Чи слід мені залишати прабабусю саму?
Уго Фабіан Лальяна, Кордова, Аргентина
Коли мені виповнився 21 рік, я захотів служити на місії. Моя прабабуся Маргарита Сіппо де Лальяна підтримала це моє рішення, навіть незважаючи на те, що їй довелося б жити самій. Вона змалечку виховувала мене, і я непокоївся, хто ж буде піклуватися про неї, поки я служитиму.
Ми охристилися в 1978 році, коли мені було 11, а прабабусі 73. Невдовзі ми перестали ходити на збори, але турботливі брати і сестри з Церкви нас знайшли.
Я повернувся до активності, а члени Церкви з нетерпінням чекали, коли мене висвятять у священство. “У нас буде диякон!”—з радістю казали вони. На той час у нашому приході не було носіїв Ааронового священства. Я став президентом кворуму дияконів, бо, крім мене, дияконів не було. Я дивувався, навіщо вони дали мені це покликання, але потім зрозумів, що провідники приходу навчали мене обов’язкам у священстві. Завдяки цьому я намагався зберігати віру.
Однак моя прабабуся залишалася малоактивною і приходила на збори лише час від часу. Проте вона підтримувала моє рішення служити, бо у своєму серці знала, що євангелія істинна.
Коли в 1990 році я подав документи для служіння на місії, більшість місіонерів повного дня, яких покликали з Кордови, служили в Північній або Південній Аргентинських місіях в Буенос-Айресі. Я був переконаний, що мене покличуть в одну з тих двох місій і я не буду дуже далеко від прабабусі.
Пізніше зателефонував президент колу і сказав, що мені потрібен паспорт, бо я поїду в Колумбію! Попри моє занепокоєння, прабабуся заохочувала мене їхати. Перед самим від’їздом вона пообіцяла, що буде ходити до церкви з наступної ж неділі і з’їздить до храму ще до мого повернення. У це було важко повірити, але тепер мені було легше залишати її.
Поки я був на місії, вона дійсно виконала все, що обіцяла. Хоча їй було вже за 80, вона не лише відвідувала всі збори, але і вчасно приходила на них. І вона приготувалася й поїхала до храму в Буенос-Айресі, Аргентина.
Після 12-годинної подорожі автобусом, яка тривала всю ніч, моя бабуся прибула після своєї першої подорожі до храму в дім зборів нашого приходу в неділю вранці о 8:30, незадовго до початку церковних зборів. Наш президент колу Рубен Спітале сказав їй: “Давайте я відвезу вас додому, щоб ви відпочили”.
“Ні,—відповіла вона.— Я піду до церкви”. І вона пішла.
Після мого повернення з місії ми разом їздили до храму три рази, до того як бабуся померла в 2000 році. Завдяки місії ми обоє отримали благословення. Якби я залишився вдома, то переконаний, що цих благословень не було б.