Щоб ми всі могли посісти разом на Небесах
Коли ми стаємо знаряддям в руках Бога, Він застосовує нас для виконання Своєї роботи.
Сестри, сьогодні ми зібралися на генеральних зборах Товариства допомоги. Ви чудово виглядаєте! Коли ми зібралися тут, я не могла не згадати про ті перші збори Товариства допомоги. Очами свого розуму я уявляю, як пророк Джозеф звертається до сестер і готує їх до виконання їхньої роботи в будівництві царства Бога. Я чую молитви жіночих сердець: “Я уклала завіти виконувати Твою роботу, але допоможи мені, Господи, стати тепер знаряддям у Твоїх руках”. Їхня молитва—наша молитва.
Смертне життя—це час, коли кожна з нас має стати таким знаряддям.
Мені подобається звернення сестри Люсі Мек Сміт, яка була вже у літах і слабувала, але піднялася, щоб говорити до своїх сестер на перших зборах Товариства допомоги в Наву. Я хочу, щоб ви згадали, що це була дуже енергійна жінка—великий провідник. Вона була дуже схожа на жінок, яких я бачу сьогодні в Товаристві допомоги. Але того дня вона сказала: “Ми повинні піклуватися одна про одну, берегти одна одну, втішати одна одну і здобувати знання, щоб ми всі могли посісти разом на Небесах”1.
Ті слова описують, як сестри стають “знаряддям в руках Бога”2. Хто з нас не прагне відчувати на собі турботу, піклування, бути втішеною і навченою в тому, що стосується Бога? Як це відбувається? Один вияв доброти, один прояв любові, один дбайливий жест, одна охоча рука в потрібний момент. Але моє послання не до тих, хто отримує такі прояви милосердя, а до всіх нас, хто має практикувати таку святість кожного дня. Щоб стати як Ісус Христос, учив Джозеф Сміт, “ви маєте розпростерти ваші душі до інших людей”3.
Усі ми прагнемо мати Христову чисту любов—милосердя, але наше єство “тілесної жінки” стає на заваді цьому. Ми сердимося, виходимо з себе, дорікаємо собі та іншим, а коли робимо це, то не можемо бути провідниками любові, якими мусимо бути, якщо бажаємо стати знаряддям у руках Небесного Батька. Готовність пробачати собі та людям стає невід’ємною частиною нашої здатності відчувати любов Господа в собі та виконувати Його роботу.
Коли я почала готувати цей виступ, то зробила все, що начебто мала зробити: пішла до храму, постилася, читала Писання, молилася. І я написала промову. Але, сестри, коли ви збираєтеся писати про милосердя, то маєте відчувати милосердя. А я не відчувала. Отже, після багатьох молитов і сліз я усвідомила, що повинна попросити прощення в тих, хто, не знаючи цього, були причиною моїх немилосердних думок. Це було важко. Але це дало зцілення. І я свідчу вам, що Дух Господа повернувся.
Щоб бути завжди милосердною, треба вчитися все життя, але кожен акт любові змінює нас і тих, хто пропонує його. Дозвольте розповісти історію молодої жінки, яку я нещодавно зустріла. У юності Алісія відійшла від Церкви, але згодом відчула бажання повернутися. По неділях вона часто відвідувала бабусю у будинку для похилих віком. В один з таких днів вона вирішила відвідати збори святих там. Вона відчинила двері й опинилася на зборах Товариства допомоги, але там не було вільного місця. Коли вона вже збиралася йти, якась жіночка помахала їй і посунулася, звільняючи стілець. Алісія сказала: “Цікаво, що та жінка подумала про мене. Я вся була в пірсінгу, тхнула димом. Але вона, здається, не звернула на те уваги і просто звільнила коло себе місце для мене”.
Алісія, зворушена милосердям цієї жінки, повернулася до активності. Вона відслужила на місії, а зараз виявляє таку ж любов до інших жінок. Літня сестра, яка звільнила для неї стілець, розуміла, що в Товаристві допомоги є місце для кожної жінки. Сестри, ми збираємося, щоб бути сильними, але приходимо з усіма своїми слабкостями і недоліками.
Алісія розповіла мені те, що я ніколи не забуду. Вона сказала: “Коли я йду до Церкви, то для себе роблю лише одне—причащаюся. Решту часу я шукаю тих, хто потребує мене, і намагаюся допомогти і підживити їх”.
Коли ми стаємо знаряддям в руках Бога, Він застосовує нас для виконання Своєї роботи. Як Алісії, нам слід повернутися обличчям до людей навколо і шукати, як живити і допомагати. Ми повинні думати про тих, хто стоїть у дверях, заглядаючи, і запрошувати до себе, щоб ми всі могли посісти на Небесах разом. Не всі з нас можуть подумати, що на нашому стільці є місце для іншої людини, але завжди можна знайти стілець, якщо у нас є любов у серці.
У 1856 році Джулія та Емілі Хілл, сестри, які підлітками приєдналися до Церкви в Англії і від яких відреклася їхня сім’я, нарешті заробили гроші на подорож до Америки і майже дісталися омріяного Сіону. Вони перетинали американські рівнини в складі групи Уіллі з ручними візками, коли на початку жовтня їх та багатьох інших по дорозі накрила снігова буря. Сестра Дебора Крістенсен, правнучка Джулії Хілл, бачила такий зворушливий сон про них. Вона розповідала:
“Я бачила Джулію та Емілі, заметених снігом на верхівці Скелястого гребня разом з іншими учасниками загону Уіллі. У них не було теплого одягу, щоб зігрітися. Джулія сиділа у снігу і тремтіла. Вона не могла більше йти. Емілі, яка також замерзала, знала, що якщо не допоможе Джулії підвестися, та помре. Коли Емілі обійняла сестру, щоб підняти її, Джулія почала плакати, але сліз не було—лише тихі схлипування. Вони разом повільно пішли до свого ручного візка. Тієї страшної ночі померло тринадцять чоловік. Джулія та Емілі вижили”4.
Сестри, одна без одної ці жінки, мабуть, не вижили б. Крім того, вони допомогли вижити іншим під час цієї спустошливої частини шляху, зокрема молодій матері і її дітям. Саме Емілі Хілл Вудменсі згодом написала прекрасні слова пісні “Ми сестри в Сіоні”. Слова: “Ми зміцнимо хворих, слабких підбадьоримо”5 набувають нового змісту, коли ви уявляєте, що їй довелося пережити на засніжених рівнинах.
Як і сестри Хілл, багато з нас не виживуть у життєвих випробуваннях без допомоги одна одній. І так само вірно, що, допомагаючи людям, ми не даємо згаснути полум’ю нашого духу.
Люсі Мек Сміт і сестри з того Товариства допомоги відчували чисту любов Христа—милосердя—яке не має меж. У них були істини євангелії, щоб керувати їхнім життям; у них був живий пророк; вони мали Батька на Небесах, який чув і відповідав на їхні молитви. Сестри, те саме робимо і ми. Під час хрищення ми беремо на себе ім’я Ісуса Христа. Ми носимо це ім’я кожного дня, і дух спонукає нас жити у згоді з ученнями Спасителя. Коли ми це робимо, то стаємо знаряддям у руках Бога. І дух підносить нас до вищих щаблів доброчесності.
Найвеличнішим проявом милосердя є Спокута Ісуса Христа, дана нам як дар. Старанне прагнення цього дару вимагає від нас не тільки бажання прийняти його, але й ділитися ним. Якщо ми будемо ділитися цією любов’ю з людьми, то будемо ставати “знаряддям в руках Бога, щоб виконати цю велику роботу”6. Ми підготуємося, щоб посісти з нашими сестрами на Небесах. Разом.
Я складаю свідчення про Спасителя: що Він живе, що любить нас і знає, якими ми можемо стати, незважаючи на наші теперішні недоліки. В ім’я Ісуса Христа, амінь.