Виконуй свій обов’язок—це найкраще
Священство це не стільки дар, скільки зобов’язання служити, привілей підносити і нагода благословляти життя інших.
Брати—носії священства, що зібралися тут, у Конференц-центрі і по всьому світу, я відчуваю смирення через свій обов’язок звертатися до вас. Я молюся, щоб Дух Господній супроводжував мене в цьому.
У цій аудиторії зібрались брати від щойно висвячених дияконів і до найстаріших первосвящеників. Для кожного—відновлення Ааронового священства через Джозефа Сміта і Олівера Каудері [під руками] Івана Христителя, а також Мелхиседекового священства через Джозефа та Олівера [під руками] Петра, Якова та Івана—це священні й дорогоцінні події.
Дозвольте мені сказати вам, диякони, що я згадую час, коли мене було висвячено на диякона. Наш єпископат підкреслював священний обов’язок, покладений на нас,—розносити причастя. Наголошувалось на важливості належного одягу, розношення з гідністю, і на важливості чистоти “в середині та зовні”. Навчаючи нас розносити причастя, нам сказали, як слід допомагати Луїсу Макдональду, брату з нашого приходу, що страждав на параліч, щоб і він міг причаститися священними символами.
Пам’ятаю, як мене призначили розносити причастя в тому ряді, де сидів брат Макдональд. Я побоювався і вагався, наближаючись до цього чудового брата, а тоді я побачив його посмішку, світлий вираз подяки і прагнення причаститися. Тримаючи тацю в лівій руці, я взяв шматочок хліба і поклав йому в рота. Так само пізніше йому було подано воду. Я відчував, що стою на святій землі. І так воно і було. Привілей розносити причастя брату Макдональду зробив усіх нас кращими дияконами.
Лише два місяці тому, у неділю 31 липня, я був у Форті А. П. Хілл, шт. Вірджинія, відвідуючи причасні збори СОД, що проводилися під час Національного зльоту скаутів. Я був там, щоб звернутися до 5000 молодих святих, та їхніх провідників, які провели попередній тиждень у заходах цього зльоту. Вони сиділи благоговійно у природному амфітеатрі, а вражаючий хор Ааронового священства на 400 голосів співав:
Причастя на багатьох великих причасних столах по всьому залу зборів благословили 65 священиків. Потім майже 180 дияконів рознесли причастя. Все відбувалось не більше часу, ніж зазвичай в заповненій каплиці приходу, і присутні причастилися. Яке дивовижне й надихаюче видовище я побачив того ранку, коли ці молоді чоловіки з Ааронового священства брали участь у цьому святому обряді.
Важливо, щоб кожного диякона було навчено духовному розумінню святості його покликання. В одному приході цього ефективно навчали на прикладі збирання пожертвувань від посту.
У пісний день членів приходу відвідували диякони і вчителі, щоб кожна сім’я могла зробити внесок. Дияконам це трохи не подобалося, бо треба було прокидатися раніше, аби виконати це доручення.
Єпископат отримав натхнення повезти повний автобус дияконів і вчителів на Площу Благополуччя у Солт-Лейк-Сіті. Тут вони побачили, як нужденні діти отримують нові черевики і одяг, як порожні кошики наповнюють продуктами. Грошей за це не брали. Провідники сказали: “Молоді люди, ось що забезпечують ті гроші, які ви збираєте в пісний день—продукти, одяг та притулок для тих, хто нужденний”. Юнаки з Ааронового священства сповнились радості і стали краще й охочіше виконувати свої доручення.
Тепер стосовно вчителів і священиків; кожен з вас має бути домашнім учителем в парі з носієм священства Мелхиседекового. Яка це нагода для підготовки до місії! Який це привілей—навчитися дисципліновано виконувати обов’язки. Молодий чоловік менше думає про себе, коли його призначено “доглядати” інших2.
Девід О. Маккей радив: “Домашнє вчителювання—нагальніша і благословенна нагода виховувати і надихати, радити і скеровувати дітей нашого Батька… [Це] божественне служіння і покликання. Наш обов’язок, як домашніх учителів—нести божественний дух у кожну домівку, у кожне серце”3.
Домашнє вчителювання несе відповіді на багато молитов і ми бачимо справжні чудеса.
Думаючи про домашнє вчителювання, я згадую одного чоловіка на ім’я Йоханн Денндорфер з Дебрецена, Угорщина. Він був навернений до Церкви багато років тому в Німеччині, а після Другої світової війни буквально відчув себе в’язнем у своїй країні—в Угорщині. Як він прагнув контактів з Церквою! Тоді його відвідали домашні вчителі. Брат Вальтер Краузе з напарником проїхали з Німеччини аж до Угорщини, щоб виконати своє завдання домашніх учителів. Перш ніж вони залишили свої домівки в Німеччині, брат Краузе спитав свого напарника: “Чи не хочеш ти піти зі мною на домашнє вчителювання цього тижня?”
Напарник спитав: “Коли ми вирушаємо?”
Брат Краузе відповів: “Завтра”.
Тоді він спитав: “Коли ж ми повернемось?”
Брат Краузе не вагаючись сказав:
“О, приблизно через тиждень”. І вони поїхали відвідувати брата Денндорфера та інших. Брат Денндорфер не бачив домашніх учителів з довоєнних часів. Тепер, коли він побачив слуг Господа, він був приголомшений. Він не потиснув їм руки; замість цього він пішов до спальні і дістав з тайника свою десятину, яку збирав багато років”. Він віддав цю десятину домашнім учителям і тоді сказав: “Тепер я можу потиснути вам руки”.
Тепер кілька слів для священиків Ааронового священства. Ви, молоді люди, маєте можливість благословляти причастя, служити домашніми вчителями і брати участь у святому обряді хрищення.
П’ятдесят років тому я знав одного юнака, Роберта Уільямса, який мав чин священика в Аароновому священстві. Як єпископ, я був президентом його кворуму. Розмовляючи, Роберт заїкався і запинався, не маючи змоги контролювати себе. Він був сором’язливий, збентежений, він боявся самого себе та інших, і цей недолік виснажував його. Він рідко приймав доручення; ніколи не дивився людям у вічі; завжди дивився в підлогу. Тоді одного дня через кілька незвичайних обставин він прийняв доручення виконати хрищення.
Я сидів поруч з Робертом у христильні Солт-Лейкської Скинії. Я знав, що йому потрібна вся можлива [в цій ситуації] допомога. Одягнений у бездоганне біле вбрання, він був готовий до виконання обряду. Я спитав, що він відчуває. Він дивився в підлогу і дуже заїкаючись вимовив, що почуває себе жахливо.
Ми обоє палко молилися, щоб він зміг впоратися зі своїм завданням. Тоді діловод оголосив: “Ненсі Енн Макартур буде охрищена Робертом Уільямсом, священиком”.
Роберт відійшов від мене, ступив у купіль, взяв малу Ненсі за руку і допоміг їй зійти у воду, яка очищує людські життя і несе духовне відродження. Він вимовив ці слова: “Ненсі Енн Макартур, уповноважений Ісусом Христом, я хрищу тебе в ім’я Батька і Сина, і Святого Духа. Амінь”.
І він охристив її. Він жодного разу не заїкнувся! Він ні в чому не помилився! Ми стали свідками сучасного дива. Тоді Роберт так само виконав обряд хрищення для двох або трьох інших дітей.
У роздягальні я одразу пішов привітати Роберта. Я чекав, що почую таку саму плавну вимову. Я помилився. Він дивився в підлогу і подякував, заїкаючись.
Я свідчу вам, що коли Роберт діяв у повноваженні Ааронового священства, він говорив з силою, з переконанням і з небесною допомогою.
Майже два роки тому я мав привілей говорити під час похорон Роберта Уільямса і скласти данину пошани цьому вірному братові, який все життя шанував своє священство.
Дехто з вас, молоді люди, може бути сором’язливим від природи або ж може вважати себе невідповідним покликанню. Пам’ятайте, що ця робота—не тільки ваша і моя. Ми можемо шукати і знаходити божественну допомогу.
Як і дехто з вас, я знаю, що таке—стикатися з розчаруванням і приниженням у юні роки. Хлопчиком я грав у софтбол у початковій та середній школі. Було обрано двох капітанів, які, у свою чергу, обрали гравців для своїх команд. Безумовно, кращих обрали першими, другими й третіми. Бути четвертим чи п’ятим було непогано, але бути останнім і направленим на віддалену позицію—як це жахливо. Я знаю це; це було зі мною.
Як я сподівався, що м’яч ніколи не полетить в мій бік, бо, безумовно, я б пропустив його, супротивник би виграв, а моя команда сміялася б з мене.
Я пам’ятаю той самий момент, немов це було вчора, коли все це змінилося в моєму житті. Гра почалася так, як я описав: мене обрали останнім. Подолавши сумний шлях до далекого краю правого поля, я дивився, як супротивник панує на обох базах. Двічі нас спіткала невдача на ударах. Несподівано наступний гравець із силою вдарив по м’ячу. Я навіть чув, я він сказав: “Очко за нами”. Це було принизливо, бо м’яч полетів на мене. Чи міг я дістати його? Я біг туди, де він мав впасти, молячись у серці на бігу і простягаючи складені пригорщами руки. Я здивував самого себе. Я вловив м’яч! Моя команда виграла ту гру.
Той випадок укріпив мою впевненість у собі, надихнув тренуватися і вивів з останнього місця до положення справді корисного гравця своєї команди.
Ми можемо відчути цей зліт впевненості. Ми можемо відчути гордість від успіхів. Формула на три слова допоможе нам: Ніколи не здавайся.
З п’єси Шенандоа прийшов надихаючий рядок: “Якщо ми не намагаємося, тоді ми не робимо; а якщо ми не робимо, навіщо ми тоді тут?”
Чудеса знаходяться скрізь, коли звеличуються покликання священства. Коли замість сумнівів приходить віра, коли безкорисливе служіння усуває егоїстичні прагнення, тоді сила Божа здійснює Його цілі. Священство це не стільки дар, скільки зобов’язання служити, привілей підносити і нагода благословляти життя інших.
Відчуття обов’язку може прийти непомітно, коли ми, носії священства, радо приймаємо наші доручення. Президент Джордж Альберт Сміт—скромний, але ефективний провідник, проголосив: “Ваш найперший обов’язок—пізнати, що хоче Господь, а тоді з силою і міццю Святого Священства звеличувати ваші покликання у присутності ближніх таким чином, щоб люди були раді слідувати за вами”4.
А як звеличують покликання? Просто виконуючи служіння, пов’язане з ним. Старійшина звеличує своє покликання, пізнаючи, якими є його обов’язки як старійшини, а тоді виконуючи їх. Це саме стосується дияконів, учителів, священиків, єпископів і кожного, хто має чин у священстві.
Брати, саме в роботі—а не просто у мріях—благословляються життя, приходить натхнення і спасаються душі. “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють”5,—радив апостол Яків.
Нехай усі, хто чує мій голос, докладуть нових зусиль, щоб бути гідними Господнього проводу у своєму житті. Є багато тих, хто волає і молиться про допомогу. Є розчаровані, й ті, хто потребує руки допомоги.
Багато років тому, як єпископ, я головував над великим приходом, де було більше 1000 членів Церкви, включаючи 87 вдів. Одного разу я відвідував разом з моїм радником вдову та її дорослу дочку, що мала фізичні вади. Коли ми виходили з їхньої квартири, одна жінка з квартири навпроти зустріла нас і зупинила. Вона говорила з акцентом і спитала мене, чи я не єпископ; я відповів: “Так”. Вона сказала, що помітила, як часто я відвідую інших людей. Тоді вона сказала: “Ніхто не відвідує мене та мого прикутого до ліжка чоловіка. Чи є у вас час увійти і відвідати нас, хоч ми і не члени вашої Церкви?”.
Коли ми ввійшли до їхнього помешкання, то звернули увагу, що вони з чоловіком слухали по радіо виступ Хору Скинії. Ми певний час говорили з цією парою, а тоді дали благословення її чоловікові.
Після того першого візиту я заходив до них, як тільки міг це зробити. Зрештою цю пару відвідали місіонери, і дружина, Ангела Анастор, була охрищена. Трохи пізніше, її чоловік помер, і я мав привілей вести поховальну службу і промовляти. Сестра Анастор пізніше переклала брошуру Джозеф Сміт розповідає свою історію на грецьку мову.
Брати, мені подобається девіз: “Виконуй свій обов’язок—це найкраще. А Господь зробить решту”.6
Активне служіння в Аароновому священстві підготує вас, молоді чоловіки, до отримання Мелхиседекового священства, до служіння на місії, до одруження в святому храмі.
Ви назавжди запам’ятаєте порадників ваших кворумів Ааронового священства і товаришів по кворуму, бо насправді так: “Бог дає нам пам’ять, щоб у нас були червневі троянди в грудні нашого життя”7.
Молоді чоловіки з Ааронового священства, ваше майбутнє чекає на вас; підготуйтеся до нього. Нехай Батько Небесний завжди веде вас у цьому, і надихає усіх нас у прагненні шанувати священство і звеличувати наші покликання, і про це я смиренно молюся в ім’я Ісуса Христа, амінь.