Стійте на святих місцях
Спілкування з нашим Небесним Батьком—у т.ч. наші молитви до Нього і Його натхнення для нас—необхідні нам, щоб вистояти у бурях і випробуваннях життя.
Мої улюблені брати і сестри, цього ранку ми почули чудові послання і я хвалю кожного, хто виступав. Ми надзвичайно раді тому, що старійшина Роберт Д. Хейлз знову з нами і почуває себе краще. Ми тебе любимо, Боб.
Коли я розмірковував над тим, що казати цього ранку, то відчув, що слід поділитися певними думками і почуттями, які, на мій погляд, є слушними і своєчасними. Я молюся, щоб мені відчувати скерування під час свого виступу.
Я уже прожив на землі 84 роки. Щоб дати вам якусь перспективу з цього приводу, [скажу], що я народився того самого року, коли Чарльз Ліндберг здійснив свій перший прямий переліт з Нью-Йорка до Парижа на одномоторному одномісному моноплані. За ці 84 роки багато що змінилося. Уже пройшло чимало часу відтоді, як людина побувала на Місяці й повернулася назад. Дійсно, вчорашні фантазії вчених стали сьогоднішньою реальністю. А ця реальність, дякуючи сучасним технологіям, змінюється настільки швидко, що ми ледь-ледь можемо встигати за нею—якщо взагалі можемо. Для тих з нас, хто пам’ятає телефонні апарати з дисковим номеронабирачем і ручні друкарські машинки, сьогоднішні технології є більш ніж вражаючими.
Також швидко видозмінюється й моральний компас суспільства. До поведінки, яка колись вважалася недоречною й аморальною, тепер не тільки ставляться толерантно, але й дуже багато людей вважає її прийнятною.
Я нещодавно прочитав у Wall Street Journal статтю Джонатана Сакса, головного рабина Британії. Серед іншого він написав—і я цитую: “По суті, кожне західне суспільство у 1960-х роках пережило моральну революцію, відмову від усіх своїх традиційних етичних правил. Усе, що вам потрібно, співали Бітлс,—це любов. Юдейсько-християнський моральний кодекс викинули за борт. Його місце зайняв [за стародавнім прислів’ям] лозунг: [Роби] все, що хочеш, якби тільки тобі було добре. Десять заповідей були переписані як Десять креативних порад”.
Рабин Сакс продовжує нарікати:
“Ми розтринькуємо свій моральний капітал з тією ж нерозсудливою невимушеністю, з якою розтринькуємо свій капітал фінансовий. …
[У світі] є чимало місць, де релігія стала справою вчорашнього дня і де не чутно інших голосів, крім тих, що пропагують: купи це, витрать гроші на це, носи це, похизуйся цим, бо ти того вартий. Суть цього послання така: моральність вже не в моді, совість—для слабаків і єдина домінуюча заповідь: “Тільки не попадись!”1
Мої брати і сестри, це, на жаль, відображає стан, в якому перебуває більшість світу навколо нас. Чи ми складаємо у розпачі руки, думаючи, як же нам вижити у такому світі? Ні. Ми ж маємо у своєму житті євангелію Ісуса Христа, і ми знаємо, що моральність не вийшла з моди, що совість існує, щоб направляти нас, і що ми відповідаємо за свої вчинки.
І хоч світ змінився, але закони Бога залишаються постійними. Вони не змінилися; вони не зміняться. Десять заповідей є те, що вони є—заповіді. Вони—не рекомендації. Вони у кожній своїй рисці є тим сьогодні, чим були, коли Бог дав їх дітям Ізраїля. Якщо ми тільки прислухаємося, ми почуємо луну Божого голосу, який звучить для нас тут і сьогодні:
“Хай не буде тобі інших богів передо Мною”.
“Не роби собі різьби і всякої подоби …”
“Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно. …”
“Пам’ятай день суботній, щоб святити його … ”
“Шануй свого батька та матір свою …”
“Не вбивай”.
“Не чини перелюбу”.
“Не кради”.
“Не свідкуй неправдиво на свого ближнього”.
“Не жадай”2.
Кодекс нашої поведінки є визначеним; він не обговорюється. Він знаходиться не лише в Десяти заповідях, але й у Проповіді на горі, яку проголосив Спаситель, коли ходив на землі. Цей кодекс також можна знайти в усіх Його вченнях. Він є в словах сучасних одкровень.
Наш Небесний Батько є Тим Самим учора, сьогодні і навіки. Пророк Мормон каже нам, що Бог є “незмінним від усієї вічності до всієї вічності”3. У цьому світі, де все, здається, змінюється, Його постійність є тим, на що ми можемо опиратися, є тим якорем, за який ми можемо міцно триматися і бути у безпеці, щоб не бути знесеними у невідомі води.
Іноді вам може здаватися: ті, хто там, у світі, мають більше радощів, ніж ми. Дехто з вас може відчувати, що норми поведінки, яких ми неухильно дотримуємося в Церкві, обмежують вас. Однак, мої брати і сестри, я заявляю вам: не існує нічого, що може принести більше радості у наше життя або більше миру в нашу душу, ніж Дух, Який може прийти до нас, якщо ми йдемо за Спасителем і виконуємо заповіді. Цей Дух не може перебувати на тих заходах, в яких так інтенсивно бере участь світ. Апостол Павло проголосив таку істину: “Людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно”4. Слова тілесна людина можуть стосуватися будь-кого з нас, якщо ми дозволяємо собі бути нею.
Ми повинні бути пильними у світі, який відійшов так далеко від духовного. Надзвичайно важливо, щоб ми відкидали усе, що не відповідає нашим нормам, і не відмовлялися в цьому процесі від того, чого ми прагнемо найбільше—вічного життя у Божому царстві. Бурі будуть і далі час від часу рватися в наші двері, бо вони ж є неминучою частиною нашого земного досвіду. Проте ми будемо набагато краще підготовлені, щоб зустріти їх, щоб навчитися завдяки їм і щоб подолати їх, якщо ми маємо за основу життя— євангелію, а в серці—любов Спасителя. Пророк Ісая проголосив: “І буде роботою істини—мир, а працею правди—спокійність й безпека навіки”5.
Щоб нам бути у світі, але не від світу, необхідно, щоб ми спілкувалися зі своїм Небесним Батьком через молитву. Він хоче, щоб ми так робили; Він буде відповідати на наші молитви. Спаситель нагадував, як це записано у книзі 3 Нефій, 18 розділ, що ми повинні “пильнувати і молитися завжди, щоб не увійти у спокусу; бо Сатана жадає володіти вами. …
Отже, ви завжди повинні молитися Батькові в Моє ім’я;
І чого б ви не попросили у Батька в Моє ім’я, того, що є правильним, віруючи, що отримаєте, ось це буде дано вам”6.
Я здобув своє свідчення про силу молитви, коли мені було десь років 12. Я старанно працював, щоб заробити трохи грошей, і мені вдалося назбирати п’ять доларів. Це було під час Великої депресії, коли п’ять доларів були великою сумою, особливо для 12-річного хлопця. Я віддав ці п’ять доларів монетами своєму батьку, а він повернув мені їх 5-доларовою купюрою. Знаю, що я планував придбати за ці п’ять доларів щось конкретне, але тепер, після стількох років, я вже й не згадаю що саме. Я просто пам’ятаю, якими важливими були для мене ті гроші.
Тоді у нас не було власної пральної машини, тому мама наш брудний одяг щотижня відправляла у пральню. Через пару днів нам привозили наш вантаж—випраний мокрий одяг, і мама розвішувала його сушитися на шворках для білизни за нашим будинком.
Я сховав ці п’ять доларів у кишеню своїх джинсів. Як ви можете здогадатися, мої джинси були відправлені у пральню—разом з грошима, які залишилися в кишені. Коли до мене дійшло, що сталося, мене наче грім вдарив. Я знав, що перед пранням кишені, як правило, у пральні перевірялися. Якщо гроші не знайшли і не забрали на цьому етапі, я знав, майже стовідсотково, що гроші могли висунутися під час прання і звідки працівнику у пральні було знати, кому слід повернути ті гроші, навіть якби він і мав намір це зробити. Шансів повернути назад свої п’ять доларів у мене майже не було—цей факт підтвердила моя люба матуся, коли я розповів їй, що залишив гроші у кишені.
Я хотів мати ті гроші; мені потрібні були ті гроші; я старанно працював, щоб заробити ті гроші. Я усвідомив: є одне, що я можу зробити. У своїй надзвичайній ситуації я звернувся до свого Небесного Батька і благав Його якимось чином зберегти мої гроші у тій кишені, поки не привезуть нам випраний мокрий одяг.
Через два довгі дні, коли, як я знав, нам мали привезти випраний одяг, я, чекаючи, сидів біля вікна. Ось вантажівка зупинилася, і моє серце шалено закалатало. Як тільки мокрий одяг занесли в дім, я вихопив ті джинси і помчав до своєї спальні. Тремтячими руками я заліз у кишеню. Відразу там нічого не знайшовши, я подумав, що все пропало. Але потім мої пальці торкнулися тієї мокрої п’ятидоларової купюри. Коли я витяг її з кишені, у мене наче камінь упав з душі. Я щиро помолився і подякував Небесному Батьку, бо знав, що Він відповів на мою молитву.
З того далекого часу я безліч разів отримував відповіді на свої молитви. Не було й дня, щоб я не спілкувався зі своїм Небесним Батьком через молитву. Це ті стосунки, які я любовно плекаю,—я просто пропав би без них. Якщо у вас ще немає таких стосунків з вашим Небесним Батьком, я переконую вас: працюйте над досягненням цієї мети. Якщо ви це зробите, то матимете право на Його натхнення і провід у своєму житті—а вони необхідні для кожного з нас, якщо ми повинні духовно вижити під час свого тимчасового перебування тут, на землі. Такі натхнення і провід є дарами, які Він вільно дає, якщо тільки ми прагнемо їх. Яким великим скарбом вони є!
Я завжди смиренний і вдячний, коли мій Небесний Батько спілкується зі мною, даючи Своє натхнення. Я навчився розпізнавати його, довіряти йому і дотримуватися його. Таке натхнення я отримував знову й знову. Один до певної міри драматичний випадок стався у серпні 1987 року під час освячення Франкфуртського храму, Німеччина. Президент Езра Тефт Бенсон був з нами на освяченні у перші день чи два, але потім повернувся додому, тому мені довелося проводити решту сесій освячення.
У суботу була сесія освячення для наших голландських членів Церкви, які входили в округ Франкфуртського храму. Я був близько знайомий з одним з видатних провідників з Нідерландів, братом Петером Моуріком. Уже перед самою сесією у мене з’явилося ясне відчуття, що потрібно запросити брата Моуріка виступити на тій сесії перед своїми голландськими членами Церкви і що він обов’язково має бути першим промовцем. Не побачивши його у храмі того ранку, я послав записку старійшині Карлосу Е. Есею, нашому президенту території, із запитанням, чи є на сесії Петер Моурік. Уже перед тим як встати, щоб розпочати сесію, я отримав записку з відповіддю від старійшини Есея, де було сказано, що брата Моуріка в даний час немає на сесії, що він задіяний десь в іншому заході і що він планував прийти у храм на сесію освячення наступного дня разом з членами Церкви колів для військовослужбовців.
Ставши за кафедру, щоб привітати людей та оголосити програму, я знову отримав безпомилкове натхнення: маю оголосити Петера Моуріка першим промовцем. Це було всупереч всім моїм інстинктам, бо я ж почув від старійшини Есея, що брата Моуріка точно немає у храмі. Однак я, довірившись натхненню, оголосив виступ хору, того, хто буде молитися, а потім сказав, що нашим першим промовцем буде брат Петер Моурік.
Повертаючись на своє місце, я глянув на старійшину Есея і побачив на його обличчі вираз сум’яття. Він пізніше сказав мені, що коли я оголосив брата Моуріка першим промовцем, він не міг повірити своїм вухам. Він сказав, що знав, що я отримав його записку і що я її таки прочитав, і він не міг ніяк збагнути, чому я оголосив брата Моуріка промовцем, знаючи, що його ніде немає у храмі.
А у час, коли все це відбувалося, Петер Моурік був на зборах в офісі території Портштрассе. Під час зборів він несподівано звернувся до старійшини Хоукса, який тоді був регіональним представником, і спитав: “За скільки ви можете довезти мене до храму?”
Старійшина Хоукс, який, як було відомо, дуже швидко їздив на своєму маленькому спортивному авто, відповів: “Я можу довезти вас туди за 10 хвилин! Але чому вам потрібно їхати у храм?”
Брат Моурік зізнався, що не знає, чому він має їхати до храму, але знав, що йому необхідно там бути. Не гаючись, вони удвох поїхали до храму.
Під час чудового виступу хору я озирався навколо, думаючи, що ось-ось я побачу Петера Моуріка. Та не бачив. Але, як це не дивно, я не відчував тривоги. У мене була приємна, безсумнівна впевненість, що все буде добре.
Брат Моурік, усе ще не знаючи, чому він був тут, зайшов у вхідні двері храму якраз тоді, коли закінчувалася вступна молитва. Швиденько проходячи коридором, він побачив мене на екрані і почув, як я оголошую: “А тепер ми послухаємо брата Петера Моуріка”.
На здивування старійшини Есея, Петер Моурік негайно зайшов у кімнату і зайняв своє місце на подіумі.
Після тієї сесії ми з братом Моуріком обговорили, що відбулося до того, як у нього виникла можливість виступити. Я подумав, що натхнення прийшло в той день не тільки до мене, але й до брата Моуріка. Той дивовижний досвід дав мені беззаперечне свідчення про те, як важливо бути гідними отримати таке натхнення, а потім довіритись йому і дотримуватись його, коли воно приходить. Я знаю без жодного питання: Господь хотів, щоб присутні на тій сесії освячення Франкфуртського Німецького храму почули могутнє, зворушливе свідчення Його слуги, Петера Моуріка.
Мої улюблені брати і сестри, спілкування з нашим Небесним Батьком—у т.ч. наші молитви до Нього і Його натхнення для нас—необхідні нам, щоб вистояти у бурях і випробуваннях життя. Господь запрошує нас: “Наближайтеся до Мене, і Я наближатимусь до вас; шукайте Мене старанно, і ви знайдете Мене”7. Якщо ми так робимо, то будемо відчувати у своєму житті Його Дух, Який викликає в нас бажання і сміливість стояти міцно й твердо у праведності—“сто[яти] на святих місцях і не сход[ити з них]”8.
Коли вітри змін вирують навколо нас і моральна основа суспільства продовжує розкладатися у нас на очах, давайте пам’ятати безцінні Господні обіцяння тим, хто довіряє Йому: “Не бійся, з тобою-бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій! Зміцню Я тебе, і тобі поможу, і правицею правди Своєї тебе Я підтримаю”9.
Яке обіцяння! Нехай же це буде нашим благословенням, я щиро молюся про це у священне ім’я нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа, амінь.