Непохитні в наших завітах
Бути непохитним у Христі передбачає дотримання завітів… Коли робимо це, наш дух підноситься і серця сповнюються любові.
С того часу, як мене було покликано шість місяців тому, я відчуваю глибоку, Богом дану любов до вас, мої дорогі сестри. Мені б дуже хотілося, щоб молоді жінки всюди знали, що їх люблять—не лише я, але також їхні батьки та провідники, і особливо наш Небесний Батько.
Іноді буває важко відчути цю любов. Здавалося, що життя однієї знайомої мені молодої жінки складалося досконало. Її щойно було обрано представником учнівської молоді в школі, вона пройшла прослуховування до хорового ансамблю, і її було прийнято, а також вона була обрана королевою балу серед десятикласників. Одного дня вона прийшла додому зі школи й з плачем впала на ліжко. Її мати запитала, що сталося, і дочка пробурмотіла: «Я відчуваю себе невдахою, ніхто мене не любить, у мене немає ніяких талантів, я «з’їхала» у школі і, крім того, я некрасива». Ніхто б ніколи не здогадався, що вона відчуває себе невпевнено та самотньо, але більшість підлітків час від часу проходять саме через це.
А дехто з молодих людей проходить через ще більші труднощі. Наприклад, я знаю дівчину, мати в якої помирає від раку. В іншої—батьки розлучені. Одна дівчина по вихідних залишається вдома сама, бо її друзі ходять кудись випивати. Інша дівчина потрапила в аварію, де підірвалося її здоров’я. Батько однієї дівчини був викликаний на військову службу. Інша гарна сестра хвилюється про свого брата, який збився з пуття.
Що може допомогти молоді у цих різноманітних і грандіозних проблемах? Відповідь дає тема спільних заходів цього року, про яку ми й будемо говорити сьогодні. У ній сказано: «Ви повинні просуватися вперед з непохитною вірою в Христа, маючи справжню яскравість надії, і любов до Бога і до всіх людей» (2 Нефій 31:20). Мені дуже подобається цей вірш. Він описує, як ми повинні долати життєві труднощі. Коли я просуваюся вперед з надією та любов’ю, я також відчуваю надію і любов.
Бути непохитним у Христі передбачає дотримання завітів. Щотижня ми поновлюємо наші завіти хрищення: «брати на себе Його ім’я», «завжди пам’ятати Його» і «дотримуватися Його заповідей» (див. УЗ 20:77). Ми непохитні у Христі, коли робимо це, наш дух підноситься і серця сповнюються любові. Я можу просто сказати, що коли дотримуюся своїх завітів, я відчуваю надію і любов.
Моєму юному другові, якого я назву Ліндсі, була потрібна допомога. Вона жила в домі, позбавленому і Духа, і любові. Її друзі були розпущеними, і навіть більшість провідників Товариства молодих жінок розглядали її тільки як «проект». Але незважаючи на трагічність її ситуації, внутрішньо вона відчувала, що Господь любить її. Вона зосередилася на тому, щоб постійно пам’ятати Його. Вона вирішила не брати участь у тому поганому, що робили її друзі. Вона намагалася служити Небесному Батькові в тиші своєї спальні, тому що хотіла відчувати Його Дух у своєму житті. Щось всередині неї хотіло бути кращим, дотримуватися Його заповідей. Навіть з її обмеженим знанням і відсутністю сторонньої допомоги, вона намагалася дотримуватися своїх завітів хрищення. Вона відчувала надію і любов Небесного Батька, що допомагало їй просуватися вперед.
Господь пообіцяв нам, що Він не забуде нас, тому що Він «на долонях Своїх [нас] вирізьбив» (Ісая 49:16). І наше обіцяння Йому в тому, що ми не забудемо Його, бо вирізьбили Його в наших серцях.
Перші святі були навчені цього в їхніх стражданнях у Міссурі. Господь порадив їм «терпляче чекати Господа, бо ваші молитви досягли вух Господа…
Отже, Він дає вам це обіцяння з незмінним завітом, що їх буде виконано; і все, від чого ви страждали, спрацює вам на благо і у славу Мого імені, каже Господь» (див. УЗ 98:2–3). Це обіцяння не усунуло їхніх випробувань, але воно втішило їх, даючи їм надію на майбутнє.
Подібним чином Авраам з непохитністю йшов вперед, маючи велику віру в дані Богом обіцяння. Кожного разу, коли я читаю про те, як Авраам ішов на гору Морія, щоб принести в жертву свого сина Ісака, я переймаюся його почуттями. Він не знав, чим закінчиться дане випробування, як це знаємо ми з погляду історії. Він ішов у невідоме. І все одно був непохитним. Він жив згідно з обіцяннями, що Господь благословить його. Як би він не хвилювався, це не утримувало його від просування вперед з непохитною вірою в Христа.
Подібно до святих у Міссурі, Ліндсі знала, що, не зважаючи на трагізм її життя, Небесний Батько не відмовився від неї. Його любов була стійкою. Вона отримала втіху у «незміннім завіті» Його любові—що «все, від чого ви страждали, спрацює вам на благо» (див. УЗ 98:3). І так само, як шлях Авраама, її дорога була нелегкою, але вона просувалася вперед. По мірі цього, вона знайшла допомогу. Один особливий провідник Церкви з любов’ю скеровував її. Вона наблизилася до Небесного Батька й зрештою знайшла молодого чоловіка, який покохав її, багато навчав про євангелію та одружився з нею.
Згодом у її житті було пролито багато довгоочікуваних благословень. Вона побачила, що може мати Дух у власній сім’ї й виховувати праведних дітей. Будучи колись ізольованою та знехтуваною, зараз вона відчуває себе огорнутою любов’ю. Це сталося завдяки просуванню вперед, терпляче чекаючи на Господа. Непохитність у Христі принесла Ліндсі надію, так само, як може принести її кожному з нас під час боротьби з труднощами життя. Слова, які хор заспіває сьогодні, заохочують нас прийти до Нього:
Нехай лютує ворог мій—Він не злякає більш мене.
Бог захистить у час лихий та небезпеку відведе.
Почуйте, всі краї землі: «Прийдіть до Мене!»—каже Син.
«Пригнічені та стомлені! Прийдіть до Мене!»—кличе Він.
(“Come unto Him,” Hymns, no. 114)
Крім того, що дотримання завітів дає нам надію йти вперед, воно також змінює серце. Господь навчає в книзі Єремії: «Бо це ось той Заповіт, що його по цих днях складу… Дам Закона Свого в середину їхню, і на їхньому серці його напишу» (Єремія 31:33). Завіти збільшують наші серця й дозволяють нам відчувати «любов до Бога і до всіх людей» (2 Нефій 31:20). Пам’ятайте, коли ми дотримуємося наших завітів, ми відчуваємо надію і відчуваємо любов.
Ісус навчав у Проповіді на горі цінностей серця, а саме: любові, прощення та співчуття. Він навчав нас як Своїх учнів, щоб узяти на себе Його ім’я і характер. Це змінює наші серця й благословляє наші стосунки з іншими. Старійшина Марвін Дж. Ештон сказав: «Коли ми стаємо дійсно наверненими до Ісуса Христа, відданими Йому, відбувається щось цікаве: наша увага повертається до благополуччя нашого ближнього, і наш шлях ставлення до інших людей все більше сповнюється терпінням, добротою та ніжним сприйняттям» (“The Tongue Can Be a Sharp Sword,” Ensign, May 1992, 20).
Чи можете ви бути більш непохитними у Христі у власних домівках, з членами вашої сім’ї? Коли ви обіцяєте взяти на себе Його ім’я і риси характеру, це означає, що ви повинні говорити трошки лагідніше, проявляти більше доброти, з більшою безкорисливістю служити вашим рідним братам і сестрам, а також цінувати батьків та більш охоче їм допомагати.
Багато років тому наш син продемонстрував цей принцип під час сімейної подорожі. Ми їхали багато кілометрів, щоб подивитися прекрасний замок. Коли ми зрештою дісталися туди, одна з наших найменших дочок була втомлена і роздратована. Вона відмовилася виходити з машини, щоб трохи пройти пішки до цієї пам’ятки, заради якої ми так далеко їхали. Більшість з нас почали нервувати. Але наш 14-річний син з ніжністю посадив її на спину і доніс до замку. Вся напруга впала завдяки його тихому виразу любові. Цей вчинок залишив набагато більший відбиток у пам’яті кожного з нас, ніж сам вид того замку.
Іноді найважче бути якомога кращими у власних домівках. Це вимагає сумлінних зусиль «просуватися вперед». Але коли ви будете дотримуватися своїх завітів, ви будете вчитися більше любити тих, з ким навіки поєднані. Тоді ви також зможете поширити вашу любов до інших.
Колись давно ми з сім’єю короткий час жили в Бразилії. За два тижні до того, як мали повертатися додому, ми потрапили в аварію. Їдучи додому після причасних зборів, під час зливи, ми виїхали на перехрестя поруч з нашим домом. З-за припаркованої машини виїхала інша й вдарила нас убік. На щастя, ніхто з пасажирів обох машин не постраждав, але автомобілі були досить побиті. Коли мій чоловік Джон ішов обговорювати ситуацію з іншим водієм, я весь час наголошувала, що це не наша вина. Він швидко повернувся в машину і мовчки поїхав назад до маленького фермерського будиночка, де ми жили; це виглядало наче груда металу, яку везуть на колесах. Інша машина поїхала за нами. Все, що Джон сказав: «Поясню потім».
Коли ми дісталися дому, Джон узяв наш маленький конверт, де лежала готівка на випадок непередбачених обставин, і сплатив сім’ї за ремонт їхньої машини. Вони з радістю від’їхали. Я була вкрай здивована. Тоді Джон зібрав нашу сім’ю разом. Пояснюючи свої дії, він, здавалося, хотів вибачитися: «Я знаю, те, що сталося, не було нашою виною, але коли я розмовляв з цією сім’єю, єдиною думкою в моїй голові була та, що тільки годину тому я вступив у завіт з Небесним Батьком, що завжди робитиму так, як би зробив Він. Я знав, що якби Він стояв на моєму місці, Він би мав співчуття до цієї сім’ї та зробив би все можливе, щоб їм допомогти». Який взірцевий чоловік і батько! Він згадав свої завіти. Діючи з любов’ю, схожою на Христову, він пом’якшив серця.
Я свідчу вам, що коли кожного дня пам’ятаю свої завіти, я дійсно відчуваю надію і любов. Я знаю, що непохитність у вірі в Христа приносить у моє серце справжню яскравість надії і любов до Бога і до всіх людей.
«Чого Батько просить від нас? Що ми читаємо в Писаннях? Мати віру, надію, жити як Його Син й допомагати іншим іти» (“He Sent His Son,” Children’s Songbook, 35). Я молюся, щоб кожен із нас прийшов до Нього за надією й наслідував приклад Його любові. В ім’я Ісуса Христа, амінь.