Може мій єпископ помилився?
Дженні Л. Соренсен, Каліфорнія, США
Наш приход щойно розділили, тож коли єпископ призначив мені зустріч, я була впевнена, що отримаю покликання у новому приході. Я працювала з молодими жінками і любила їх. Вони були такими сприйнятливими до євангелії, і їх було так приємно навчати. Безсумнівно, Господь дозволить мені й надалі навчати їх.
На мій подив єпископ сказав, що Господь хоче, аби натомість я навчала в Початковому товаристві. Я не мала сумніву, що він помилявся! Однак єпископ запевнив, що він постився, молився і отримав сильне відчуття щодо мого покликання. Я любила дітей, але що я знала про те, як їх навчати?
Упродовж 15 років подружнього життя єдиною прикрістю для нас з чоловіком було те, що Господь не благословив нас дітьми. Спроби усиновити дитину також не були успішними через наші негаразди зі здоров’ям.
Довіряючи єпископу, я прийняла покликання навчати у Початковому товаристві, але в моєму серці точилася боротьба. Я сердилася на Господа, що не дав мені дітей і опиралася новому покликанню.
“Господи, чому Ти просиш мене про це?—думала я.—За Твоєю мідрістю я не маю власних дітей. То чому ж мене просять навчати чужих дітей?”
Я молилася, боролася і опиралася Господу, благаючи крізь сльози дати мені розуміння. Нарешті я вирішила, що оскільки прийняла покликання, то краще відкинути жалість до себе й робити все, на що здатна.
Саме тоді й прийшли благословення. Я швидко навчилася любити дітей, а вони—полюбили мене. Я побачила, що їхня любов достатньо велика, щоб заповнити порожнечу в моєму житті. Невдовзі кожного разу, коли я проходила коридором по церкві, хоча б двоє дітей тримали мене за руку, а інші зупинялися, щоб обійнятися. У свою чергу, мого чоловіка покликали провідником скаутів. Невдовзі в нашому домі було повно дітей і підлітків.
Мій чоловік помер у листопаді 1986 року, коли йому було 47 років. І знову Господь знав краще за мене, що мені потрібно. Минуло кілька тижнів після смерті чоловіка, і мене покликали служити на місію вчителювання в Початкове товариство в Фресно, шт. Каліфорнія, в Лаоську філію. Сміливість цих надзвичайних людей і їхніх дітей дала мені сили навчитися жити без чоловіка.
Яка надзвичайна радість бачити, як молоді люди, яких я навчала, дорослішають, служать на місії, укладають храмовий шлюб і започатковують власні сім’ї. Десятки цих “усиновлених” дітей і досі підходять, щоб привітатися, наповнюючи мій день радістю. Я щаслива, коли бачу їх у храмі Фресно, Каліфорнія, де я зараз служу.
Моє служіння у Початковому товаристві дійсно благословило все моє життя. Я така вдячна, що наші покликання визначаються Господом, а не нами.