Пробудитися до виконання наших обов’язків
Нам слід пробудитися до виконання наших обов’язків і продовжувати йти з вірою, покладаючись на силу Спокути, яка утішає, зміцнює, дає здібності та зцілення.
Після того як я отримала покликання служити в генеральному президентстві Товариства допомоги, я відчула бажання дізнатися більше про жінок, які служили до мене. Мене вразили вчення сестри Зіни Д. Янг, першого радника у другому генеральному президентстві Товариства допомоги. Вона сказала: “Сестри, нам слід повною мірою пробудитися до виконання наших обов’язків”1. Я обдумувала слова пробудитися та обов’язок і додатково досліджувала Писання.
У Новому Завіті Павло навчав святих його днів:
“Пора нам уже пробудитись від сну. Бо тепер спасіння ближче до нас, …
Ніч минула, а день наблизився, … зодягніться Господом Ісусом Христом”2.
У Книзі Мормона Алма навчав свій народ священним обов’язкам тих, хто увійшов у завіт з Богом:
“І ось, оскільки ви жадаєте прийти до кошари Бога і називатися Його народом, і бажаєте нести тягарі один одного, так, щоб вони були легшими;
Так, і бажаєте сумувати з тими, хто сумує; так, і співчувати тим, хто потребує співчуття, і бути свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях. …
Тож я кажу вам, якщо це є бажанням ваших сердець, то що ви маєте проти того, щоб бути хрищеними в ім’я Господа, як свідчення того перед Ним, що ви увійшли в завіт з Ним, що ви будете служити Йому і виконувати Його заповіді, щоб Він міг пролити Свій Дух більш рясно на вас?
І ось, коли люди почули ці слова, вони заплескали в долоні свої від радості і вигукнули: Це є бажання наших сердець”3.
Слова сестри Янг і ці уривки з Писань змусили мене замислитися над “обов’язками”, до яких ми маємо пробудитися у наші дні.
Коли ми христимося, ми вступаємо в завіт. Старійшина Роберт Д. Хейлз навчав: “Коли ми укладаємо завіти і дотримуємося їх, то залишаємо світ і входимо в царство Боже”4.
Ми змінюємося. Ми по-іншому виглядаємо і по-іншому чинимо. Ми слухаємо і читаємо інші речі, говоримо по-іншому і наш одяг змінюється, оскільки ми стаємо дочками Бога, поєднаними з Ним через завіт.
Коли нас конфірмують, ми отримуємо дар Святого Духа, право мати постійний вплив від члена Божества, який направляє нас, утішає і захищає. Він застерігає нас, коли у нас з’являється спокуса відійти від наших завітів і повернутися у світ. Президент Бойд К. Пекер навчає, що жоден з нас “ніколи не припуститься серйозної помилки, не будучи спершу застереженим через спонукання Святого Духа”5.
Для того, щоб отримати цей дар і завжди мати з нами Духа, нам слід бути гідними і пильнувати стан наших сердець. Чи пом’якшене у нас серце? Чи наше серце смиренне, чи готове сприймати навчання, чи воно лагідне? Чи наші серця поступово черствіють, бо ми дозволили галасу світу відволікти нас від тихих підказок, які певно прийшли від Духа?
Коли ми охристилися, наші серця змінилися і пробудилися до Бога. Під час нашої подорожі нашим смертним життям, нам слід час від часу запитувати себе: “чи пережи[ла я] переміну в серці, … чи мож[у я] відчувати це тепер”6. І якщо ні, то чому?
Багато ранніх святих “відчули могутню зміну у [їхніх] серцях”7. Це пробудило їх до отримання храмових благословень, які зміцнили їх у виконанні їхніх обов’язків. Перші святі в Наву приходили “в храм протягом всього дня і до пізньої ночі”8, щоб отримати обряди й укласти завіти до того, як почати свою подорож на захід.
Сара Річ, сестра з Товариства допомоги в Наву, сказала: “Ми отримали в домі Господа багато благословень, які приносили нам радість і заспокоєння у всіх наших скорботах; вони допомагали нам мати віру в Бога і ми знали, що Він буде направляти й підтримувати нас у невідомій подорожі, яка чекала на нас”9.
Із серцями, зміненими через віру в Спасителя, вони покладалися на силу Його Спокути. Вони пробудилися до дій. Глибоко в своїх серцях вони знали, що був Хтось—Спаситель—Хто розумів їхні особисті випробування, оскільки Він Сам відстраждав це за них у Гефсиманському саду і на хресті. Він відчував їхній страх, їхні сумніви, їхній біль та їхню самотність. Він страждав їхніми стражданнями, їхнім переслідуванням, їхнім голодом, їхнім виснаженням та їхніми втратами. І оскільки Він перестраждав усе це, Він міг їм сказати: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою”10.
І вони прийшли. Вони довіряли пророку і слідували за ним. Вони знали, що подорож буде довгою, а їхній обов’язок важким. Вони знали, що буде вимагатися жертва, але підкріплені своєю вірою і тримаючись своїх завітів, вони були духовно підготовленими.
До того, як піти з Наву, група святих написала у залі асамблей храму, який вони були вимушені полишити, послання. Там було сказано: “Господь побачив наші жертвування: йдіть за нами”11.
Недавно я з молодими чоловіками і жінками нашого приходу брала участь у відтворенні подорожі піонерів. Кожного ранку я запитувала себе: “У чому полягає моя жертва? Як мені йти за ними?”
На другий день походу, ми протягли наші ручні візки 13 км, коли підійшли до місця, яке називалося “тягнуть жінки”. Чоловіки і жінки розділилися і чоловіків послали вперед на пагорб. Коли ми почали тягти наші візки, я підвела очі і побачила, що наші брати у священстві, і молодого і старшого віку, стояли по обидва боки шляху, знявши капелюхи для засвідчення поваги до жінок.
Cпочатку шлях був легким, але невдовзі ми вже загрузали у глибокому піску і підйом на пагорб ставав усе крутішим. Я схилила голову і штовхала з усіх сил, коли відчула, як хтось потягнув мого візка. Підвівши очі, я побачила Лексі, одну з наших молодих жінок і мою сусідку. Вона витягла свого візка нагору і, виявивши, що нам потрібна допомога, повернулася і підбігла до нас. Коли ми дійшли до верху, я так хотіла побігти і допомогти іншим, хто йшов за мною, але моє дихання збилося і моє серце калатало так сильно, що слово інфаркт спадало мені на думку не один раз! Я з вдячністю спостерігала, як інші молоді жінки залишали свої ручні візки і бігли на допомогу.
Після того, як кожен дістався вершини, ми певний час записували наші почуття в щоденники. Я написала: “Я не дуже добре підготувалася фізично, тому мені не вистачило сил допомагати тим, хто йшов за мною. Можливо мені більше ніколи не доведеться тягти ручний візок, але я ніколи не хочу підвести моїх сестер духовно, ніколи!”
Це був священний досвід, який пробудив мене духовно до моїх обов’язків щодо своєї сім’ї та щодо інших. Протягом тієї подорожі я обдумувала засвоєне.
Спершу я згадала своїх сестер, тих, які раніше тягли, і тих, які сьогодні продовжують самотужки тягти свої ручні візки. Майже 23 відсотки жінок у тих ранніх групах з ручними візками були одинокими, принаймні певний час. То були незаміжні жінки, розлучені або вдови. Було багато самотніх матерів12. Вони тягли усі разом—дочки завіту, молоді і старші, у різних життєвих обставинах, на спільному шляху, маючи єдину мету.
Ті, хто біг до сестер, які потребували підтримки, нагадали мені ангелів, видимих і невидимих, швидких до спостереження, виявлення потреб і надання допомоги.
Мені згадалися слова Господа: “Я йтиму перед вашим лицем. Я буду праворуч і ліворуч від вас, і Мій Дух буде у ваших серцях, а Мої ангели—навколо вас, щоб підтримувати вас”13.
По обидва боки шляху вишикувались вірні, слухняні чоловіки, які дотримувалися завітів. Їхня сила священства—сила, яку Бог використовує для благословення усіх Своїх дітей—піднімала, зміцнювала і підтримувала нас. Вони були нагадуванням про те, що ми ніколи не самотні. Ця сила завжди може бути з нами, якщо ми дотримуємося своїх завітів.
Я подумала про чоловіків, які були відділені під час подорожі від своїх сімей, залишивши їх тягти свої візки самотужки. Багато чоловіків померли на шляху. Деякі сини залишилися позаду, щоб служити на місіях у своїх рідних землях. Інші емігрували раніше, щоб підготуватися до прибуття сімей у Долину Солоного озера. Деякі чоловіки були відсутніми за власним вибором, оскільки вирішили не дотримуватися своїх завітів.
Як і ті, хто жив до нас, багато хто сьогодні живе в не ідеальних обставинах. Ми продовжуємо навчати і прагнути ідеалу, оскільки знаємо, що тривалі зусилля допоможуть нам просуватися по шляху і підготують нас до можливостей отримати усі обіцяні благословення, у той час як ми “надію складає[мо] на Господа”14.
Кожен з нас мав і буде мати в своєму житті труднощі. Смертне життя—це час іспиту, і у нас завжди будуть можливості застосувати нашу свободу вибору, щоб вибрати, чого навчитися з тих труднощів, які обов’язково прийдуть.
Як дочки Бога, ми продовжуємо йти шляхом віри, оскільки бачимо, як навчав Президент Томас С. Монсон, що “спасительні обряди, які отримують у храмі і які дають нам можливість одного дня повернутися до Небесного Батька, маючи вічні сімейні стосунки, й бути обдарованими благословеннями і силою згори, варті будь-яких жертв і будь-яких зусиль”15.
Недостатньо лише бути на цьому шляху; нам слід пробудитися до виконання наших обов’язків і продовжувати йти з вірою, покладаючись на силу Спокути, яка утішає, зміцнює, дає здібності та зцілення.
Сестри, я люблю вас. Я не знаю багатьох з вас особисто, але я дійсно знаю, хто ви є! Ми дочки в Його царстві, які дотримуються завітів, і обдаровані завдяки нашим завітам силою, ми готові виконувати наш обов’язок.
Товариство допомоги готує жінок отримувати благословення вічного життя, пробуджуючи нас духовно до зміцнення віри й особистої праведності. Давайте починати з себе. Давайте починати там, де ми зараз є. Давайте почнемо сьогодні. Коли ми духовно пробуджені, ми краще зможемо зміцнювати сім’ї і домівки та допомагати іншим.
Це робота спасіння, а сила Спокути, яка зміцнює і дає здібності, робить це можливим. Пробудіться до того, хто ви є. Пробудіться до нашого обов’язку. Ми дочки нашого Небесного Батька, Який любить нас. Про це я свідчу в ім’я Ісуса Христа, амінь.