коли ви змагаєтесь на майданчику з іншою командою, але й години належного навчання і тренування. Велика робота спасіння людських душ не обмежується двома роками вашого служіння на місії, а потребує скоріше років праведного життя і підготовки, щоб відповідати стандартам місіонерського служіння повного дня.
11 січня 2003 року, під час всесвітніх навчань провідників, Президент Гордон Б. Хінклі наставляв провідників священства стосовно місіонерської роботи. Його висловлювання наштовхнули кожного з нас на роздуми щодо нашої особистої відповідальності, щоб ділитися євангелією. Президент Хінклі сказав: «Настав час, коли ми повинні підняти планку норм для тих, хто покликається служити послами Господа Ісуса Христа в цьому світі» («Місіонерське служіння», Перші всесвітні збори з навчання провідників священства, січень 2003 р., с.17).
Існує два аспекти підняття стандартів місіонерського служіння, про які нам треба думати. Перший—це рання підготовка молодих чоловіків і жінок. У своєму листі, що пропонував деякі зміни в програмах товариств молодих чоловіків і молодих жінок, члени Першого Президентства писали: «Коли молодь працюватиме над цими цілями, вона розвиватиме навички і риси, що вестимуть їх до храму і готуватимуть до життя, наповненого служінням своїм сім’ям і Господу» (Лист Першого Президентства, 28 вересня 2001 року). Вслухайтеся уважно в ці слова: «розвиватиме навички і риси». Як батьки і провідники молоді ви маєте допомагати молодим людям визначити ці навички і риси.
Другий аспект стосується особистої гідності, що приходить через виконання заповідей Бога. Деякі молоді люди вважають, що можуть порушувати заповіді, а за один рік до своєї запланованої поїздки на місію сповідатися перед своїм єпископом і потім гідно служити. Процес покаяння вимагає набагато більшого, ніж заплановане сповідування, після якого йде період очікування. Ми часто чуємо запитання від того, хто порушив заповідь: «Як довго мені треба буде чекати, поки я зможу поїхати на місію?» Майте на увазі, що покаяння—це не просто гра на час. Спаситель сказав: «І ви принесете в жертву мені розбите серце і упокорений дух. І той, хто прийде до мене з розбитим серцем і упокореним духом, того я хрищу вогнем і Святим Духом» (3 Нефій 9:20).
Зараз саме час запалити цей вогонь. Президент Хінклі сказав: «Ми просто не можемо дозволити тим, хто не є гідним, іти у світ і розповсюджувати радісну звістку євангелії» (Перші всесвітні збори з навчання провідників священства, січень 2003 р., с. 17). Ми тепер розуміємо з настанов Першого Президентства стосовно місіонерської роботи, що існують порушення, які роблять місіонерське служіння молодих чоловіків і жінок неможливим (див. «Заява щодо місіонерської роботи, зроблена Першим Президентством і Кворумом Дванадцятьох Апостолів», 11 грудня 2002 року).
Президент Джеймс Е. Фауст сказав: «У житті повинні бути абсолютні цінності. Існують деякі речі, яких ніколи не можна робити, деякі лінії, яких ніколи не можна перетинати, обітниці, яких ніколи не можна порушувати, слова, яких ніколи не можна промовляти, і думки, яких ніколи не можна обдумувати» (“Integrity, the Mother of Many Virtues,” Ensign, May 1982, 48).
Планку місіонерського служіння було піднято. «Тим особам, які не відповідають фізичним, розумовим та емоційним вимогам для роботи на місії повного дня, виноситься подяка, але вони не повинні отримувати рекомендацію. Вони можуть отримати інші корисні покликання» («Заява щодо місіонерської роботи, зроблена Першим Президентством і Кворумом Дванадцятьох Апостолів», 11 грудня 2002 року). Ми віримо, що виконання накреслених Першим Президентством настанов, приведе до збільшення кількості гідних і готових служити місіонерів повного дня.
У спорті в нас часто з’являються видатні атлети, якими ми захоплюємося, і стараємося розвинути навички, щоб стати схожими на них. У своєму духовному житті ми також маємо великі приклади для наслідування, найвеличнішу особу нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, який відповів на запитання Хоми: «Як же можемо знати дорогу?» (Іван 14:5).
У Писаннях написано: «Промовляє до нього Ісус: «Я дорога» (Іван 14:6). У 2 Нефій ми читаємо: «Слідуй ти за мною. Отже, мої улюблені браття, чи можемо ми слідувати за Ісусом, якщо ми не будемо виконувати заповіді Батька?» (2 Нефій 31:10).
Мої юні друзі, існує багато таких, які слідують «дорогою» Спасителя, за ким ви можете намагатися йти, як за своїм прикладом, коли готуєтеся до місіонерського служіння. Ви можете знайти їх серед своєї сім’ї, друзів і своїх церковних провідників. Навіть сьогодні я вважаю одним із своїх найвеличніших благословень тих дорогих друзів, які встановлюють належний приклад слідування за Спасителем.
Я молюся, щоб ви, молоді люди, були старанними у своїх праведних бажаннях, щоб ви були успішними в усьому, що робите, і щоб ви були, як сказав старійшина М. Рассел Баллард, «найвеличніш[им] покоління[м] місіонерів за всю історію Церкви» («Найвеличніше покоління місіонерів», Ліягона, листопад 2002 р., с. 47).
Я свідчу нещодавно сказаними словами Президента Хінклі стосовно місіонерського служіння: «На світі немає величнішої, чи важливішої роботи» (Перші всесвітні збори з навчання провідників священства, січень 2003 р., с. 21). В ім’я Ісуса Христа, амінь.