Де Ізабель?
“Вони бажали христитися, як доказ і свідчення того, що вони були готові служити Богові від усього їхнього серця” (Мосія 21:35).
Ізабель так раділа, що мало не підскакувала, йдучи з татом по коридору. Мама тільки-но розчесала її темне волосся і застебнула блискавку на довгому білому вбранні, в яке Ізабель вбралася для свого хрищення. Вона зупинилася перед дверима, за якими всі чекали.
“Кожний її може отримати?”—спитала вона тата, показуючи на примірники Книги Мормона, що були на маленькому столі.
“Так. Вони для людей, які хочуть більше знати про нашу Церкву”,—відповів тато.
Ізабель заглянула в кімнату. Там було повно людей, яких вона любила. Її бабуся, тітки, дядьки і двоюрідні брати і сестри сиділи спереду. Її найкраща подружка, Грейсі, сиділа зі своєю сім’єю ззаду. Але Ізабель не побачила міс Перкінс, свою шкільну вчительку.
“Давай заходити,—сказав тато.—Вже час починати збори”.
“А можна, ми почекаємо ще одну хвилиночку міс Перкінс?”
Міс Перкінс була улюбленою вчителькою Ізабель. Вона любила книжки, і Ізабель їх любила.
“Добре, що ти її запросила, Ізабель, однак вона може й не прийти”,—лагідно промовив тато.
Ізабель зітхнула й закивала головою. Вони з татом увійшли в кімнату й сіли на передньому ряді. Якраз перед вступним гімном Ізабель в останнє озирнулася, щоб побачити, чи не прийшла її вчителька. Вона вже була тут і сиділа разом із сім’єю Грейсі! Ізабель посміхнулась. А міс Перкінс посміхнулась їй.
Після хрищення Ізабель єпископ попросив усіх зібратися разом, щоб сфотографуватися.
“А де ж Ізабель”,—спитав він.
Всі озирнулися навколо. Ізабель не було!
Грейсі пішла шукати свою подружку. Спочатку вона пошукала її в коридорі, та Ізабель там не було. Потім вона заглянула у фойє, але й там її не було. Нарешті Грейсі виглянула на вулицю і побачила, що Ізабель стоїть на сходах дому зборів і розмовляє з міс Перкінс.
“Дякую, що прийшли на моє хрищення”,—сказала Ізабель.
“Будь ласка,—сказала міс Перкінс.—Мені, шкода, що я вже мушу йти. У мене на сьогодні призначена ще одна зустріч”.
“Все добре. Але я хочу вам дати дещо”. Ізабель дала своїй вчительці Книгу Мормона, яку взяла зі столу в коридорі. “Я знаю, ви любите читати, ось це справді хороша книга”.
“Дякую,”—сказала міс Перкінс.
“Ви будете читати її?”—спитала Ізабель.
“Так, буду,—сказала міс Перкінс.—Я обіцяю”.
Ізабель відчула велику радість. Вона посміхалася, коли повернулася й побачила Грейсі, яка чекала її.
“Що ти тут робиш на вулиці?— спитала Грейсі.—Твоя мама хоче зробити групову фотографію”.
“Я пішла, щоб дати міс Перкінс Книгу Мормона”,—сказала Ізабель.
Грейсі широко розкрила очі. “Ти боялась?”
“Трошки. Але я більше боялася того, що вона просто покладе її десь на полицю. Тому й спитала її, чи буде вона її читати”.
“І що вона сказала?”—спитала Грейсі.
“Вона пообіцяла, що буде читати!”
“Чудово!”—сказала Грейсі.
І двоє дівчаток приєдналися до групи друзів та родичів.
“Ізабель, я радий, що Грейсі знайшла тебе!”—сказав єпископ. Потім він попросив усіх знову зібратися, щоб сфотографуватися разом. Ізабель стала в центрі першого ряду.
Потім мама Ізабель нахилилася до неї та обняла. “Тепер ти зможеш завжди пам’ятати день свого хрищення!”—сказала вона.
Ізабель усміхнулась. Вона знала: з цією фотографією чи без неї вона ніколи не забуде дня свого хрищення і того, як добре почувала себе місіонеркою.
Ілюстровано Крейгом Стейплі