Небесний дар покаяння
Лише через покаяння ми отримуємо доступ до викупної милості Ісуса Христа.
У Книзі Мормона є розповідь про чоловіка на ім’я Негор. Легко зрозуміти чому Мормон, скорочуючи записи тисячолітньої Нефійської історії, вирішив, що буде важливим включити щось про цього чоловіка і тривалий вплив його вчення. Мормон прагнув попередити нас, знаючи, що ця філософія випливе на поверхню знов у наші дні.
Негор з’являється у нашому полі зору приблизно за 90 років до народження Христа. Він навчав, “що все людство буде врятовано в останній день … бо Господь створив усіх людей, і також викупив усіх людей; і, в кінці, всі люди будуть мати вічне життя” (Алма 1:4).
Приблизно через 15 років серед Нефійців з’явився Коригор, проповідуючи і розвиваючи вчення Негора. В Книзі Мормона пишеться, що “був він Антихрист, бо він почав проповідувати людям проти пророцтв … про пришестя Христа” (Алма 30:6). Проповідь Коригора була про те, що “не може бути спокути, зробленої за гріхи людей, але кожній людині живеться в цьому світі згідно з умінням особи; тому кожна людина процвітає відповідно до свого генія, і що кожна людина перемагає відповідно до своєї сили; і що б людина не зробила, то не є злочин” (Алма 30:17). Ці фальшиві пророки та їхні послідовники не вірили в покаяння у своїх гріхах” (Алма 15:15).
Так само, як люди у дні Негора і Коригора, ми живемо незадовго до пришестя Ісуса Христа—у нашому випадку ми готуємося до Його Другого Пришестя. І так само послання покаяння часто не є бажаним. Деякі проголошують, що якщо є Бог, Він нічого особливого від нас не вимагає (див. Алма 18:5). Інші твердять, що люблячий Бог прощає усі гріхи через просту сповідь, або, якщо й існує покарання за гріх, то “Бог поб’є нас кількома ударами бича, і врешті ми будемо спасенними в царстві Бога” (2 Нефій 28:8). Інші, разом з Коригором, заперечують саме існування Христа і таку річ, як гріх. Їхнє вчення полягає у тому, що цінності, стандарти і навіть істина—усе це відносно. Тому, що б людина не відчувала, що це правильно для неї, інші не можуть судити, що це неправильно або грішно.
На перший погляд ці вчення є привабливими, оскільки дозволяють нам задовольняти будь-які потяги чи забаганки, не переймаючись наслідками. Згідно з ученням Негора і Коригора, ми можемо пояснити і виправдати будь-що. Коли приходять пророки і закликають до покаяння, це “псує вечірку”. Але в дійсності, пророчий заклик до покаяння варто отримувати радісно. Без покаяння немає реального прогресу чи вдосконалення в житті. Якщо вдавати, що гріха немає, це не зменшить його тяжкість чи біль. Страждання за гріх само по собі нічого не змінює на краще. Тільки покаяння виводить нас на осяяні сонцем нагір’я кращого життя. І, звичайно ж, лише через покаяння ми отримуємо доступ до викупної милості Ісуса Христа і спасіння. Покаяння—це небесний дар і ми маємо говорити про нього з усмішкою на обличчі. Воно направляє нас до свободи, впевненості та миру. Замість того, щоб бути причиною припинення свята, дар покаяння є причиною для істинного святкування.
Покаяння існує як можливість вибору, лише завдяки спокуті Ісуса Христа. Саме Його безкінечна жертва “дає засоби людям, щоб вони могли мати віру в покаяння” (Алма 34:15). Покаяння є необхідною умовою, а благодать Христа—це сила, якою “милість може задовольнити вимоги справедливості” (Алма 34:16). Ми свідчимо, що:
“Ми знаємо, що виправдання [або прощення гріхів] через благодать нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа є справедливим і істинним;
І ми знаємо також, що освячення через благодать нашого Господа й Спасителя Ісуса Христа є справедливим і істинним для всіх тих, хто любить Бога і служить Йому з усією своєю могутністю, розумом і силою” (УЗ 20:30–31).
Покаяння—це широка тема, але сьогодні я б хотів згадати лише п’ять аспектів цього фундаментального євангельського принципу, які, сподіваюся, будуть корисними.
По-перше—запрошення покаятися—це прояв любові. Коли Спаситель “розпочав проповідувати й промовляти: “Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Матвій 4:17), це було посланням любові, запрошенням усім, хто хотів бути гідним приєднатися до Нього “і насолоджуватися словами вічного життя в цьому світі і [навіть] вічним життям у світі прийдешньому” (Мойсей 6:59). Якщо ми не запрошуємо інших змінитися, або якщо ми не вимагаємо покаяння від себе, ми не виконуємо основний обов’язок щодо інших та щодо себе. Поблажливі батьки, толерантний друг, боязкий провідник у Церкві в дійсності більше стурбовані про себе, ніж про благополуччя і щастя тих, кому вони могли б допомогти. Так, заклик до покаяння іноді вважають нетолерантним чи образливим, і на нього можуть навіть ображатися, але, якщо він скерований Духом, в дійсності це вчинок щирої турботи (див. УЗ 121:43–44).
По-друге—покаяння означає прагнення змінитися. Очікувати, що Христос перетворить нас на ангельських істот без жодних зусиль з нашого боку було б глузуванням над Його стражданнями за нас у Гефсиманському саду та на хресті. Натомість ми прагнемо Його благодаті, щоб доповнити і нагородити наші найстаранніші зусилля (див. 2 Нефій 25:23). Мабуть так само, як молитися про милість, нам слід молитися про час і можливість, щоб працювати, докладати зусиль і подолати. Воістину Господь усміхається тим, хто бажає прийти на суд достойними, хто рішуче працює день у день, щоб замінити слабкість на силу. Справжнє покаяння, справжня зміна можуть вимагати багатьох спроб, але є щось облагороджуюче і святе у таких намаганнях. Божественне пробачення і зцілення досить природно приходять до такої душі, бо воістину “чеснота любить чесноту; світло припадає до світла; [і] милість має співчуття до милості й пред’являє права на все своє” (УЗ 88:40).
З покаянням ми можемо постійно вдосконалювати нашу здатність жити за целестіальним законом, бо ми бачимо, що “той, хто не може дотримуватися закону целестіального царства, не може витримати целестіальну славу” (УЗ 88:22).
По-третє—покаяння означає не лише полишити гріх, але також взяти зобов’язання бути слухняними. У Bible Dictionary (Біблійному словнику) сказано: “Покаяння означає повернути серце і волю до Бога [а також] відмовитися від гріха, до якого ми маємо природну схильність”1. Слова Алми до одного із його синів є одним із кількох прикладів цього вчення, які містяться в Книзі Мормона:
“Тому я заповідаю тобі, сину мій, у страхові Бога утримайся від своїх беззаконь;
Щоб ти повернувся до Господа всім своїм розумом, могутністю і силою” (Алма 39:12–13; див. також Мосія 7:33; 3 Нефій 20:26; Мормон 9:6).
Для того, щоб наше повернення до Господа було повним, воно має бути нічим не меншим, ніж завітом слухняності Йому. Ми часто говоримо про цей завіт, як про завіт хрищення, оскільки його засвідчує хрищення водою (див. Мосія 18:10). Хрищення самого Спасителя, ставши прикладом, підтвердило Його завіт бути слухняним Батьку. “Але, незважаючи на те, що Він був святий, Він показав дітям людським, що в плоті Він смирився перед Батьком, і свідчить Батькові, що Він буде послушним Йому у виконанні Його заповідей” (2 Нефій 31:7). Без цього завіту покаяння залишається неповним, а відпущення гріхів недосяжним2. Згідно з незабутніми словами професора Ноела Рейнольдса: “Обрати покаяння, означає спалити мости у всіх напрямках, [вирішивши] навіки йти лише одним шляхом, однією дорогою, яка веде до вічного життя3.
По-четверте—для покаяння вимагається серйозність наміру і готовність бути наполегливим, навіть крізь біль. Спроби створити список конкретних кроків покаяння можливо комусь допоможуть, але це також може привести до механічного підходу, до простого виставляння галочок, коли ні почуття не задіяно і зміни немає. Щире покаяння не поверхневе. Господь дає дві вимоги, які включають в себе всі інші: “По цьому ви можете знати, чи покаялася людина у своїх гріхах—ось, вона зізнається в них і полишить їх” (УЗ 58:43).
Зізнання і полишення гріха є двома потужними концепціями. Вони означають набагато більше, ніж буденне: “Я визнаю; пробачте мені”. Визнання—це глибоке, іноді нестерпне усвідомлення помилки і несправедливості, вчиненої стосовно Бога і людини. Скорбота, жалкування, і гіркі сльози часто супроводжують зізнання особи, особливо якщо її дії спричинили чийсь біль, або, що гірше, змусили іншу людину грішити. Саме це глибоке страждання, це бачення речей такими, як вони істинно є, примушують людину заволати, як Алма: “О Ісусе, Ти, Сину Божий, змилуйся наді мною, бо я у жовчі гіркій, і оточений навколо вічними путами смерті” (Алма 36:18).
Із вірою у милосердного Викупителя та Його силу, потенційний відчай перетворюється на надію. Саме наше серце і бажання змінюються, і гріх, який колись здавався привабливим, виглядає все більш огидним. Рішення полишити і відкинути гріх, та якомога повніше відшкодувати збитки, тепер починає зріти у такому новому серці. Скоро ця рішучість дозріває до завіту слухняності Богу. І коли з’являється цей завіт, Святий Дух, посланець божественної благодаті, принесе полегшення і прощення. І тоді людина має спонукання вигукнути, як Алма: “І ох, яка радість, і яке дивне світло я побачив; так, мою душу сповнила радість, така ж надзвичайна, якою була й моя мука” (Алма 36:20).
Яким би не був біль у процесі покаяння, він завжди буде набагато меншим, ніж страждання, яких вимагатиме правосуддя за нерозкаяний гріх. Спаситель небагато розповів про те, що витерпів, аби задовольнити вимоги справедливості і спокутувати наші гріхи, але Він відверто сказав наступне:
“Бо знай, Я, Бог, вистраждав це за всіх, щоб їм не страждати, якщо покаються;
Але якщо вони не покаються, вони повинні страждати саме так, як Я;
Таким стражданням, яке примусило Мене, Самого Бога, найвеличнішого з усіх, тремтіти від болю і кровоточити кожною порою, та страждати і тілом, і духом—і Я хотів, щоб Я міг не пити з цієї гіркої чаші” (УЗ 19:16–18).
По-п’яте—чого б не коштувало покаяння, воно завжди поглинається радістю прощення. У зверненні на генеральній конференції, яке називалося “Яскравий ранок прощення”, президент Бойд К. Пекер проводив таку аналогію:
“У квітні 1847 року Бригам Янг вивів першу групу піонерів із Уінтер-Квортерз. У той же час за дві з половиною тисячі кілометрів на захід, нещасні члени групи Доннера, які вижили, врозбрід спускалися схилами гір Сьєрра-Невада до Сакраменто-Валлей.
Вони провели нещадну зиму у пастці снігових заметів біля вершини. Те, що деякі вижили після днів, тижнів і місяців голоду і невимовних страждань було майже неймовірним.
Серед них був п’ятнадцятилітній Джон Брін. В ніч на 24 квітня він дійшов до ранчо Джонсона. Через багато років після того Джон писав:
“Ми дісталися ранчо Джонсона, коли вже давно стемніло, тому я вперше побачив його рано-вранці. Погода була чудовою, земля була покрита зеленою травою, з верхівок дерев долинав спів пташок, і подорож було завершено. Я ледь вірив, що я був живий.
Картина, яку я побачив того ранку, зафіксувалася у моїй свідомості наче фотознімок. Більшість із того, що сталося, я забув, але я завжди можу бачити табір біля ранчо Джонсона”.
Президент Пекер сказав: “Спочатку мене здивували слова, що “більшість із того, що сталося, я забув”. Як він міг забути місяці невимовного страждання і смутку? Як ту брутальну темну зиму міг замінити один яскравий ранок?
При подальших роздумах я зробив висновок, що нічого дивного тут немає. Я бачив, як щось схоже відбувалося з тими, кого я знав. Я бачив тих, хто провели довгу зиму провини і духовного виснаження, і перейшли у ранок прощення. Коли настав ранок, вони зрозуміли наступне:
“Ось, хто покаявся у своїх гріхах, того прощено, і Я, Господь, не пам’ятаю їх більше [УЗ 58:42]”4.
Я із вдячністю визнаю і свідчу, що невимовне страждання, смерть і Воскресіння нашого Господа “створю[ють] умови для покаяння” (Геламан 14:18). Небесний дар покаяння—це ключ до щастя у цьому і в наступному житті. Словами Спасителя і з глибоким смиренням і любов’ю я запрошую всіх: “Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!” (Матвій 4:17). Я знаю, якщо ви приймете це запрошення, ви знайдете радість зараз і у вічності. В ім’я Ісуса Христа, амінь.